— Не намагайтеся заперечувати, що в місті панує терор, — сказав він. — Ви ж знаєте, що воно так.

Він був кореспондентом однієї солідної газети, яку я поважав, тому я його не вдарив. Та й коли б хто-небудь хоч торкнув пальцем такого типа, це стало б для нього красномовним свідченням терору. До того ж і розмова наша відбувалась у кімнаті жінки — американської журналістки; і ще, здається, — хоча я не певен у цьому, — він був в окулярах.

Американська журналістка залишала Іспанію, і того самого дня він попросив її взяти з собою заклеєний конверт. Під час війни не годиться доручати комусь вивозити за кордон заклеєні конверти, а цей сміливець запевнив дівчину, що в конверті другий примірник його повідомлення з Теруельського фронту, яке вже пройшло цензуру, і що він посилає його в редакцію про всяк випадок, як копію, так, мовляв, буде надійніше.

Наступного дня американка обмовилася мені, що бере з собою цього конверта.

— А він заклеєний? — спитав я.

— Так.

— Тоді краще віддайте мені, я занесу його в цензуру, коли буду поблизу в тому районі. А то ви ще вскочите в халепу.

— Та що може статися, адже то копія репортажу, що вже пройшов цензуру.

— А він вам показував?

— Ні, але так пояснив.

— Ніколи не довіряйте чоловікам, які прилизують волосся на лисину, — сказав я.

— Нацисти дають за його голову двадцять тисяч фунтів стерлінгів, — сказала вона. — Тож ніби з ним усе мусить бути гаразд.

Проте в цензурі виявилося, що то зовсім не копія репортажу з Теруельського фронту, а стаття, в якій говорилося, що в Мадріді лютує терор, що скрізь валяються тисячі трупів і таке інше. Отакі Виходило, що кожен чесний журналіст, який працював у Мадріді,— брехун. І той добродій написав свою статтю у перший же день, як приїхав, навіть не виходячи з готелю. Та найгірше було те, що дівчину, яку він підбив на це, за воєнного часу могли розстріляти як шпигунку, коли б знайшли в неї його писанину. Повідомлення було брехливе, а дівчина, яка йому повірила, мала вивезти його за межі країни.

Того ж вечора я розповів про цей випадок у ресторані на Гран-Віа кільком журналістам, які, не жалкуючи себе і не' втручаючись у політику, щодня важили життям, працюючи в Мадріді, і які писали, що відколи уряд взяв місто під свій контроль, терор припинився.

їх обурив цей чужинець, що з'явився в Мадріді, поробив із них брехунів і мало не підбив на шпигунство одну з найпопу-лярніших журналісток, яка погодилась вивезти його брехливу статтю.

— Давайте спитаємо в нього, чи справді нацисти дають за його голову двадцять тисяч фунтів стерлінгів, — запропонував хтось. — Його треба покарати за такий вчинок. Його варто розстріляти, і заморожену голову відправити куди слід, знати б тільки, куди.

— Видовище не з приємних, але я б охоче відніс її в своєму рюкзаку, — озвався я. — Двадцять тисяч фунтів готівкою я не бачив ще з 1929 року.

— Ось я запитаю в нього, — промовив один відомий чікаг-ський репортер.

Він підійшов до столика того добродія, дуже спокійно поговорив з ним і повернувся до нас.

Ми тим часом дивилися на добродія. Він сполотнів і скидався на камбалу, яку не встигли продати до одинадцятої ранку, перед закриттям рибного базару.

— Він сказав, що ніякої винагороди за його голову не призначали, — сповістив репортер своїм мелодійним голосом. — Сказав, що то вигадка одного з редакторів його газети.

Ось так, завдяки журналістові, Мадрід уникнув терору.

Якщо цензура не дозволяє репортерові писати правду, той може спробувати обійти цензуру, ризикуючи, що його вишлють з країни, якщо спіймають. Або може поїхати за кордон і там писати свої статті. Але цей заїжджий добродій піддав небезпеці іншу людину, щоб здобути репутацію безстрашного викривача. А найцікавіше, що в Мадріді й справді не було ніякого терору. Але те його не влаштовувало.

Його ж повідомлення мало зацікавити газету хоча б тому, що тій газеті вже давно бракувало правдивої інформації.

Ця іспанська земля суха й тверда, і обличчя людей, що обробляють цю землю, тверді й висушені сонцем.

— Ця безплідна земля, якби провести тут воду, могла б давати багаті врожаї.

— Вже п'ятдесят років ми збиралися її поливати, але нам заважали.

— Тепер ми проведемо сюди воду, щоб постачати харчами захисників Мадріда.

Село Фуентедуенья. Тут живе і працює для загального добра тисяча п'ятсот жителів.

Тут чудове зерно, на мішках навіть ставлять печатку профспілки. Та його вистачає тільки для свого села. Зрошення пустельних земель навколо села в десять разів збільшить збір зерна, а також картоплі, вина й цибулі для Мадріда.

Село лежить на перетині річки Тахо з шосе, що сполучає Валенсію з Мадрідом. Заколотники хочуть будь-що перерізати це шосе.

Селяни міркують над тим, як забезпечити водою висушені поля.

Вони виходять у поле, щоб визначити, де треба копати канави.

Ось такі обличчя в людей, що йдуть в атаку. Вони трохи не схожі на всіх інших людей. Люди не можуть грати перед кіноапаратом, коли поруч з ними смерть.

Мешканці Фуентедуеньї чують цей гуркіт і кажуть:

«Наші гармати».

Лінія фронту підходить з півночі до Мадріда.

А це — двері будинків, у яких колись жили люди. Ті, хто лишився живий після бомбардування, використовують їх для укріплення нових окопів.

Якщо ви воюєте, захищаючи свою батьківщину, то війна стає майже буденним явищем. Ви їсте й п'єте, спите й читаєте газети.

Гучномовець Народної армії діє в радіусі двох кілометрів.

Коли ці люди прийшли сюди в окопи три місяці тому, багато хто з них тримав гвинтівку вперше в житті. Дехто навіть не знав, як її перезарядити. Тепер вони навчають новобранців, як розібрати й зібрати свою зброю.

А це — траншеї, що проходили по самому Мадріду, коли ворог захопив був Університетське містечко. Після кількох контратак він все ще тримає Каса-де-Веласкес, палац ліворуч з двома гостроверхими вежами, а також зруйновану клінічну лікарню.

Бородатий чоловік — це командир Мартінес де Арагон. До війни він був адвокатом. Це був хоробрий і досвідчений командир, і загинув він, ідучи в атаку на Каса-дель-Кампо в той самий день, коли знімався цей фільм.

Заколотники намагаються зняти облогу з лікарні.

Хуліан, сільський хлопець з Фуентедуеньї, пише додому: «Тату, я приїду через три дні. Скажи про це матері».

Збираються військові частини. В кожній роті вибирають представників на великий мітинг, щоб відсвяткувати об'єднання всіх загонів Народної міліції в бригади Народної армії, що заново формуються.

Сталевий кулак республіканської Іспанії.

Енріке Лістер — муляр з Галісії. За шість місяців на фронті він з простого солдата став командиром дивізії. Це один з най-блискучіших молодих солдатів республіканської армії.

Мітинг на честь об'єднання всіх полків Народної міліції.

Енріке Лістер (іспанською):

— Se prestan a su establesimientp en una miliçia unicia estes regimientos сото nuestro glorioso Quinto, precisemente por haber cumplido tan bien eses primeros deberes de un regimiento en la defensiva. Porque,ahora camarades, ha llegado el momento en que tomamos la ofensiva.

Переклад:

— Наші полки, як і славний П'ятий полк, зливаються в єдину Народну армію, бо вони чудово виконали свої бойові обов'язки при захисті. А тепер, товариші, настав час, щоб ми почали наступати.

Карлос — один з перших командирів П'ятого полку. Він говорить про Народну армію, про її боротьбу за іспанську демократію, за уряд, вибраний всім народом. Борючись разом, ми збудуємо нову, могутню Іспанію!

Карлос (іспанською):