— Далі, Гаррі, далі,— сказав капітан. — Розкажи нам, хто це зробив? Як усе сталося?

— Людина, — сказав Гаррі, дивлячись на нього із щілин-очей, широко розставлених на вилицюватому обличчі, намагаючись тепер щось пояснити йому.

— Четверо людей, — спробував підказати йому командир. Він знову зволожив Гаррі уста й стис рушник пальцями так, що кілька крапель потрапило в рот.

— Людина, — виправив його Гаррі. І замовк.

— Гаразд. Людина, — сказав командир.

— Людина, — сказав Гаррі знову безбарвним голосом, дуже повільно, насилу ворушачи спеченими губами, — за такого життя, як тепер, хоч би як старалася, ні.

Командир подивився На помічника й похитав головою.

— Хто це зробив, Гаррі? — спитав помічник.

Гаррі подивився на ньоґо.

— І не надійся, — сказав він. Командир і помічник схилилися над ним: може, нарешті він щось пояснить. — Це все одно, що розминутися з машиною на гребені гори. На тій дорозі на Кубі. На будь-якій дорозі. Скрізь. Це так само. В житті. В усьому. Спершу, може, виходить, усе добре, все гаразд. Коли щастить. Людина. — Він замовк. Командир глянув на помічника і знову похитав головою. Гаррі Морган дивився на нього безвиразними очима. Командир ще раз зволожив йому уста. На рушнику залишився кривавий слід.

— Людина, — сказав Гаррі Морган, дивлячись тепер на них обох. — Людина сама не може. Людина сама нічого не може. — Він помовчав. — Хоч би як старалась, людина нічого, нічогісінько, ані біса не може сама-одна.

Він заплющив очі. Він витратив багато часу на те, щоб сказати це, і витратив усе життя на те, щоб це зрозуміти.

Він знову розплющив очі.

— Ходімо, — сказав командир помічникові.— Тобі справді нічого не потрібно, Гаррі?

Гаррі Морган подивився на нього, але не відповів. Він сказав їм усе, але вони не почули.

— Ми ще зайдемо, — сказав командир. — Тримайся, старий»

Гаррі Морган провів їх поглядом.

У штурвальній рубці, дивлячись, як насувається темрява й промінь маяка на Сомбреро лягає на хвилі, помічник сказав:

— Аж моторошно слухати, як він марить.

— Шкода його, — сказав командир. — Ну, нічого, вже недалеко. Десь одразу по півночі пришвартуємось. Якщо, звісно, не доведеться стишити хід через буксирування.

— Гадаєте, він виживе?

— Ні,— сказав командир. — А втім, хтозна.

Великий натовп зібрався в темній вулиці перед чавунною брамою колишньої бази підводних човнів, що була тепер стоянкою для яхт. Сторож-кубинець мав наказ не пропускати нікого, і люди напирали на браму, вдивляючись між чавунними гратами в темний відгороджений простір, де тільки обриси причалів були освітлені вогнями пришвартованих яхт. Натовп мовчав, як уміє мовчати лише натовп у Кі-Уест. Двоє яхтсменів ліктями й плечима проклали собі дорогу до брами й потіснили сторожа.

— Ви куди? Входити заборонено, — сказав сторож.

— Ще чого. Ми з яхти.

— Усім заборонено, — сказав сторож. — Вертайте.

— Не меліть дурниць, — сказав один із яхтсменів і, відштовхнувши його, рушив дорогою, що вела на пристань.

Натовп залишився, де стояв, так само, як і збентежений і зневажений маленький сторож у форменому кашкеті й з довгими вусами, який засмучено думав про те, що без замка браму однаково не допильнуєш, а двоє яхтсменів бадьоро пройшли дорогою під гору й там, коло причалу берегової охорони, побачили, а потім і проминули групу людей. Не звернувши на них уваги, вони попрямували набережною далі, повз інші причали з пришвартованими яхтами, вийшли на причал номер п'ять і дійшли до освітленого яскравим ліхтарем трапа, що сполучав грубі дошки причалу з тиковою палубою яхти «Нова Екзума II». Коли вони вмостилися у великій каюті в глибоких шкіряних кріслах, що стояли обабіч довгого журнального столика, один із них дзвінком викликав стюарда.

— Віскі з содовою, — сказав він. — А тобі, Генрі?

— Теж, — відповів Генрі Карпентер.

— Чого той йолоп на воротах не пускав нас?

— Не маю уявлення, — сказав Генрі Карпентер.

Стюард у білій курточці приніс дві склянки.

— Постав-но ті пластинки, які я вибрав по обіді,— сказав яхтсмен, якого звали Уоллес Джонстон.

— Даруйте, сер, але я відніс їх на місце, — сказав стюард.

— Хай тобі чорт, — сказав Уоллес Джонстон. — Постав тоді Баха з нового альбому.

— Слухаю, сер, — сказав стюард. Він підійшов до шафки з пластинками, вийняв альбом, перейшов до програвача й поставив «Сарабанду».

— Ти бачив сьогодні Томмі Бредлі? — спитав Генрі Карпентер. — Він був на аеродромі.

— Я його терпіти не можу, — сказав Уоллес. — Як і його хвой-ду-дружину.

— А мені Елен подобається, — сказав Генрі Карпентер. — Вона вміє тішитися життям.

— Ти пересвідчився в цьому?

— Ще й як. Вона це робить дивовижно.

— А мені вона бридка, — сказав Уоллес Джонстон. — Чому її взагалі занесло сюди?

— У них тут чудовий особняк.

— Мені подобається ця стоянка — чиста й якась затишна, — сказав Уоллес Джонстон. — А правду кажуть, ніби Томмі Бредлі — імпотент?

— Не думаю. Про кого тільки цього не кажуть. Він просто людина широких поглядів.

— Чудово сказано. В нього — широкі погляди, в неї — широке ліжко.

— Вона надзвичайно приємна жінка, — сказав Генрі Карпентер. — Тобі вона сподобалася б, Уоллі.

— Ніколи, — сказав Уоллес. — Вона втілює в собі все, що я ненавиджу в жінках, а Томмі Бредлі — уособлення всього, щб я ненавиджу в чоловіках.

— Іч, який ти сьогодні категоричний.

— А от ти ніколи не буваєш категоричним, — сказав Уоллес Джонстон. — І знаєш чому? Бо тобі бракує цілісності. Ти не вмієш приймати рішення. Ти ж навіть не знаєш, хто ти і що ти.

— Не треоа про мене, — сказав Генрі Карпентер. Він запалив сигарету.

— Цікаво чому?

— Та хоча б тому, що я плаваю з тобою на твоїй клятій яхті й майже завжди роблю те, що ти хочеш, і тим самим звільняю тебе від необхідності платити за мовчанку офіціантам і матросам і всіляким іншим шантажистам, які знають, що вони таке, і знають, що ти таке.

— Я бачу, ти сьогодні в гарному настрої,— сказав Уоллес Джонстон. — Ти чув коли-небудь, щоб я платив шантажистам?

— Ні. Для цього ти йадто скупий. Та й куди спокійніше й простіше мати таких друзів, як я.

— В мене немає інших: таких друзів, як ти.

— Не треба лестощів, — сказав Генрі.— У мене сьогодні не той настрій. Утішайся своїм Бахом, знущайся із стюарда, а коли вп'єшся — йди спати.

— Яка тебе муха вкусила? — спитав Джонстон, підводячись. — Чого ти визвірився? Не думай, будь ласка, що на тобі світ клином зійшовся.

— Я і не думаю, — сказав Генрі.— І завтра я знову буду і веселим, і слухняним. Але сьогодні якийсь поганий вечір. Ти не помічав, що вечори бувають різні? А втім — для багатого різниці, мабуть, не існує.

— Ти розмовляєш, як школярка.

— На добраніч, — сказав Генрі Карпентер. — Я не школярка і не школяр. Я йду спати. Завтра вранці я знову буду веселий, і життя буде казково гарним,

— Скільки ти програв? Чи не тому ти такий смутний?

— Три сотні.

— Тоді все ясно.

— Тобі завжди все ясно, цравда?

— Ні, послухай. Ти програв три сотні, так?

— Я програв більше.

— Скільки ж іще?

— Я упустив свій головний виграш, — сказав Генрі Карпентер. — І лишився з носом. Я тепер граю в гру, в якій не виграють. Тільки сьогодні я нарешті збагнув це. Раніше я над ттим чомусь не замислювався. А тепер я йду спати, щоб більше не набридати тобі.

— Ти не набридаєш мені. Але, будь ласка, не будь таким брутальним,

*— Тут уже нічим не зарадиш. Я брутальний, І ти мені набрид. На добраніч. Завтра все буде гаразд.

— Ти жахливий грубіян.

— Що ж, звикай, — сказав Генрі.— Я все життя тільки те й роблю, що звикаю.

— То — на добраніч? — сказав Уоллес Джонстон з надією в голосі.

Генрі Карпентер не відповів. Він слухав Баха.