«Доведеться, мабуть, прийняти люмінал, — думає Дороті.— Скільки ж можна не спати. Бідолашний Едді п'яний як чіп. Він так. жадає мене, й він такий палкий, але завжди напивається і зразу ж засинає. Ах, він милий. Звісно, якби я вийшла за нього заміж, він би закрутив роман з іншою. Але він милий, милий. Бідолашка, так напився. Тільки б йому не було погано вранці. Ну, піду накручусь — і спати. Зачіска в мене страшна. А я хочу бути гарненькою для нього. Він такий милий. Шкода, що я не взяла з собою покоївки. Не можна було. Навіть Бейте, і ту не можна було. Якби ж то ще знати, як почуває себе бідолашний Джон. Ах, він теж милий. Сподіваюсь, йому краще. Такі муки від цієї нещасної печінки. Була б я зараз з ним, я б його доглядала. Треба таки лягти й спробувати заснути, бо інакше я вранці виглядатиму страховиськом. Едді такий милий. І Джон теж, навіть із своєю нещасною печінкою. Ах, бідолашна, бідолашна печінка. Едді милий. Шкода тільки, що він так напився. Він такий дужий і веселий, він просто чудо. Може, завтра він так не нап'ється».

Вона спустилася вниз, знайшла двері своєї каюти, сіла перед дзеркалом і заходилася щіткою розчісувати волосся, рахуючи до ста. Вона всміхнулася до себе в дзеркалі, коли щітка розпушила її гарне волосся. «Едді милий. Такий милий. Шкода тільки, що він напився. В кожного чоловіка щось обов'язково мусить бути не так. Он подивись на Джонову печінку. Звісно, подивитися на неї неможливо. Виглядає вона, мабуть, жахливо. Слава богу, що її не видно. А взагалі, в чоловіків немає нічого справді бридкого. Смішно, що вони вважають бридким оте. А втім, може, печінка в них таки бридка. Або нирки. Нирки en brochette [83] Цікаво, скільки їх, нирок? Здається, в людини всього по двоє"крім шлунка і серця. Ну і, звісно, мозку. Дев'яносто дев'ять… сто. Люблю розчісувати волосся. Це хіба єдине корисне, що я роблю для себе. Цебто, звісно, коли я сама. Ах, Едді такий милий. Може, зайти до нього? Ні, він надтб п’яний. Бідолашний хлопчик. Прийму люмінал».

Вона глянула на себе в дзеркало. Вона була надзвичайно гарненька, мініатюрна, з чудовою фігуркою. «Нічого, ще годжуся, — * подумала вона. — Дечим, може, вже й не так, але загалом і в цілому ще годжуся. Але треба все ж таки поспати. Я люблю спати. Якби можна було бодай одну ніч проспати міцно, отим справжнім, здоровим сном, яким спала, коли була малою. Певно, так воно завжди, коли дорослішаєш, і одружуєшся, і народжуєш дітей, а потім починаєш забагато пити й робити різного, чого не можна робити. Якби я спала як слід, то, може, те все й не шкодило б мені. За винятком, певно, пиття. Бідолашний Джон з отією своєю печінкою, а тепер іще й Едді. Ні, що не кажи, а Едді — золото. Він просто чарівний. Доведеться все ж таки прийняти люмінал».

Вона зробила міну своєму відображенню в дзеркалі.

— Доведеться тобі все ж таки прийняти люмінал, — сказала вона пошепки. Вона запила люмінал склянкою води з хромованого термоса, що стояв на столику біля ліжка.

«Він руйнує нерви, — подумала вона. — Але ж без сну теж не можна. Цікаво, який би Едді був, якби ми одружилися. Певно, завів би собі молоденьку коханку. Певно, вони так створені, у них це в крові, так само, як у нас. Я просто не можу без цього, для мене це така насолода, а з ким я це роблю — щоразу з новим чи одним і тим самим — зрештою байдуже. Головне тільки це, і я завжди кохатиму того, хто мені це даватиме. Навіть одного й того самого. Але вони створені інакше. їм подавай щоразу нову — або молодшу, або недосяжну для них, або схожу ще на когось. Якщо ти брюнетка, їм хочеться блондинку. Якщо ти блондинка, то подавай їм руду. А якщо ти руда, вони знаходять собі іще щось. Єврейку, скажімо, а як усе вже обридне, то китаянку, чи лесбіянку, чи казна-кого ще. Всіх і не перелічиш. Або їм просто набридає. Хіба ж вони винні, що у них це в крові, хіба ж хто винен, що в Джона печінка й він допився до того, що вже нічого не може. А колись міг. Колись він був як бог. їй-богу, А Едді може. Але він п'яний. Певно, я врешті-решт зроблюся сукою. Може, вже й зробилася. Певно, жінка сама цього ніколи

не помічає, поки найближчі подруги їй не скажуть. У містера Уїнчела про це не прочитаєш. А він міг би запровадити нову рубрику в своїй світській хроніці. СУЧА-сність. «Місіс Дороті Голліс, дружина містера Джона Голліса, вкрай розсобачилася на проханому обіді в мера». Куди цікавіше, ніж хто в кого народився. Та й матеріалів більше набралося б. Але жінкам справді тяжче. Чим краще ти ставишся до чоловіка, чим палкіше виявляєш своє кохання до нього, тим швидше йому набридне. Певно, справді гарному чоловікові треба мати цілий гарем, але ж це так тяжко — одній удавати із себе цілий гарем, та й врешті-решт це йому однаково набридає, і тоді перша-ліпша шмаркачка вихоплює його в тебе з-під носа. Певно, всі ми врешті-решт робимося суками, але хто в цьому винен? Суки найбільше тішаться життям, але справді доброю сукою може бути лише зовсім дурна жінка. На зразок Елен Бредлі. Дурна й пихата егоїстка. Мабуть, і я вже добра сука. Кажуть, самій ніколи не видно, самій завжди здається, що ти не така. Але ж мусять десь бути чоловіки, яким ніколи не набридає жінка й ніколи не набридає це. Мусять бути. Але де вони? Всі ті, кого ми знаємо, зіпсовані вихованням. Ні, не треба про це, бог із ним, з вихованням. Бог із ним. І з тими автомобілями, і з тими танцями. А люмінал не діє, хоч плач. Все ж таки Едді безсовісний. Все ж він не мав права так напиватися. Це таки нечесно. Ніхто не винуватить чоловіків у тому, що вони такі, а не інакші, але пияцтво — то зовсім інше. Певно, я таки сука, але якщо я пролежу отак цілу ніч без сну, я збожеволію, а якщо наковтаюся тих клятих таблеток, то завтра цілий день буду розбита, та й вони не завжди діють, і все одно я завтра буду люта, і вередлива, і розбита. Виходить, тільки це мені й залишається. Я б не стала, та що робити? Що ж мені робити, як не це, хоч у мене і є, хоч я маю… ох, він такий ніжний, ні, не він, а я ніжна, так, ти ніжна, ти прекрасна, ти така прекрасна, так, прекрасна, я ж не хотіла цього, але роблю, по-справжньому роблю; він такий ніжний, ні, не він, його тут немає, це я тут, я завжди тут, і я та єдина, що не зрадить, не покине ніколи. Ти моя ніжна. Моя прекрасна. Так, ти. Прекрасна. Прекрасна. Прекрасна. Ох, яка ти прекрасна. І ти — це я. Отак. І нехай буде так, так, завжди отак. І край… Все, край. Ну то й Що? Мені однаково. Яка різниця? І немає нічого поганого в тому, що мені не соромно. А мені зовсім не соромно. Мені тільки хочеться спати, а як почну прокидатися, зроблю це знову, перше ніж прокинутися зовсім».

Нарешті вона заснула, не забувши останньої миті повернутися на бік, щоб не спати, уткнувшись обличчям у подушку. Хоч би яка вона була сонна, а завжди пам'ятала, що шкіра страшенно псується, коли спиш, уткнувшись у подушку.

На стоянці стояли ще дві яхти, але в них теж усі вже поснули, коли катер берегової охорони, ведучи на буксирі човен Фредді Уоллеса «Королівська мушля», ввійшов у темну затоку й пришвартувався коло причалу берегової охорони.

Гаррі Морган нічого не бачив і не чув, коли з причалу подали ноші й двоє моряків при світлі прожектора поставили їх на палубу сірого катера під дверима командирської каюти, а двоє інших підняли його з командирської койки, винесли, похитуючись, на палубу і обережно опустили на ноші. Відколи звечоріло, він був непритомний, і вага його тіла напнула полотно нош, коли четверо моряків піднімали їх на причал.

— Ну, разом.

— Притримуй за ноги, щоб не зсунувся.

— Ну, вгору, разом.

Ноші переставили на причал.

— Як він, лікарю? — спитав шериф, коли моряки засунули ноші до санітарної машини.

— Живий, — відповів лікар. — Це єдине, що я можу сказати,

— Відколи ми його підібрали, він то марив, то був непритомний, — сказав боцман, що командував катером берегової охорони. То був кремезний чоловік в окулярах, що блищали в світлі прожектора, з давно не голеним обличчям. — Усі покійнички кубинці там, у моторці. Ми залишили все, як було, нічого не чіпали. Тільки поклали в кокпіт тих двох, що могли випасти за борт. А так усе залишилось, як було. І гроші, і зброя. Усе.