Раніше він любив казати — нехай слабаки тривожаться, на те вони й слабаки, а тепер він так уперто гнав від себе тривоги, що втратив сон. Він ще міг опиратись їм, поки не спав, та тільки-но засинав, вони починали точити його, а що він був старий, то їм легко було робити своє.
Йому не треба' було бідкатися з приводу того, як він поводився з іншими людьми, до чого він їх довів, і як вони скінчили— хто з них перебрався з фешенебельних апартаментів на Лейк-Шор-драйв до третьорядного пансіону в Остіні; в кого дочка, на руку якої було стільки претендентів у вищому світі, працювала тепер асистенткою зубного лікаря, коли щастило знайти роботу; хто в шістдесят три роки наймався нічним сторожем, бо залишився ні з чим; хто застрелився одного ранку перед сніданком, і хто з його дітей знайшов його, і яке то було видовище; хто тепер їздив поїздом на роботу, якщо тільки він її мав, бо раніше роботою був продаж акцій, потім — автомобілів, а тепер— ходіння від дверей до дверей з дрібним товаром — господарчими речами (ми в бродячих гендлярів не купуємо, йдіть геть звідси, і двері грюкають перед носом) і, нарешті, наслідуючи свого батька — хоч у трохи інший спосіб, бо той кинувся із сорок другого поверху, як орел, тільки без шуму пір'я, що супроводить вільне падіння орла — ступив на колію, під поїзд «Оро-ра — Елджін», маючи в кишенях пальта нерозпродані, не потрібні нікому збивачки для яєчних білків, скомбіновані з соковижималками. Дозвольте тільки продемонструвати вам, мадам. Ви вставляєте цю штучку сюди й прикручуєте її оцим гвинтиком. А тепер дивіться. Мені воно не потрібне. Ну, чом би вам не випробувати. Кажу вам — мені не треба. Ідіть собі.
Отож він вийшов на вулицю, і та вулиця — голі дерева, безживні подвір'я, стандартні будиночки, де ніхто нічого не хотів купувати — вивела його просто на залізничну колію, якою наближався поїзд «Орора — Елджін»,
Були такі, що обирали падіння з вікна свого помешкання чи контори; і такі, що робили це тихо, запустивши двигун машини в зачиненому гаражі; і такі, що, цілком у дусі національної традиції, обирали кольт або сміт-і-вессон, ці досконалі знаряддя, що кладуть край безсонню, розвіюють муки сумління, лікують рак, рятують від банкротства і пробивають вихід із найбезвихіднішого становища — варто лише натиснути пальцем; ці чудові американські вироби, такі легкі у вжитку, такі надійні, так добре пристосовані до того, щоб покласти край американському' рожевому сну, коли він стає кошмаром, і єдина незручність " яких полягає в тому, що після їх застосування родичам доводиться прибирати й чистити.
Люди, яких він розорив, ішли з життя в такі-от різні способи, але його це не обходило. Хтось же мусить програвати, а тривожаться тільки слабаки.
Ні, йому не треба було думати ні про них, ні про інші побічні наслідки успішних спекуляцій. Хтось виграє, хтось мусить програти, і тільки слабаки тривожаться.
Йому досить було думати тільки про те, наскільки краще все було б, якби він не пішов на оту хитрість п’ять років тому — і в ірго віці прагнення змінити те, чого вже не зміниш, пробивало шлях тривозі. Тільки слабаки тривожаться. Але тривогу можна втопити у склянці віскі з содовою. Під три чорти лікарів з усіма їхніми порадами. Отож він натискає на дзвоник, і заспаний стюард приносить віскі, і спекулянт випиває, і він уже не слабак; ні перед ким, окрім смерті.
А на сусідній яхті спить симпатична, нудна й добропристойна родина. Батькове сумління чисте, й він спить спокійно, лежачи на боці, кліпер бореться зі штормом у рамці над його головою, лампочка при ліжку світиться, книжка впала на підлогу. Мати спить міцно, й сниться їй її садок. їй уже п'ятдесят, але вона миловида, здорова, пещена жінка, і вона ще приваблива, коли спить. Дочці сниться наречений, який завтра має прилетіти літаком, і вона перевертається в ліжку, усміхається вві сні і, не прокидаючись, підтягує коліна мало не до підборіддя й скручується клубочком, як кошеня. У неї кучеряве світле волосся, гарне личко, гладенька шкіра, й уві сні вона схожа на свою матір замолоду.
Це щаслива родина, і всі в ній люблять одне одного. У батька розвинене почуття громадянського обов'язку і неабиякі заслуги перед суспільством, він виступав проти сухого закону, він не святенник, він щедрий, чуйний, справедливий і майже ніколи не гнівається. Команда яхти має добру платню й добрий харч і живе в зручних кубриках. Усі вони не нахваляться хазяїном і люблять його дружину й дочку. Наречений — член товариства «Че-
реп і кістки» [82], і всі провіщають йому блискуче майбутнє, всі люблять його; він усе ще думає про інших більше, ніж про себе, і ніяка інша дівчина, крім чарівної Френсіс, не гідна його руки. Мабуть, Френсіс теж не зовсім гідна його руки, але спливуть роки, перше ніж Френсіс усвідомить це; а як доля буде до неї ласкава, то, може, й не усвідомить ніколи. Як правило, чоловік, що відзначається активністю в «Черепі й кістках», не відзначається нею в ліжку; але для таких чарівних дівчат, як Френсіс, намір важить не менше, ніж його виконання.
Хоч би там як, всі вони сплять спокійно, але звідки ж беруться гроші, які забезпечують їм добробут і які вони з такою користю й приємністю витрачають? Гроші беруться з продажу мільйонів пляшок одного вельми поширеного напою, собівартість якого три центи літр, а продажна ціна — долар за велику пляшку (півлітра), півдолара за середню й двадцять п'ять центів за малу. Але вигідніше купувати велику, і якщо ви заробляєте десять доларів на тиждень, то беруть з вас стільки ж, скільки брали б, якби ви були мільйонером, а продукт і справді гарний. Він робить з вами все те, що обіцяє реклама, і навіть більше.
З усіх кінців світу надходять листи від вдячних споживачів, які відкривають усе нові способи його застосування, а давні клієнти так само віддані йому, як Гарольд Томкінс, наречений, «Черепу й кісткам», або Стенлі Болдуїн — своїм шкільним друзям. Коли гроші заробляють у такий спосіб, самогубств не буває, а тому всі сплять спокійно на яхті «Альзіра III» (капітан Ион Якобсон; команда: чотирнадцять чоловік; пасажири: власник з родиною).
На четвертому причалі стоїть двощоглова яхта завдовжки тридцять чотири фути, на борту якої перебувають двоє з трьохсот двадцяти чотирьох естонців, що плавають по всіх морях та океанах на вітрильниках від двадцяти восьми до тридцяти шести футів завдовжки й звідусіль надсилають кореспонденції в естонські газети. Ці кореспонденції в Естонії дуже популярні й приносять своїм авторам від одного долара до одного долара й тридцяти центів за шпальту. їм надається місце, яке в американських газетах займають бейсбольні та футбольні репортажі, й друкують їх під заголовком «Саги наших безстрашних мандрівників». У південних водах немає, мабуть, жодної пристойної яхтової стоянки, де не було б щонайменше двох засмаглих, просолених білявих естонців, що чекають переказу за свою останню кореспонденцію. Отримавши гроші, вони пливуть до нової стоянки і пишуть нову сагу. Вони теж щасливі. Щасливі майже так само, як пасажири «Альзіри III». Гарна то річ — бути безстрашним мандрівником.
У ліжку на «Ірідії IV» лежить власник, за фахом зять багатія, і його коханка Дороті, дружина високооплачуваного голлівуд-ського режисера Джона Голліса, мозок якого настільки пережив печінку — не кажучи вже про інші, безнадійно прогнилі органи, — що він у своєму прагненні врятувати душу кінець кінцем проголосить себе комуністом. Зять, вродливий здоровань, що ніби зійшов з рекламного плаката, лежить на спині й хропе, але Дороті Голліс, дружині режисера, не спиться, і вона, вдягнувши халат, виходить на палубу й дивиться на темні води затоки, туди, де чорніє лінія хвилеріза. На палубі холодно, вітер куйовдить її волосся, вона відгортає його із засмаглого чола, щільніше закутується в халат — соски отверділи від холоду — і помічає вогні судна, що наближається з моря до хвилеріза. Вона стежить, як вони швидко й неухильно наближаються до входу в затоку, й перед самим входом на судні засвічується прожектор, яскравий промінь ковзає по воді і, на мить засліпивши її, вихоплює з темряви причал берегової охорони, групу людей на ньому й блискучу чорну санітарну машину поховального бюро, яка часом править і за катафалк.
