— А ви не хочете поїхати з нами?

— Ні. Тут вам краще їхати одному. Чим більше людей, тим менше дичини. На куду треба полювати самому. Я перевезу табір і наглядатиму за маленькою мемсаїб.

— Гаразд, — погодився я. — То Герріка й Абдуллу теж не брати?

— Звичайно, ні. Беріть М'Колу, Камау й оцих двох. Я накажу Моло запакувати ваші речі. Поїдете з легким вантажем.

— І все ж, Старий, як, на вашу думку, — вони не дурять?

— Хтозна, — відповів Старий. — Треба ризикнути.

— Як по-їхньому «чорна антилопа»?

— Тарагалла.

— Схоже на «Валгалла» — це я запам'ятаю. А у самиць теж Є. роги?

— Звичайно, але їх легко розрізнити: самці чорні, а самиці коричневі. Помилитися неможливо.

— А М'Кола коли-небудь бачив цю антилопу?

— Не думаю. У нас ліцензія на чотирьох. Тільки трапиться щось, варте уваги, дійте.

— А їх важко вбивати?

— Так, вони живучі. Це не куду. А підстрелите таку, то підходьте обережно.

— Скільки в мене часу?

— Та треба вже їхати. Вертайтеся завтра надвечір, якщо зможете. А втім, дійте на власний розсуд. Однак мені здається, що надходить вирішальна хвилина. Ви вб'єте куду.

— Знаєте, що це мені нагадує? — спитав я. — Коли ми ще були хлопчаками, то прочули, що в чорничних заростях за Стердже-ном і Підженом є річка, де ще ніхто не вудив риби.

— І як вам повелося?

— Слухайте далі. Ми добиралися туди страшенно довго, прийшли аж надвечір, майже поночі, й побачили глибоке плесо, яке звужувалось у довгу пряму смугу. Вода була така холодна, до не можна було вдержати руку, а коли я кинув недокурок, до нього кинулася велика форель, а за нею ще кілька; вони хапали й знов випльовували недокурок, поки не розскубли його.

— А великі були форелі?

— Таких я ще не бачив.

— Боже праведний! — мовив Старий. — І що ж ви робили далі?

— Я розмотав і закинув вудку, а вже ж споночіло, над нами літав козодой, було нестерпно холодно, і я спіймав три рибини підряд — вони хапали наживку, як тільки вона торкалась води.

— І повитягували їх?

— Усіх трьох.

— Брехун несосвітенний!

— Присягаюсь, що правда.

— Гаразд, вірю. Докажете, коли повернетесь. То форелі були великі?

— Дуже великі, більших я ніколи не бачив.

— Боже праведний, — сказав Старий. — В такому разі ви підстрелите куду. Ну, в дорогу!

В наметі я розповів усе Мамі.

— То ти справді вирішив їхати?

— Так.

— Тоді поквапся, — сказала вона. — Менше балакай і збирайся.

Я взяв дощовик, запасні черевики, купальний халат, коробочку з хініном, цитронелеву олію проти москітів, записник, олівець, обойми з патронами, фотоапарат, аварійний набір інструментів, ніж, сірники, чисту сорочку, спідню білизну, книжку, дві свічки, гроші, флягу…

— Що ще?

— Мило взяв? Візьми гребінець і рушник. А носовики?

— Візьму.

Моло повкладав усе в рюкзак, а я тим часом знайшов свій бінокль. М'Кола взяв великий польовий бінокль Старого і флягу з водою, а Кейті виніс ящик з провіантом.

— Наберіть чим більше пива, — порадив Старий. — Ви можете залишати його в машині. Віскі в нас обмаль, але пляшку беріть.

— А ви як?

— Не турбуйтесь. У тому таборі є ще. Ми послали туди дві пляшки з містером К.

— Мені вистачить і однієї фляги. Давайте розіллємо цю пляшку.

— Тоді візьміть більше пива. У нас його вистачає.

— А куди нарихтувався цей поганець? — спитав я, показуючи на Герріка, що сідав у машину.

— Каже, що ви з М'Колою не порозумієтесь із тамтешніми жителями. Що вам потрібен перекладач.

— От причепа!

— Вам і справді буде потрібен хтось, щоб перекладати на суахілі те, що казатимуть вам тамтешні жителі.

— Гаразд, нехай їде. Але скажіть йому, щоб не командував і не розпускав свого язика.

— Ми проведемо вас до вершини пагорба, — сказав Старий. Вандеробо скочив на підніжку, і машина рушила. — Заїдемо по Діда в село.

Усі в таборі вийшли з наметів провести нас.

— А солі ми взяли досить?

— Так.

У селі нам довелося чекати, поки Дід і Геррік вийдуть із своїх хижок. Щойно настав полудень, але небо затягли хмари; я дивився то на Маму, таку любу, спокійну, елегантну в своєму костюмі кольору хакі, чоботях і ширококрисому капелюсі набакир, то на Старого, високого, дебелого у вилинялій вельветовій жилетці, що побіліла від сонця.

— До побачення! Шануйся.

— Не турбуйтесь. Шкода, що я не їду з тобою.

— Це полювання наодинці,— пояснив Старий. — Треба налетіти зненацька, вколошкати дичину й мерщій забратися. А у вас і так чималий вантаж.

Вийшов Дід і заліз на заднє сидіння поряд з М'Колою, котрий надяг мою стару куртку кольору хакі, що в ній я колись ходив на перепелів.

— А М'Кола надяг вашу куртку, — сказав Старий.

— Та то він любить носити всяку всячину в кишенях, тому й надяг, — відповів я.

М'Кола здогадався, що мовиться про нього. Я вже геть забув про непочищену рушницю, а зараз згадав і сказав Старому:

— Спитайте його, де це він роздобув нову куртку.

М'Кола усміхнувся і відповів щось.

— Та каже, що це його власна.

Я теж усміхнувся, а М'Кола потряс лисою головою, і отак стало зрозуміло, що про рушницю забуто.

— Але де ж це клятий Геррік? — спитав я.

Нарешті той вийшов з ковдрою в руці і вмостився поряд з М'Колою і Дідом на задньому сидінні. Вандеробо сів на переднє, Між мною і Камау.

— У тебе хороший друг, — зауважила Мама. — Тож дивись, будь і ти хорошим.

Я поцілував її, і ми пошепки перемовилися кількома словами.

— Усе вуркочуть, — мовив Старий. — Феї

— До побачення, старе.

— До побачення, нищителю антилоп.

— До побачення, люба!

— До побачення. Щасти тобі!

— У вас багато бензину, але ми й тут залишили трохи! — гукнув нам Старий.

Я помахав рукою, і ми рушили через село пагорбом униз і виїхали на вузьку дорогу, яка вела через суху, порослу чагарником, рівнину, що слалася між двох високих голубих пагорбів.

Коли ми з'їжджали вниз, я озирнувся: дві постаті в крислатих капелюхах — одна висока й дебела, а друга маленька й граційна — ішли назад до табору. Потім перевів. погляд на висохлу, порослу чагарником, рівнину попереду.

Дорога, якою ми їхали, була скоріше стежкою, а рівнина довкола навіювала сум. Тільки одного разу ми нагледіли кількох тоненьких газелей, що постали білими плямками на тлі жовтої, випаленої сонцем трави та сірих дерев. Мій веселий настрій де й подівся серед цієї просторої рівнини, видно, бідної на дичину, і весь задум почав здаватися нездійсненним, химерним, ба навіть безглуздим. Від вандеробо тхнуло: я став розглядати кінчики його вух, розтягнуті й ретельно закручені, та його дивне, зовсім не негритянське обличчя з тонкими губами. Помітивши, що я поглядаю на нього, він приязно всміхнувся й пошкріб собі груди. Я озирнувся. М'Кола спав. Геррік сидів випростаний, трагічно підкреслюючи свою пильність, а Дід, витяіши шию, силкувався розглядіти дорогу.

А її, вважай, і не було, — тільки протоптана худобою стежка, та, на наше щастя, ми вже добулися до краю рівнини. Згодом вона лишилась позаду, а попереду завидніли високі дерева: ми в'їжджали в місцевість, найчарівнішу з усіх, які я бачив будь-де в Африці. Трава тут росла рівна й така свіжа та зелена, наче молода отава на недавно скошеній луці, а вікові дерева — крислаті, високі, без підліска; під ними тільки яскраво зеленів дерн, як в оленячому парку, і ми їхали в тіні, де-не-де поперетинаній сонячними смужками, тримаючись ледь помітної стежини, яку нам показував вандеробо. Мені аж не вірилось, що ми потрапили в такий дивний край. Така чарівна країна може тільки приснитися, і я, щоб пересвідчитись, що це не сон, простяг руку й доторкнувся до вуха вандеробо. Той аж скинувся від несподіванки, а Камау пирснув зо сміху. Ка-мау торкнув мене за плече й показав на відкриту галявину, де, ярдів за двадцять від машини, піднявши голову й сторожко втупившись у нас іскристими очицями, настовбурчився велетенський вепр із загнутими довженними могутніми іклами. Я подав Камау знак спинити машину, і якусь мить звір і ми пильно дивилися один на одного. Я підняв рушницю й прицілився кабанові в груди. А він стояв непорушно й тільки дивився на нас. Тоді я подав знак Камау їхати далі; машина рушила й звернула праворуч, у бік від кабана, що так і не зворухнувся й не виявив ніякого страху перед нами.