— Щасти вам, — сказала й вона. — Щиро бажаю вам успіху.

Я помахав рукою, й машина з засвіченими фарами рушила до дороги.

Залишивши машину милі за три від солонцю, ми обережно підкралися До нього, але там було порожньо. Минав ранок, а дичина не з'являлась. Ми сиділи, позгинавшись, в засідці, кожен стежив крізь гілки за своєю дільницею, і я чекав, що от-от з'явиться казковий самець куду, вийде, величний і прекрасний, з кущів на сіру курну галявину й підступить до солонцю, зритого, потоптаного копитами. Сюди поміж деревами збігалося баго-то стежок, і будь-якою з них міг нечутно надійти куду. Проте ВІН не з'являвся. Коли зійшло сонце і ми зігрілися після холодного й туманного ранку, я пересунувся нижче в брудну яму й прихилився спиною до стіни — так я і далі міг дивитися в просвіт між гілками. Поклавши спрінгфілд на коліна, я раптом помітив на цівці іржу. Я підняв рушницю й уважно оглянув дуло. Воно було вкрите свіжою іржею.

«Цей поганець і не збирався чистити її вчора після дощу», — подумав я і розлючено висмикнув затвор. М'Кола спідлоба стежив за мною. Двоє інших тубільців дивилися на солонець. Однією рукою я підняв рушницю так, щоб М'Кола міг заглянути досередини, потім знову вставив затвор, обережно подав його вперед, притискуючи спуск вказівним пальцем. Так він був готовий до дії і не на запобіжнику.

М'Кола бачив іржавий ствол. Вираз його обличчя не змінився, а я промовчав, хоч і вкрай обурений; отож було виголошено звинувачення, показано речовий доказ і зачитано вирок — і то без жодного слова. Так ми й сиділи, він — похиливши голову, тільки видніла лиса маківка, я — відхилившись назад і дивлячись на солонець. Ми більше не були товариші й добрі друзі, а дичина все не йшла.

О десятій годині вітер, який досі віяв зі сходу, почав мінятися, і ми побачили, що сидіти далі — марна справа. Наш запах рознісся на всі боки, і безперечно розполохав усіх тварин, — все одно, що ми посвітили б у пітьмі довкола себе потужним прожектором. Ми повилазили з засідки й пішли на солонець шукати слідів. Дощ намочив, але не порозмивав землю, і ми побачили Кілька дрібних слідів куду, залишених, видно, ще звечора, й один вузький, серцевидний слід великого самця, чіткий і глибокий.

Цим слідом на вологій червонуватій землі ми й ішли години дві через густі чагарі, що нагадали мені наш американський підлісок. Врешті-решт ми мусили кинути його, бо зайшли в непрохідні хащі. Я лютився на М'Колу за непочищену рушницю і водночас з радісним хвилюванням сподівався, що от-от виженемо з заростів куду й підстрелимо його. Але його не було видно, день стояв жаркий, і ми, тричі обійшовши якісь пагорби, вийшли врешті на луку, де паслася велика череда низькорослої масай-ської худоби; залишивши позаду тінисті зарості, ми під палючим полуденним сонцем попрямували назад до машини.

Камау, який сидів у кабіні, сказав нам, що бачив самця куду ярдів за сто від себе. Той ішов до солонцю десь близько дев'ятої години — саме коли вітер почав мінятися; зачувши, певно, наш запах, він подався назад у пагорби. Стомлений, спітнілий і, скоріше, пригнічений, аніж злий, я сів поряд з Камау, і ми поїхали до табору. Залишився тільки один вечір, і не було надії, що пощастить більше, ніж досі. Коли ми дісталися до табору й поринули, ніби в озеро, в прохолодну тінь дерев, я вийняв затвор із спрінгфілда і простяг рушницю М'Колі, без жодного слова, навіть не глянувши на нього. Затвор я кинув через двері намету на свою розкладачку.

Старий і Мама сиділи під тентом.

— Не пощастило? — лагідно спитав Старий.

— Анітрохи, нехай йому біс. Самець пройшов повз машину, прямуючи до солонцю. Мабуть, його злякали. Ми обходили бо-зна-скільки.

— І справді нічого не бачили? — спитала Мама. — А нам раз вчувся ніби постріл.

— Та то Геррік торохтів язиком. А спостерігачі помітили що-небудь?

— Нічогісінько. А ми ж спостерігаємо за обома пагорбами.

— А що чути від Карла?

— Ніякої звістки.

— Бодай одного побачити! — мовив я. Я був виснажений, і в мені накипала гіркота. — Хай воно горить! І надало ж йому зіпсувати нам усе полювання на солонці першого ж ранку, коли прострелив черево паршивому куду, а потім ганявся за ним усюди, полохаючи дичину!

— Поганець! — мовила Мама, що завжди ставала на мій бік, навіть коли я не мав рації.— Сучий син!

— Добра ти в мене, — сказав я. — Але не турбуйся: я зовсім спокійний. Або ж скоро буду.

— Мені так прикро, — мовила вона. — Бідолашний Тато.

— Випийте чогось, — запропонував Старий. — Зараз вам це вкрай потрібно.

— їй-богу, Старий, я неабияк старався. Втішався полюванням і не /турбувався до сьогоднішнього дня. І був певен в успіхові. Адже весь час ми бачили стільки слідів! А раптом мені не трапиться жодного куду? Де в дідька знаття, що коли-небудь ми повернемося сюди знову?

— Повернетесь, — утішив мене Старий. — Тож не занепадайте духом. Краще візьміть ось випийте.

— Я просто жалюгідний скиглій, але, слово честі, сьогодні вони подіяли так на мої нерви.

— Скиглити не годиться, — зауважив Старий. — Тож краще позбуватися цього.

— Як ви щодо сніданку? — спитала Мама. — Невже й досі не голодні?

— К бісу сніданок. Лихо в тому, Старий, що ми жодного разу не бачили антилоп увечері на солонці, а самця — в пагорбах. У мене залишається один тільки вечір. Тож схоже на те, що все дропало. Тричі вони були в мене майже в руках, а Карл, австрієць і вандеробо усе нам псували.

— Ніхто нам нічого не псував, — заперечив Старий. — Вихиліть іще одненьку.

Щойно ми поснідали, і то добряче, як з'явився Кейті й доповів, що до Старого прийшли якісь люди. Спочатку на стіні намету з'явилися дві тіні, потім люди підійшли до нас. Один був той самий старий тубілець, що зустрів нас першого дня, тільки тепер він постав перед нами не як землероб, а як мисливець, з довгим луком і сагайдаком зі стрілами.

— Він виглядав іще старішим, змученішим і викликав навіть мевше довіри, ніж доти, а своїм вбранням він, певно, хотів нас вразити. З ним був худющий, брудний вандеробо з розрізаними й закрученими вгору мочками вух; схиливши голову набік, він стояв на одній нозі, а пальцями другої чухав у себе під коліном. Обличчя в нього було вузьке, дурнувате й неприємне.

Дід, дивлячись Старому в вічі, щось говорив йому статечно й повільно, без ніякої міміки.

— Що це він надумав? Вирядився отак, щоб показати себе Дозорцем і злупити з нас гроші? — спитав я.

— Зачекайте, — відмахнувся Старий.

— Ви тільки подивіться на цих двох — цього вандеробо й старого паршивого ошуканця! — не вгавав я. — Що він там торочить, Старий?

— Він ще не скінчив, — відповів Старий.

Нарешті Дід умовк і очікувально стояв, спираючись на свій ^лУк-експонат. Обидва виглядали дуже стомленими, але, пригадую, тоді я вбачав у них тільки шахраїв.

— Він каже, — почав Старий, — що вони знайшли місце, де є куду й чорні антилопи. Вони пробули там три дні. Вони знають, де ховається великий самець куду, і залишили там дозорця, щоб стежив за ним.

— І ви вірите? — Я відчув, як хміль і втома зникають, а їх заступає збудження.

— Хтозна, — відповів Старий.

— А далеко звідси?

— Один день пішки. Певно, машиною можна дістатись туди години за три-чотири, якщо вона там пройде.

— А як він гадає, машина пройде?

— Каже, що ніхто ще там не їздив, але проїхати можна.

— Коли вони залишили дозорця стежити за куду?

— Сьогодні вранці.

— А чорні антилопи де?

— Там само, в пагорбах.

— Як же туди добутись?

— Ніяк не придумаю. Хіба, може, перетнути рівнину, обминути оту гору і їхати на південь. Він каже, що там іще ніхто ніколи не полював. Тільки він замолоду там полював.

— І ви цьому вірите?

— Звісно, тубільці — несосвітенні брехуни, але цей нібито каже правду.

— То їдьмо!

— Атож, вирушайте негайно. їдьте машиною, поки можна, а далі залишите її, як табір, і починайте полювати. Мемсаїб і я вранці знімемось і з провідниками поїдемо до Дена й містера Т. Коли перетнемо ті чорні землі, дощ нам уже не страшний, хоч і захопить нас. А ви нас доженете. Якщо десь застрягнете, то в гіршому випадку завжди можна відіслати легкову машину назад через Кондоа, а ваговози до Танга й далі кружним шляхом.