Жоден не ворухнувся.

— Стрибайте ж!

Ніхто не ворухнувся.

— Ану, жовтяки, щуроїди заморські,— сказав Едді.— Марш за борт!

— Заткнися, п'янюго! — сказав я йому.

— Не вміти плавати, — озвався один китаєць.

— Тут не треба вміти, — сказав я. — Тут неглибоко.

— Ану за борт, чуєте! — сказав Едді.

— Перейди-но на корму, — сказав я йому. — Тримай рушницю в одній руці, а другою візьми жердину й покажи їм глибину.

Він підняв мокру жердину й показав їм.

— Не треба плавати? — спитав мене той самий китаєць.

— Ні.

— Правда?

— Правда.

— Де ми?

— На Кубі.

— Твоя злодій, — сказав він, переліз за борт, завис на мить на руках, а тоді розтиснув пальці. Голова його зникла, але зразу ж вигулькнула — вода сягала йому до підборіддя. — Твоя злодій, — сказав він. — Твоя погана злодій.

Він був розлючений і до дідька сміливий. Він сказав щось по-китайському, і решта й собі полізли з корми у воду.

— Порядок, — сказав я Едді.— Піднімай якір.

Коли ми виходили в море, зійшов місяць, і ми побачила китайців, що по шию у воді йшли до берега, і світлу смугу піщаного пляжу, і кущі за нею.

Ми проминули рифи, я знов озирнувся й побачив пляж і гори, що поволі виростали над ним; потім я взяв курс на Кі-Уест.

— Ну, тепер можеш іти спати, — сказав я Едді.— Але ні, стривай, спочатку зійди в каюту й відчини ілюмінатори, щоб вивітрився сморід. І принеси мені йоду.

— Що сталося? — спитав він, коли приніс йод.

— Порізав палець.

— То, може, дай мені штурвал?

— Іди лягай, — сказав я. — Я тебе розбуджу.

Він умостився на койці, вбудованій в перегородку кокпіта, над бензиновим баком, і за хвилину заснув.

Притримуючи штурвал коліном, я розстебнув сорочку й подивився на те місце, куди мене вкусив містер Сінг. Укус був нічогенький, і я припік його йодом, а потім сидів за штурвалом і міркував, чи укус китайця не заразний, і прислухався до мірного стугону двигуна й шуму води за кормою, і кінець кінцем вирішив: та ні, якого біса, в такої цяці, як той містер Сінг, укус не може бути заразний — він, певно, драїв зуби двічі-тричі на день. А нехай йому, тому містерові Сінгу. Бізнесмен з нього був, звісно, кепський. А може, й непоганий.

^іоже, він просто перейнявся до мене довірою. їй-богу, я так її не розкусив, що він за один.

Отож тепер усе вже було просто, коли не зважати на Едді. Цей п'яниця, як нап'ється, неодмінно розпустить язика. Я сидів за штурвалом, дивився на Едді і думав: хай йому біс, якщо він ‘помре, гірше йому не буде, а я матиму спокій. Побачивши його на човні, я сказав собі, що доведеться його порішити, та потім, коли все так добре владналося, в мене не піднялася рука. Тепер же, коли я дивився на нього, розпластаного на койці, ті думки знову лізли мені в голову. Але я сказав собі, не псуй діла, не роби того, в чому ти потім каятимешся. Та тут-таки згадав, що він навіть не заявлений у списку екіпажу і що мені доведеться сплатити за нього штраф, і мене знову посіли сумніви.

Так чи так, часу на роздуми вистачало, і я йшов своїм курдом, попиваючи з пляшки, що її приніс Едді. Лишалося в ній небагато, тож допивши її, я відкоркував останню зі свого властного припасу, і, скажу вам, приємно було сидіти за штурвалом,!і ніч для переходу випала добра. Зрештою все вийшло добре, хоч я і не раз був ладен поставити на всьому хрест.

На світанку Едді прокинувся. Він сказав, що почуває себе зовсім кепсько.

— Ану, потримай штурвал, — сказав я йому. — Я хочу глянути, що там і як.

Я перейшов на корму й вихлюпнув на неї відро води. Але вона і так була чистісінька. Я ще раз пройшовся скреблом по борту. Розрядив рушниці й сховав у каюті. Але револьвера з пояса не зняв. У каюті повітря було чисте й свіже, ніякого запаху. Тільки трохи замочило койку крізь правий ілюмінатор, тож я задраїв ілюмінатори. Тепер жоден митник на світі не вчув би тут китайського духу.

Під оправленим у рамку судовим свідоцтвом висіла сітка, до якої я, повернувшись на човен, сунув одержані від агента папери. Я вийняв їх і переглянув. Потім вийшов у кокпіт.

— Слухай, — сказав я. — Як ти опинився в списку екіпажу?

— А я перестрів агента, коли він ішов до консульства, і сказав йому, що теж їду.

— П'яниць бог береже, — сказав я йому, зняв з пояса револьвер і сховав у каюті. Потій зготував у каюті каву, а тоді під-.нявся й узявся за штурвал.

— Унизу є кава, — сказав я йому.

— Братухо, кава мені не зарадить.

Гадаєте, я його не пожалів? Пожалів. Вигляд у нього й справді був кепський.

Близько дев'ятої ми побачили прямо перед собою маяк на Сенд-Кі. А перед тим ми вже проходили повз танкери, що йшли в затоку.

— Ну, ще зо дві години, і ми вдома, — сказав я йому. — Я заплачу тобі по чотири долари на день — стільки ж, скільки б ти одержав від Джонсона.

— А скільки ти заробив уночі? — спитав він мене.

— Тільки шість сотень, — відповів я.

Не знаю, повірив він мені чи ні.

— А моєї пайки в цьому немає?

— Те, що я тобі даю, і є твоя пайка, — сказав я йому. — І дивися, щоб про цю ніч нікому нічичирк, бо інакше — не житимеш.

— Ти знаєш, що я не донощик, Гаррі.

— Ти п'яниця. Але май на увазі, хоч би який ти був п'яний, а проговоришся — з-під землі тебе дістану.

— Я надійна людина, — сказав він. — Нащо ти так.

— Така надійна, що аж на ногах не тримаєшся, — відповів я. Але я вже перестав через нього непокоїтися, бо подумав: хто ж йому повірить? Сінг на мене вже не поскаржиться. Китайці скаржитися не будуть. Самі розумієте, хлопець, що веслував, теж триматиме язика за зубами. Навіщо йому нариватися на неприємності? Едді рано чи пізно може проговоритись, але хто повірить п'яниці?

Та й узагалі, хто що може довести? Інша річ, якби ім'я Едді побачили в списку екіпажу. Отоді б справді пішли балачки. Ні, що не кажи, а мені таки пощастило. Звісно, я міг би сказати, що він звалився за борт, але балачок було б ой-ой-ой. Та й Едді пощастило. Словом, куди не глянь, кругом пощастило.

Потім ми вийшли з Гольфстріму, й вода, доти блакитна, зробилась ясно-зелена, й попереду вже завидніли жердяні знаки на східних і західних Сухих Скелях, і радіощогли Кі-Уест, і готель «Ла-Конча», що височів над низькими будинками, і хмари диму над місцем, де спалюють сміття. Маяк Сенд-Кі був тепер зовсім близько, і видно було елінг і маленький причал під маяком; звідси нам лишається сорок хвилин ходу. Було приємно вертатися додому й знати, що влітку вже не доведеться класти зуби на полицю.

— Як ти дивишся на те, щоб випити, Едді? — спитав я.

— Оі, Гаррі,сказав він, — я завжди знав, що ти справжній друг.

Того вечора я сидів у вітальні, курив сигару, попивав віскі з содовою й слухав по радіо Грейсі Аллен. Дівчата пішли в кіно, а я Сидів у кріслі, розморений і задоволений. Хтось подзвонив,

І Марія, моя дружина, підвелася й пішла до дверей. Потім повернулась і сказала:

— Це той п’яничка, Едді Маршалл. Каже, що має до тебе справу.

— Скажи йому, щоб забирався геть, поки я не турнув його.

Вона повернулася й сіла, й у вікно, перед яким я вмостився, поклавши ноги на підвіконня, мені видно було, як Едді пройшов вулицею під ліхтарем разом із якимсь своїм горілчаним братом; обидва хитались, а їхні тіні під ліхтарем хиталися ще більше.

— Бідні, нещасні п'яниці,— сказала Марія. — Мені шкода п'яниць.

— Цей п'яниця щасливий.

— Щасливих п'яниць не буває,— сказала Марія. — Ти сам це знаєш, Гаррі.

— Так, — сказав я. — Мабуть, таки не буває.

Вони перетнули протоку вночі, йдучи проти сильного норд-весту. Коли розвидніло, він побачив танкер, що виходив із затоки, і в чистому холодному повітрі освітлене сонцем біле судно було таке високе, що він прийняв його за будинок, який виринає на обрії з моря, й сказав негрові: