Всі почували себе ніяково. Було сумно й трохи соромно. Раптом, усе ще здригаючись від плачу, заговорила Еліс.

— Ти мерзенна брехуха, — промовила вона своїм низьким голосом. — Ти ніколи в житті не спала із Стівом Кетчелом і сама це добре знаєш.

— Як ти можеш таке казати? — згорда озвалася фарбована.

— Я кажу правду, — відповіла Еліс. — Бо я єдина з усіх, хто тут є, знала Стіва Кетчела — адже я з Манселони і ще там спізналася з ним, і це правда, ти ж сама знаєш, і хай мене бог скарає, коли це неправда.

— І мене хай скарає,— мовила фарбована.

— Це правда, правда, правда, і ти сама знаєш. Я нічого не вигадую і добре знаю, що він мені казав.

— Що ж він казав? — зневажливо спитала фарбована.

Еліс так здригалася від плачу, що насилу могла говорити.

— Він казав мені: «Ти ласий шматочок, Еліс». Ось що він казав.

— Брешеш, — мовила фарбована.

— Ні, це правда, — заперечила Еліс. — Саме так і казав.

— Брешеш, — гордовито наполягала фарбована.

— Ні, це правда, правда, клянуся богом і пречистою дівою!

— Стів не міг такого сказати. Це зовсім не його слова, — зловтішно мовила фарбована.

— Це правда, — сказала Еліс. — І мені однаково, віриш ти чи ні.— Вона вже не плакала й говорила спокійно.

— Не може бути, щоб Стів таке казав, — заявила фарбована.

— А от казав, — мовила Еліс і всміхнулася. — І я пам'ятаю, коли він це казав, і я таки була тоді ласим шматочком, та й тепер я краща від тебе, стара ти постілко.

— Ти мене цим не образиш, коровисько, — сказала фарбована. — І спогадів моїх не відбереш.

— Дурниці,— заперечила Еліс своїм м'яким приємним голосом. — Не маєш ти ніяких спогадів, хіба що про те, як тобі перев'язали труби та ще як ти вперше скуштувала сальварсану. А все інше ти просто вичитала в газетах. А от я чиста, і ти це знаєш, і чоловікам я подобаюсь, навіть отака гладка, і ти це теж знаєш, і те, що я ніколи не брешу, знаєш.

— Не чіпай моїх спогадів, — сказала фарбована, — моїх правдивих світлих спогадів.

Еліс глянула на неї, тоді на нас, і з обличчя в неї збігла тінь образи; вона усміхнулась і раптом стала така гарна, що я аж очам не повірив. Мала вродливе обличчя з приємною гладенькою шкірою, лагідний голос і вся була напрочуд мила й приязна. Але, боже мій, яка ж гладенна. За трьох жінок заважила б…

Том помітив, як я дивлюся на неї, і сказав:

— Ану знімаймося. Ходімо.

— Прощавайте, — сказала Еліс.

— Прощавайте, — відповів я.

— То куди ж вам, хлопці, їхати? — спитав кухар.

— Не туди, куди вам, — відказав йому Том.

За тих часів відстані були зовсім інші, з пагорбів, що їх тепер зрівняно із землею, несло куряву, і Канзас-Сіті дуже скидався на Константинополь. Ви, можливо, не повірите. Ніхто цьому не вірить, але це правда. Того дня йшов сніг, і у вітрині торговця автомобілями, що світилася в ранніх сутінках, стояла гоночна машина, вся посріблена, з написом «Dans argent» [4] на капоті. Плутаючи слова «dans» і «danse» [5], я гадав, що то має означати «срібний танок» чи «срібний танцюрист», і хоча й не знав напевне, чи так воно, чи так, проте, ідучи засніженою вулицею, залюбки милувався машиною і тішився з того, що розумію іноземну мову. Я йшов із салуну братів Вулфів, де на різдво та в День подяки безплатно подавали смажену індичатину, до міської лікарні, що стояла на високому пагорбі над димарями, будинками й вулицями міста.

У лікарняній приймальні сиділи два хірурги невідкладної допомоги, док Фішер і доктор Вілкокс, один — за письмовим столом, другий — у кріслі під стіною. Док Фішер був худий, рудувато-білявий, з тонкими устами, насмішкуватими очима й руками картяра. Доктор Вілкокс — присадкуватий, чорнявий; він ніколи не розлучався з довідником під назвою «Друг і порадник молодого лікаря», де наводилися симптоми й способи лікування різних хвороб. Був там і зворотний покажчик, що давав змогу за симптомами встановити діагноз. Док Фішер казав, що в наступних виданнях до нього слід би додати ще один покажчик, у якому за способом лікування визначалася б хвороба та її симптоми. «На допомогу пам'яті», — казав він.

Доктор Вілкокс соромився тієї книжки, але обійтися без неї не міг. Вона була оправлена в м'яку шкіру і вміщалася в бічній кишені піджака. Придбав він її за порадою одного із своїх професорів, який сказав йому: «Вілкоксе, ви не маєте права бути лікарем, і я робив усе, що міг, аби вам не дали диплома. Та коли ви вже стали представником цієї вченої професії, раджу вам, докторе Вілкокс, в ім'я людяності придбати собі книжку «Друг і порадник молодого лікаря» і керуватися нею. А передусім навчіться нею користуватися».

Доктор Вілкокс нічого не сказав, але того ж таки дня купив оправлений у шкіру довідник.

— А, Горас, — мовив док Фішер, коли я зайшов у приймальню, пропахлу тютюновим димом, йодоформом, карболкою і перегрітими батареями опалення.

— День добрий, панове, — сказав я.

— Що там нового у великому світі? — спитав док Фішер. Він полюбляв деяку пишномовність у висловах, і це здавалося мені надзвичайно вишуканим.

— Дармова індичатина у Вулфів, — відповів я.

— Ви прилучилися?

— Ще й як.

— Велике було товариство?

— Повно. Усі позбігалися.

— Бучні святкові веселощі?

— Та не дуже.

— Ось доктор Вілкокс також трохи прилучився, — сказав док Фішер.

Доктор Вілкокс подивився на нього, тоді на мене.

— Випити хочете? — спитав він.

— Ні, дякую, — відповів я.

— Нема за що, — мовив доктор Вілкокс.

— Горасе, — сказав док Фішер, — ви не проти, що я зву ваа просто Горасом, ні?

— Ні.

— Славний наш друзяка Горас. У нас сьогодні стався надзвичайно цікавий випадок.

— Справді,— докинув доктор Вілкокс.

— Пам'ятаєте хлопчину, що був тут учора?

— Котрий це?

— Той, що надумав стати євнухом.

— Пам'ятаю.

…Я саме сидів у них, коли він приходив. То був хлопець років шістнадцяти. Простоволосий, дуже схвильований і переляканий, проте настроєний рішуче. Мав густу кучеряву чуприну, гарну статуру і великі випнуті губи.

— Тобі чого, синку? — спитав його доктор Вілкокс.

— Я хочу, щоб мене кастрували, — відповів хлопець.

— Навіщо? — спитав док Фішер.

— Я вже й молився і все робив, та ніщо не помагає.

— Від чого?

— Від тої мерзенної похоті.

— Якої ще похоті?

— Тої, що вселилася в мене. Якої я не можу перебороти. Цілі ночі молюся, і все марно.

— А що ж із тобою діється? — спитав док Фішер.

Хлопець розповів йому.

— Слухай, хлопче, — сказав док Фішер. — Нічого страшного з тобою не діється. Так воно все й має бути. І нічого поганого в цьому нема.

— Це мерзота, — не вгавав хлопець. — Це гріх проти цнотливості. Гріх проти господа нашого і спасителя.

— Ні,— сказав док Фішер. — Це природна річ. Так і має бути, і згодом ти почуватимеш себе тільки щасливим.

— Ет, нічого ви не розумієте, — мовив хлопець.

— Ось послухай, — сказав док Фішер і почав пояснювати хлопцеві певні речі.

— Ні. Не хочу я цього слухати. І не змушуйте мене.

— Послухай, прошу тебе, — наполягав док Фішер.

— Ти просто клятий дурень, — сказав хлопцеві доктор Віл-кокс.

— То ви не хочете це зробити? — спитав хлопець.

— Що зробити?

— Каструвати мене.

— Слухай, — сказав док Фішер. — Ніхто не буде тебе каструвати. Нічого поганого з твоїм тілом не діється. Ти маєш гарне тіло і кинь про це думати. А якщо ти такий побожний, то запам'ятай: те, на що ти нарікаєш, ніякий не гріх, а засіб прилучення до таїнства.

— Я не можу цього перебороти, — вів своєї хлопець. — Молюся і вночі, і вдень. Це гріх, повсякчасний гріх проти цнотливості.

— Ой пішов би ти краще та……. — сказав доктор Вілкокс.