Ми увійшли в те містечко з одного кінця, а виходили з другого. Скрізь пахло шкірою, дубом і наваленою купами тирсою. Коли ми дісталися туди, вже смеркало, а тепер зовсім споночіло, бралося на морозець, і калюжі на дорозі підмерзли по краях.

У приміщенні станції сиділи п'ять повій, що дожидали поїзда, шестеро білих чоловіків та четверо індіанців. Там було тісно, гаряче від груби й повно чаду. Коли ми зайшли, ніхто не розмовляв, і віконечко каси було закрите.

— А двері хто зачинятиме? — обізвався чийсь голос.

Я подивився, хто це сказав. То був один із білих. Одягом він не різнився від інших — шкіряні штани, груба картата сорочка, гумові чоботи лісоруба, — але був без шапки, обличчя мав незасмагле, а руки тендітні й білі.

— Ну, може, зачините все-таки?

— А чого ж, — відповів я і причинив двері.

— Дякую, — сказав він.

Чолов'яга, що сидів поряд, пирхнув.

— Ти мав коли справи з кухарем? — звернувся він до мене.

— Ні.

— То можеш побалакати ось із ним. — І повів очима на першого. — Він це полюбляє.

Кухар міцно стулив губи й відвернувся.

— Він мастить руки лимонним соком, — сказав той самий чоловік. — А щоб помив посуд, нічого й думати. Бачиш, які вони в нього білі?

Одна повія голосно засміялась. Уперше в житті я бачив таку гладку повію, та й просто таку гладку жінку. А сукня на ній була з того шовку, що міниться барвами. Були там ще дві дуже гладкі повії, майже такі, як вона, але ця, гладенна, важила Щонайменше дев'ять пудів. Хоча б хто її побачив, то не повірив би власним очам. І на всіх трьох були сукні з отого мінливого Шовку. Вони сиділи поряд на лаві, мов три гори. Інші дві були звичайнісінькі на вигляд повії — фарбовані перекисом блондинки.

— Ви тільки погляньте на його руки, — сказав той самий чолов’яга й кивнув головою на кухаря.

Гладенна повія знову засміялася, аж сколихнувшись усім тілом.

Кухар обернувся і різко мовив до неї:

— Замовкни ти, бісове одоробло.

А вона й далі сміялася, вся колихаючись.

— Ой боже, — проказала вона. Голос у неї був приємний. — Ой боженьку ж ти мій…

Дві інші гладухи сиділи мовчки, незворушно, і здавалося, що вони несповна розуму, але вони теж були гладенні — хіба що трохи не такі, як та найгладша. Кожна з них напевне заважила б далеко за шість пудів. Дві фарбовані трималися статечно.

Крім кухаря й того чолов'яги, що розказував про нього, там були ще два лісоруби — один з цікавістю прислухався до розмови, але сам заговорити не наважувався, а другий, здавалося, чекав нагоди й собі докинути слівце, — та ще два шведи. На краю лави сиділо двоє індіанців, а один стояв, прихилившись до стіни.

Той, що чекав нагоди пристати до розмови, пошепки сказав мені:

— Мабуть, ото так, наче залазиш на копицю сіна.

Я засміявся і переказав його слова Томмі.

— Побий мене сила божа, коли я ще десь бачив таке, — мовив він. — Ти поглянь на цю трійцю.

Потім озвався кухар:

— А скільки вам років, хлопці?

— Мені дев'яносто шість, а йому шістдесят дев'ять, — відказав Томмі.

— Ха-ха-ха! — зайшлася сміхом гладуха. Вона таки справді мала гарний голос.

Інші повії навіть не всміхнулися.

— Невже не можна відповісти як годиться? — сказав кухар. — Я ж питав вас по-дружньому.

— Одному сімнадцять, другому дев'ятнадцять, — відказав я.

— Що ти верзеш? — обернувся до мене Томмі.

— Не хвилюйся, все гаразд.

— Можете звати мене Еліс, — сказала найгладша повія і знов затряслася від сміху.

— Це твоє ім'я? — спитав Томмі.

— Авжеж, — відказала вона. — Еліс. Правда ж? — І обернулася до лісоруба, що сидів поряд з кухарем.

— Еліс, так і є.

— От би тобі справді таке ім'я, — озвався кухар.

>— А це і є моє ім'я, — сказала Еліс.

— А як звати інших дівчаток? — спитав Томмі.

— Гейзел і Етель, — відказала Еліс.

Гейзел і Етель усміхнулися. Вони були не вельми кмітливі.

— А тебе як звуть? — звернувся я до одної з фарбованих блондинок.

— Френсіс, — відказала вона.

— Френсіс, а далі?

— Френсіс Вілсон. Чи тобі не однаково?

— А тебе? — спитав я другу.

— Не будь такий цікавий, — відрубала вона.

— Він просто хоче, щоб ми всі заприятелювали між собою, — втрутився до розмови той, що говорив спершу. — А ти хіба не хочеш?

— Ні,— відказала фарбована. — 3 вами — ні.

— Ну й злюка, — сказав лісоруб. — Чи ти ба, яка злюкаї

Фарбована обернулася до подруги й похитала головою.

— Ото ще мужва репана, — буркнула вона.

Еліс знову зайшлася сміхом і вся затряслася.

— Зовсім не смішно, — сказав кухар. — Ви всі смієтесь, а нічого смішного нема. От ви, хлопці,— куди ви їдете?

— А ви самі куди? — спитав його Томмі.

, — Я маю намір поїхати в Каділлак, — відказав кухар. — Бували там коли-небудь? Там живе моя сестричка.

— Сам ти добра сестричка, — сказав лісоруб у шкіряних штанях.

— Невже не можна без дурниць? — спитав кухар. — Чому б нам не поговорити як годиться?

— Каділлак — то звідки був родом Стів Кетчел, та й Ед Уолгест теж звідти, — наважився докинути слово нерішучий лісоруб.

— Стів Кетчел! — вигукнула одна блондинка так, наче від тото імені її прорвало. — Його застрелив рідний батько. Еге ж, рідний батько, богом присягаюся. Таких, як Стів Кетчел, і нема більше.

— Хіба його звали не Стенлі Кетчел? — спитав кухар.

— Ой, цить, — відказала блондинка. — Що ти знаєш про Стіва? Стенлі! Ніякий він не Стенлі. Стів Кетчел був найкращий і най-вродливіший у світі чоловік. Зроду не бачила такого чистого, такого гарного й білолицього, як Стів Кетчел. Куди там до нього всім іншим. А меткий був який — ну справжній тобі тигр, а вже грішми вмів сипати, як ніхто.

— Ти його знала? — спитав один з лісорубів.

— Чи я його знала? Чи я ж його не знала! Чи я ж його не любила! Ти ще мене питаєш! Я знала його краще, ніж ти знаєш будь-кого в світі, а любила, як самого бога. Стів Кетчел! То був найкращий, найчистіший і найвродливіший з усіх чоловіків, а рідний батько застрелив його, мов собаку.

— І ти їздила з ним аж на узбережжя?

— Ні. Я знала його ще до того. Він був єдиний, кого я по-справжньому любила.

Всі шанобливо слухали фарбовану блондинку, що говорила піднесеним театральним тоном, — тільки Еліс знову почала труситися. Я відчув це, бо сидів поруч неї.

— Було б тобі вийти за нього заміж, — сказав кухар.

— Я не хотіла псувати його кар'єру, — відказала фарбована. — Не хотіла заважати йому. Одруження було йому ні до чого. Милий боже, який то був чоловік!

— Це ти добре розміркувала, — сказав кухар. — Та все ж таки Джек Джонсон нокаутував його?

— То був нечесний удар, — відказала фарбована. — Той чорний бугай заскочив його зненацька. Стів якраз кинув був його в нокдаун, того Джека Джонсона. Паскудному негрові просто пощастило.

Віконечко каси відчинилось, і всі індіанці пішли туди.

— Стів кинув його в нокдаун, — провадила фарбована, — а тоді обернувся, щоб усміхнутись до мене…

— Ти ж начебто казала, що не їздила з ним, — зауважив хтось.

— Я поїхала тільки на той один бій. Стів обернувся, щоб усміхнутись до мене, а той клятий чорний виродок підхопився і зненацька вдарив. А Стів упорався б і з сотнею таких, як той паскудний негр.

— Добрий був боксер, — підтакнув лісоруб.

— А так, бог свідок, — сказала фарбована. — Бог свідок, що тепер таких боксерів нема. Та він і сам був наче бог. Такий тобі чистий та білолиций, гарний та гладенький, а що вже мет^ кий і проворний — ну достоту мов тигр або ж блискавка.

— Я бачив той бій у кіно, — сказав Томмі.

Ми були зворушені. Еліс уся здригалась, і, глянувши на неі, я побачив, що вона плаче. Індіанці вже вийшли на платформу.

— Він був для мене кращий за всіх чоловіків, — сказала фарбована. — Ми неначе побралися перед богом, і я досі належу йому і завжди буду тільки його. Мені байдуже до мого тіла. Нехай з ним роблять що хочуть. А душа моя належить Стівові Кетчелу. Клянуся богом, він був справжній чоловік.