— Це чудово, — зауважив я.

— У нас є книжки, — провадив він далі.— Тепер я не спроможний купувати нових книжок, але ми завжди можемо поговорити. Порозмовляти, обмінятись думками — це так цікаво. Ми обговорюємо все. Геть усе. У нас широкі інтереси. Раніше, коли в нас була шамба, ми передплачували «Квершнітт». Це створювало враження приналежності до дуже блискучої плеяди людей. Людей, з якими ми хотіли б спілкуватись, якби це було можливо. А ви знайомі з цими людьми? Адже ви, мабуть, з ними зустрічались?

— З декотрими, — відповів я. — 3 одними в Парижі. З іншими в Берліні.

Я не хотів розбивати ілюзії цього чоловічка, тож і не став наводити подробиць про цих блискучих людей.

— То чудові люди, — збрехав я.

— Як я заздрю вам, що ви їх знаєте, — мовив він. — А хто, на вашу думку, великий письменник в Америці?

— Мій чоловік, — відповіла моя дружина.

— Ні, це в вас говорить сімейна гордість. Справді — хто? Звісно, не Ептон Сінклер і не Сінклер Льюїс. Хто ваш Томас Манн? Хто ваш Валері?

— У нас немає великих письменників, — відповів я. — Усім нашим хорошим письменникам завжди в певному віці щось робиться. Я міг би пояснити, але довго слухати і надокучить вам.

— Поясніть, прошу, — аж стрепенувся він. — Для мене це велика втіха. Це ж бо найкращі хвилини життя. Життя духовноґо. Це вам не полювання на куду.

— Ви ж іще нічого не почули, — сказав я.

— Але зараз почую. Тільки випийте ще пива, щоб розв'язався язик.

— А він у мене й так розв'язаний, — сказав я. — Завжди розв'язаний, так що далі нікуди. Проте ви самі щось нічого не п'єте.

— А я взагалі не п'ю. Шкідливо для інтелекту. Та й не відчуваю потреби. Але поясніть мені. Поясніть, прошу.

— Гаразд, слухайте, — почав я. — У нас, американців, були свої талановиті письменники. Єдгар По був талант. То був митець слова, майстер композиції, але він уже помер. Були в нас і майстри риторики, котрим удавалось узнати — з чужих біографій або під час власних мандрівок — певні невигадані подробиці про деякі справжні речі, скажімо, про китів, але всі ці подробиці тонули в риториці, як ото родзинки в плум-пудингу. Часом з'являються автори, котрі не вдаються до пудинга — і воно добре. Такий Мелвілл. Однак люди хвалять його за риторику, хоч вона не має в нього особливої ваги. Вони вкладають містику в його твори, а її там немає.

— Так, — мовив він, — розумію. Але ж риторика — це наслідок роботи інтелекту, його здатність працювати. Риторика — це голубі іскри, якими сипле динамомашина.

— Буває й так. Але часом це тільки голубі іскри — а що крутить сама динамомашина?

— Так. Кажіть далі.

— А я вже й забув, про що говорив.

— Е ні. Продовжуйте. Не вдавайте дурника.

— Вам доводилось коли-небудь вставати вдосвіта?

— Щодня встаю о цій порі,— відповів він. — Ну, ну, далі.

— Гаразд. Були й інші письменники, котрі писали, як ото англійці, вислані з старої Англії, яку ніколи не вважали своєю батьківщиною, до Нової Англії, яку вони й намагались створити. Чудові люди зі скромною, засушеною й бездоганною мудрістю унітаріїв. Літератори, квакери з почуттям гумору.

— Хто ж це такі?

— Емерсон, Готорн, Уітьєр і компанія. Всі наші класики раннього періоду, котрі не знали, що нова класика не буває схожа на ту, яка їй передувала. Вона запозичує з усього гіршого за неї, з усього, що не стало класикою. Так робили всі класики. Декотрі письменники народжуються тільки для того, щоб допомогти іншому письменникові написати одне речення. Але нова класика не повинна походити від попередньої або ж бути на неї схожою- До того ж усі ці письменники були джентльменами або силкувались ними бути. Усі вони були вкрай добропристойні. Не вживали слів, якими люди завжди послуговувались і послуговуються, слів, що й далі живуть у мові. Так само не можна сказати, що вони мали плоть. От інтелект у них був, це так. Добропорядний, сухенький, бездоганний інтелект. Нудну я завів розмову, але ж ви самі мене попросили.

— Кажіть, кажіть.

— У той час був один письменник, якого вважають справді хорошим — це Генрі Торо. Не можу нічого сказати про нього, бо й досі не спромігся прочитати його книжок. Але це ще ні про що не свідчить: я не можу читати й інших натуралістів, якщо вони не пишуть точно і вдаються в літературщину. Натуралістам слід займатись своєю справою, зосібно, а хтось інший повинен систематизувати й описувати їхні відкриття. Письменники теж повинні працювати кожен окремо. Вони можуть бачитись один з одним тільки тоді, коли роботу зроблено, та й то не надто часто. Інакше вони робляться схожі на письменників Нью-Йорка. Вони достоту як ті рибальські черви в пляшці, що намагаються увірвати знання й харч через спілкування один з одним і з самою пляшкою. Часом та пляшка — образотворче мистецтво, часом— економіка, а часом економіка, піднесена до ступеня релігії. Ті, що опинились у пляшці, залишаються там на все життя. Бо поза пляшкою вони самотні. А самотніми вони бути не хо-

¹ чуть. Бояться залишитись на самоті зі своїми переконаннями, і жодна жінка не здатна покохати когось із них так, щоб той забув свою самотність, спілкуючись із цією жінкою, або зумів поєднати її самотність зі своєю чи зазнати з нею чогось такого, в порівнянні з чим усе інше не має ніякого значення.

— Ну, а як же все-таки з Торо?

— Вам треба самому почитати його. Можливо, і я зберуся, пізніше. Пізніше можна зробити майже все.

— Випий ще пива, Тату.

— Давай.

— А що ви скажете про хороших письменників?

— Хороші письменники — це Генрі Джеймс, Стівен Крейн і Марк Твен. Не обов’язково в такому порядку. Для хороших письменників не існує рангів.

— Марк Твен — письменник-гуморист. Інших я щось не знаю.

— Уся сучасна американська література бере свій початок від книжки Марка Твена «Гекльберрі Фінн». Коли читатимете її, спиніться на тому місці, де негра Джіма викрадають у хлоп-цір. Це і є її справжній кінець. Усе, що далі,— чисте шарлатанство. Але це у нас найкраща книжка. З неї вийшла вся американська література. До «Гекльберрі Фінна» нічого не було. І нічого рівноцінного відтоді не з'являлось.

— А що ви скажете про інших?

— Крейн написав два гарних оповідання: «Шлюпка» і «Голубий готель». «Голубий готель» написано краще.

— І яка доля спіткала його?

— Він помер. І це не дивно, бо він помирав від самого початку.

— А інші два?

— Обидва дожили до похилого віку, але не стали мудрішими з літами. Не знаю, чого їм, власне, бракувало. Адже ми робимо з наших письменників невідь-що.

— Не розумію.

— Ми губимо їх, як можемо. Насамперед, економічно. Вони починають заробляти гроші. Письменник може добре заробити тільки випадком, хоча зрештою хороші книжки завжди приносять зиск. А заробивши певну суму, наші письменники починають жити розкішно і тут потрапляють у пастку. Тепер їм доводиться писати, щоб підтримувати цей спосіб життя, своїх жінок і так далі, і вони пишуть погань. У них погань виходить не навмисне, а тому що вони поспішають. Бо пишуть тоді, коли не мають чого сказати, коли, так би мовити, воду в колодязі вичерпано. Бо в них заговорило честолюбство. Далі, раз зрадивши собі, вони виправдовують це, і в них виходить ще більше погані, А ще буває: вони починають читати критику. І якщо вірити критикам, коли ті співають тобі хвалу, то доводиться вірити їм, коли вони обзивають тебе нездарою: і тоді ти втрачаєш віру в себе. Нині в нас є два хороших письменники, які не можуть писати,

бо втратили віру в себе, начитавшись критики. Коли вони ще писали, то їхні твори часом були хороші, часом посередні, а часом і зовсім погані, але все хороше залишилось би. Та вони начитались критичних статей і вважають, що треба писати тільки шедеври. Такі самі шедеври, які, як твердили критики, виходили в них раніше. Звісно, то не були шедеври. То були просто хороші книжки. А нині вони зовсім не можуть писати. Критики зробили їх нездарами.

— Хто ж це такі?

— їхні імена нічого вам не скажуть, але, можливо, за цей час вони написали щось нове, знову злякались і знов стали нездарами.