«Фізі», — казав тоді М'Кола й тряс головою, глузливо побиваючись, що от, мовляв, існують же такі бридкі тварюки. Фізі, гієна, двостатева саможерка, пожирачка стерва, страшний ворог корів з телятами, хижак, що перегризає жижки, завжди готова вчепитися зубами в обличчя людини, що спить, із жалібним виттям ходить вона назирці за подорожніми, смердюча, гидка, своїми міцними щелепами перекушує кістки, які не під силу навіть левові, бігає вистрибом з одвислим черевом по рівнині, все озираючись своєю нахабною мордою дворняги; постріл із маленького манліхера — і починається жахливе кружляння на місці. «Фізі,— сміявся М'Кола, соромлячись за гієну і трясучи своєю чор-ною лисою головою: — Фізі. Сама себе жере. Фізі».

Гієна викликала в нього зловтішні, а птахи — добродушні жарти. Моє віскі теж викликало в нього добродушні жарти. А було їх у нього чимало. Про деякі з його витівок я розповім пізніше. Іслам і всі інші релігії теж викликали веселі жарти. Він кепкував з тих, хто вірив у такі речі. Чаро, мій другий зброєносець, маленького зросту чоловічок, був поважний і дуже побожний. На рамадан він навіть слини не ковтав до заходу сонця, і я бачив, як він нетерпляче поглядав на захід. Він мав при собі пляшку з якимсь чаєм і все торкався до неї пальцями, поглядаючи на сонце, а М'Кола непомітно стежив за ним, удаючи, ніби дивиться в інший бік. Йому було смішно, та він цього не показував. Адже то було щось таке, над чим він не міг сміятись відверто, тож, почуваючи себе вище цього, він тільки дивувався, які ж бо люди дурні. Магометанство тут було модне, і всі інші провідники з вищих верств сповідували саме його. Воно вважалось ознакою знатності, справді авторитетною вірою, яка давала могутнього бога й ставила людину вище інших, а за це можна трошки й потерпіти, дотримуючись дещо складніших приписів щодо їжі. Я це розумів, а М'Кола — ні, та й не намагався зрозуміти; він стежив, як Чаро поглядав на призахідне сонце, з отим байдужим виразом, який його обличчя прибирало щоразу, коли йшлося про речі, котрих він не сприймав. Чаро конав від спраги, однак, як людина побожна, не смів порушити заборони, а сонце сідало страшенно повільно. Якось я подивився на його червоний диск над деревами й штовхнув Чаро ліктем, і він усміхнувся. М'Кола урочисто простяг мені фляжку з водою. Я похитав головою, і Чаро усміхнувся знову. Обличчя М'Коли байдуже застигло, Нарешті сонце зайшло, й Чаро жадібно приклався спраглими устами до перехиленої пляшки; його борлак швидко заходив угору і вниз. М'Кола глянув на нього й відвів погляд.

Раніше, перш ніж ми заприятелювали, Чаро зовсім не довіряв мені. Хоч що там ставалось, він прикривався своєю байдужістю. Тоді Чаро подобався мені куди більше. Ми розуміли один одного, коли йшлося про віру; Чаро був у захваті від моїх влучних пострілів, завжди тиснув мені руку й усміхався, коли вдавалося підстрелити особливо рідкісну дичину. Мені це лестило й було приємно. М'Кола вважав ці перші успіхи простою випадковістю. Мовляв, побачимо далі. Ми тоді ще не вполювали чогось вартого уваги, та М'Кола, власне, й не був моїм зброєносцем. Він був зброєносцем містера Джексона Філіпса, а до мене його приставили тимчасово, тож я для нього нічого не означав. До мене він не виявляв ні прихильності, ні неприязні. А до Карла ставився з чемною зневагою. Кого він любив, то це Маму — мою дружину.

Того вечора, коли було вбито першого лева, ми вертали до табору вже зовсім поночі. Полювання вийшло невдале, сталося непорозуміння. Ми заздалегідь домовилися, що першою вистрелить Мама, та оскільки ми вперше вийшли на лева, а вже був вечір, надто пізня пора для полювання на лева, то після першого влучного пострілу по ньому могли стріляти всі підряд. Задум був розумний: сонце вже заходило, і, якби поранений лев сховався в хащах, ми б мали з ним клопоту в темряві. Пригадую, яким жовтим, головатим і здоровенним видався мені лев проти маленького деревця, схожого на садовий кущ, і коли Мама, ставши на коліно, звела рушницю, мене так і поривало сказати, щоб вона прицілилась певніше. Ляснув короткий постріл з манліхера, й лев підтюпцем побіг ліворуч, широко й водночас легко та тихо перебираючи лапами, мов велетенський кіт. Я вистрелив із спрінгфіл-да, лев упав і завертівся, я вистрелив удруге, але надто поспішно, і куля тільки збила біля нього хмарку пилу. Лев уже лежав, розпластавшись, на животі; сонце щойно торкнулося вершечків дерев, яскраво зеленіла трава, а ми підступали до лева, як ото Каральний загін чи якась банда, з рушницями напоготові, не знаючи, чи він убитий, чи тільки приголомшений. Коли ми підійшли близько, М'Кола жбурнув у нього каменем і влучив левові в бік, і з того, як камінь ударився об непорушне тіло, можна було визначити, що звір неживий. Я був певен, що вбила його Мама, але знайшов тільки одну дірочку від кулі в задній частині тулуба під самим хребтом: куля пройшла майже наскрізь і застрягла в грудях. Вона промацувалась під шкурою, і М'Кола, зробивши надріз, витяг її. То була чотирнадцятиграмова куля від мого спрінгфілда, саме вона й звалила його, пробивши легені й серце.

Мене так вразило, що лев упав мертвий від одного пострілу, коли ми чекали нападу, героїчного двобою й трагічного кінця, що я відчував скоріше розчарування, ніж радість. То був наш перший лев, ми були зовсім не досвідчені мисливці й сподівались чогось іншого. Чаро і М'Кола потисли руку Мамі, потім Чаро підійшов до мене і теж потис мені руку.

— Гарний постріл, бвана, — мовив він на суахілі.— Піга м’узурі.

— Ви стріляли, Карле? — спитав я.

— Ні, тільки збирався, коли вистрелили ви.

— А ви не стріляли, Старий?

— Теж ні. Ви б почули. — Він відкрив затвор і вийняв два патрони сорок п'ятого калібру.

— Я певна, що не влучила, — сказала Мама.

— А я був певен, що це ти вбила його. Я й зараз так вважаю, — заперечив я.

— Мама влучила, — сказав М'Кола.

— Куди саме? — спитав Чаро.

— Влучила, — повторив М'Кола. — Влучила.

— Це ви поклали його, — сказав мені Старий. — І він перекинувся як кролик.

— Щось мені не віриться.

— Мама піга, — наполягав далі М'Кола. — Піга сімба.[58]

Коли ми, поночі вертаючц до табору, побачили багаття, М'Кола раптом зайшовся зливою швидких співучих, на високій ноті слів мовою вакамба, скінчивши словом «сімба». І з табору гукнули щось у відповідь.

— Мама! — закричав М'Кола. Тоді знов полився потік слів. Потім: — Мама! Мама!

Із темряви вигулькнули носії, кухар, білувальник, слуги й старший провідник.

— Мама! — не переставав вигукувати М'Кола. — Мама піга сімба!

Увесь гурт пританцьовував, в такт приплескуючи долонями, із грудей вихоплювались протяглі, хрипкі, ніби рикання лева, крики, які означали приблизно: «От так Мама! От так Мама! От так Мама!»

Швидкоокий білувальник підняв Маму вгору, велет-кухар і слуги підхопили її, інші товпилися довкола, випростуючи руки, щоб бодай підтримати її; пританцьовуючи, всі обійшли довкола багаття й попрямували до нашого намету, співаючи:

— От так Мама! Ха! Ха! Ха! От так Мама! Ха! Ха! Ха!

Вони виконували танок і‘ пісню про лева, наслідуючи його глухий задишливий рик."Біля намету вони опустили Маму на землю і кожен соромливо потис їй руку, провідники й слуги казали: «М'узурі, мемсаїб», а М'Кола й носії — «М'узурі, Мама»«вимовляючи це з особливим почуттям.

Пізніше, коли ми сиділи на стільцях біля вогню зі склянками віскі, Старий сказав моїй дружині:

— Це ви застрелили лева. М'Кола вб'є кожного, хто скаже, що не ви.

— Знаєте, мені вже здається, ніби його й справді застрелила я, — відповіла Мама. — Не уявляю, як би я почувала себе, коли б справді сталося так. Запишалася б далі нікуди. Як чудово почувати себе переможцем!

— Добра наша Мама! — мовив Карл.

— А я певен, що його застрелила саме ти, — сказав я.

— Ну, годі про це! Мені приємно навіть від того, що всі так думають. Знаєте, мене вдома ніколи ще не носили на руках.