— А хто ж вона, як не хвойда, — сказав Гаррі.— Ти чув, що вона мені цвірінькала?

— Все одно це не привід, щоб казати їй таке у вічі.

— Ну, гаразд. Гроші при тобі?

— Аякже, — сказав Губань. — Де ж їм іще бути? Я ж сказав, що прийду з грошима.

— Діставай.

Адвокат подав йому гроші. Гаррі порахував: десять банкнотів по сто доларів і чотири по двадцять.

— Мусить бути тисяча двісті.

— Мінус мої комісійні,— сказав Губань.

— Ану, давай сюди решту.

— Не дам.

.— Даси.

— Помиляєшся.

— Ах ти ж, паскуда.

— Слухай, ти, хаме, — сказав Губань, — ти й силоміць їх у мене не відбереш, бо вони не при мені.

— Ясно, — сказав Гаррі.— Ясно, що я дав маху. Послухай, Фредді. Ми ж з тобою свої люди. Я знаю, що твій човен коштує тисячу двісті доларів. Тут бракує ста двадцяти. Візьми й ризикни цими ста двадцятьма доларами й платою за найми.

— Це ж разом виходить триста двадцять доларів, — сказав Фредді. Йому страшно було ризикувати такою сумою, і він аж спітнів, подумавши, що може втратити її.

— Бери під заставу машину й радіоприймач. Вони коштують не менше.

— Я можу оформити це на папері,— сказав Губань.

— Навіщо мені твої папери, — невпевнено відповів Фредді. Та нарешті, знову вкриваючись потом, він сказав: — Що ж, де наше не пропадало. Тільки дуже прошу тебе, Гаррі, бережи човна. Обіцяєш?

— Берегтиму, як свій власний.

— Власного ти не вберіг, — сказав Фредді і, жахнувшись цього спогаду, спітнів іще більше.

— Можеш бути спокійний, Фредді.

— Гроші я покладу до свого сейфа в банку, — сказав Фредді.

Гаррі глянув на Губаня.

— Що ж, надійне місце, — сказав він і посміхнувся.

— Бармене! — гукнув хтось із бару.

— Це тебе, — сказав Гаррі.

— Бармене! — гукнули знову.

Фредді повернувся за стойку.

— Той чоловік образив мене.

Гаррі чув верескливий голос жінки, але він уже розмовляв з Губанем:

— Я стоятиму на Товарній пристані. Це за півкварталу звідти.

— Гаразд.

— Оце й усе.

— Гаразд, начальнику.

— Свиня тобі начальник.

— Ну, гаразд, гаразд.

— Стоятиму я там з четвертої.

— Так. Кажи далі.

— Вони повинні захопити човен силоміць, ясно? Я нічого не знаю. Я просто перевіряю двигун. Човен ще навіть не готовий до виходу в море. Я найняв його у Фредді, бо нагодилися. клієнти на риболовлю. Вони повинні під дулом револьвера змусити мене завести двигун і самі повинні перетяти чалки.

, — А як же Фредді? Ти ж не казав йому, що наймаєш човен йа риболовлю.

— Фредді я скажу правду.

— Не раджу.

— Скажу.

— Не раджу.

— Слухай, ми з Фредді підсобляємо один одному ще з війни. Двічі були компаньйонами і не жалкували. А хіба ти не знаєш, (СКІЛЬКИ. спиртного я йому перевіз? Ні, з-поміж усієї нашої тутешньої братії він — єдиний, на кого я поклався б.

— А я б ні на кого.

; — Так то ж ти. Бувши тобою, я б на самого себе не покладався.

— Відчепися.

. — Гаразд. Іди вже до своїх приятелів. А як ти будеш вибріхуватись?

— Вони кубинці, отже, нетутешні. Познайомилися ми в шинку. Один із них попросив допомогти йому одержати гроші за посвідченим чеком. Переконливо?

, — І ти не помітив за ними нічого підозрілого?

— Ні. Я домовився зустрітися з ними в банку.

— Хто їх туди підвезе?

— Перше-ліпше таксі.

— А що подумає про них водій? Що це квартет скрипалів?

— Візьмемо такого, що взагалі не думає. В нашому місті таких — повно. Таких, як Хесус.

— У Хесуса казанок варить. Він тільки вдає дурника.

— Я скажу їм, щоб знайшли найдурнішого.

_— І такого, що не має дітей.

— Вони всі мають дітей. Ти коли-небудь бачив бездітного таксиста?

— Ох і гад же ти.

— Зате я ще нікого не вбивав, — відповів йому Губань.

— І не вб'єш. Ну, ходімо звідси. З тобою п'ять хвилин посидів — і вже наче воші по тілу повзають.

— Може, ти й так вошивий.

— Невже вони й зі словами передаються?

— Якщо не заклеїти рота.

— То й заклей свого. А я піду вип'ю, — сказав Гаррі.

Перед стойкою бару на високих стільцях сиділи троє туристів. Коли Гаррі підійшов до стойки, жінка демонстративно відвернулася від нього.

— Що п'є ця дама? — спитав Гаррі.

— «Куба лібре».

— То дай мені чистого віскі.

Високий турист в окулярах із товстими скельцями нахилив до Гаррі своє широке обличчя з рівним носом і вузенькими світлими вусиками й сказав:

— Послухайте, хто вам дав право так розмовляти з моєю дружиною?

Гаррі оглянув його з голови до ніг і сказав Фредді:

— Що тут у тебе робиться?

— Ви чули мене? — спитав високий.

— Дихайте носом, — відповів йому Гаррі.

— Зі мною такі номери не проходять.

— Послухайте, — сказав Гаррі.— Ви приїхали сюди відпочити й оздоровитися, так? А коли так, то дихайте носом.

І він вийшов.

—; Мабуть, треба було зацідити йому, — сказав високий турист. — Треба було, га, люба?

— Шкода, що я не мужчина, — сказала його жінка.

— З такими плечима ви б кого завгодно скрутили, — сказав у свій кухоль пива турист із зеленим козирком.

— ! Що ви сказали? — спитав високий.

— Я сказав, що ви могли б з'ясувати його ім'я й адресу й написати йому все, що ви про нього думаєте.

— Послухайте, ви, як вас там. Ви що, насміхаєтеся з мене?.

— Звіть мене просто професор Макуолсі.

— Моє прізвище Лафтон, — сказав високий. — Я письменник.

— Дуже приємно;—сказав професор Макуолсі.— І часто ви ^ пишете?

Високий турист озирнувся довкола.

— Ходімо звідси, люба, — сказав він. — Тут усі або грубіяни, або психи.

— Це дивна місцинка, — сказав професор Макуолсі.— Просто-таки екзотична. Її називають американським Гібралтаром, і лежить вона за триста сімдесят п'ять миль на південь від Каїра. На жаль, крім цього бару, я ще не встиг тут нічого побачити. Але бар, скажу вам, цілком пристойний.

— Я бачу, ви справді професор, — сказала дружина. — Знаєте, ви мені подобаєтеся.

— І ви мені, золотко, — сказав професор Макуолсі.— Але мені вже треба йти.

Він підвівся й пішов шукати свій велосипед.

— Тут усі до одного психи, — сказав високий турист. — Вип'ємо ще по одній, люба?

— А мені професор сподобався, — сказала дружина. — Він такий культурний.

— Зате отой, інший…

— Ах, він такий вродливий, — сказала дружина. — Схожий на татарина. Шкода, що він такий грубіян. Обличчям він, по-моєму, нагадує Чінгісхана. А яка фігураї

— Він однорукий, — сказав її чоловік.

— Правда? А я не помітила, — сказала дружина. — Замов іще по одній. Цікаво, кого ще ми тут побачимо?

— Напевно, Тамерлана, — сказав її чоловік.

— Іч, який ти вчений, — сказала дружина. — Зрештою, я б і Чінгісханом задовольнилася. А чому професорові так подобалося, коли я казала «кузька в пуську»?

— Не знаю, люба, — відповів Лафтон, письменник. — Мені це ніколи не подобалося.

— По-моєму, я йому сподобалася саме як особистість, — сказала дружина. — Який же він симпатичний!

— Мабуть, ти ще зустрінеш його.

— Зустрічатимете щоразу, як заходитимете сюди, — сказав Фредді.— Він тут днює й ночує ось уже два тижні.

— А отой другий, отой грубіян — хто він такий?

— Той? О, той наш, тутешній.

— А чим він займається?

— Та всім потроху, — відповів їй Фредді.— Він рибалка.

— Чому в нього немає руки?

— Не знаю. Певно, десь ушкодив.

— Ах, він такий вродливий, — сказала дружина.

Фредді засміявся:

— Про нього у нас тут різне кажуть, але такого я ще не чув.

— По-вашому, в нього не вродливе обличчя?

— Та що ви кажете, мадам, — відповів Фредді.— В нього обличчя, як шинка, та ще й ніс перебитий.

— Ах, нічого ви, чоловіки, не розумієте, — сказала дружина. — Він герой моїх снів.

— Вам сняться кошмари, — сказав Фредді.

Письменник тим часом сидів з якимсь отупілим виразом на обличчі, який сходив тільки тоді, коли він захоплено дивився на свою дружину. «Тільки в письменника чи в дармоїда з бюро громадських робіт може бути така дружина, — думав Фредді.— Господи, ну й страховисько».