У кінці столу Маноліта голосно сміялася з англійця, який сказав щось по-іспанському. Майже всі, хто був з нами за тим столом, уже пішли.

— Допиваймо вино і ходім, — сказав Ел. — А ти сам не хочеш пограти?

— Спочатку подивлюсь, як гратимеш ти, — відказав я і гукнув офіціантові, щоб приніс нам рахунок.

— Куди ви? — спитала через стіл Маноліта.

— До мене в номер.

— Ми прийдемо пізніш, — сказала вона. — Цей англієць такий кумедний.

— Вона вправляється на мені в дотепності,— озвався англієць. — Висміює мої помилки в іспанській мові. Слухайте, хіба «leche» не означає молоко?

— Це тільки одне із значень.

— І щось непристойне також означає?

— Боюся, що так, — сказав я.

— Ну, це справді жахлива мова, — сказав він. — Маноліто, годі забивати мені баки. Годі, чуєте?

— Я не забиваю вам баки, — засміялася Маноліта. — Навіть не знаю, де вони у вас, ті баки. Я просто сміюся з «leche».

— Але ж це справді означає молоко. Онде й Едвін Генрі підтвердив, хіба ви не чули?

Маноліта знову засміялася. Ми встали з-за столу.

— Ну й дурень же він, — сказав Ел. — Мені аж захотілось відбити її в нього, щоб не був такий дурень.

— Хто їх знає, цих англійців, — мовив я. Зауваження було аж надто глибокодумне, і я зрозумів, що пляшок ми замовили забагато.

Надворі вже почало холодніти, і по небу над широкою ущелиною Гран-Віа, що пролягла між двома рядами будинків, пливли освітлені місяцем великі білі хмари. Ми рушили тротуаром, у якому після цілоденного обстрілу зяяли свіжі вирви з рівними краями і кругом ще лежали неприбрані уламки каміння, тоді почали підніматися на пагорб до Пласа-Кальяо, де стояв готель «Флоріда», звернений лицем до протилежного схилу, з якого широка вулиця вела просто до фронту.

Ми пройшли повз двох вартових біля темного під'їзду і затрималися перед дверима, слухаючи, як стрілянина десь у кінці вулиці переросла в суцільний тряскіт, а тоді враз урвалася.

— Якщо так триватиме й далі, мені, мабуть, доведеться йти туди, — мовив Ел, дослухаючись.

— Нічого особливого, — сказав я. — Та й стріляли не там, а лівіше, десь коло Карабанчеля.

— А мені здалося, що прямо внизу, в самому парку.

— Так тут відбивається звук уночі. Завжди вводить в оману.

— Навряд чи вони контратакуватимуть нас цієї ночі,— сказав Ел. — Тепер, коли вони закріпилися на висотах, а ми стоїмо по тій річечці, їм начебто ні до чого залишати свої позиції, щоб спробувати вибити нас звідти.

— По якій річечці?

— Та ти ж знаєш, як вона зветься.

— А-а, по тій.

— Еге ж. По тій річечці без весел.

— Ходімо вже. Нема чого слухати. Тут кожної ночі така стрілянина.

Ми пройшли через вестибюль, повз нічного чергового за конторкою, і він підвівся й провів нас до ліфта. Тоді натиснув кнопку, і ліфт спустився вниз. У кабіні був якийсь чоловік у кошлатій білій овечій куртці вовною назовні, з рожевою лисою головою та сердитим рожевим обличчям. У руках і під пахвами він тримав шість пляшок шампанського.

— Якого біса ви спустили ліфт? — спитав він.

— Та ви ж катаєтесь у ньому вже з годину, — сказав нічний черговий.

— Бо не можу нічого з ним вдіяти, — відказав чоловік у кошлатій куртці. Потім спитав мене: — Де Френк?

— Який Френк?

— Ви ж знаєте Френка, — сказав він. — Ідіть допоможіть мені з цим ліфтом.

— Ви п'яний, — сказав я йому. — Вийдіть-но з кабіни і дайте нам піднятися вгору.

— Та й ви були б п'яний, — мовив чоловік у кошлатій білій куртці.— Та й ви були б п'яний, товаришу дорогий друже. Слухайте, де Френк?

— А де він, по-вашому, має бути?

— У кімнаті того Генрі, де грають у кості.

— їдьмо з нами, — сказав я. — Тільки не чіпайте кнопок. Через те ви щораз і спиняєтесь.

— Я можу літати На чому хочете, — мовив чоловік у кошлатій куртці.— І на цьому бісовому ліфті можу. Хочете, зроблю фігуру?

— Годі вже, — сказав йому Ел. — Ви п'яний. А нам треба грати в кості.

— А хто ти такий? Ось як уріжу зараз пляшкою!

— Ану спробуй, — сказав Ел. — Я тебе швидко вгамую, бісів ти п'янюга, Санта-Клаус липовий.

— Бісів п'янюга, Санта-Клаус липовий, — проказав за ним той лисий чоловік. — Бісів п'янюга і липовий Санта-Клаус. Оце така дяка Республіки!

Ліфт зупинився на моєму поверсі, і ми пішли коридором.

— Візьміть у мене пляшки дві,— сказав лисий чоловік. Тоді спитав: — А ви знаєте, чого я п'яний?

— Ні.

— Ну, то я вам і не скажу. А то б ви здивувалися. Бісів п'янюга і липовий Санта-Клаус. Так-так-так. А ви звідки, товаришу?

Танкіст.

— А ви, товаришу?

— Знімаю фільм.

— А я бісів п'янюга і липовий Санта-Клаус. Так. Так. Так. Повторюю. Так. Так. Так.

— Ідіть ви із своїм шампанським… — сказав Ел. — П’янюга, липовий Санта-Клаус.

Ми вже стояли перед дверима мого номера. Чоловік у кошлатій білій куртці взяв Ела за рукав великим і вказівним паль-фШи.

Ви мене насмішили, товаришу, — мовив він. — Справді насмішили.

Я відчинив двері. У кімнаті було повно тютюнового диму, і гра тривала так само жваво, як і тоді, коли ми йшли, тільки на столі вже не було шинки, а в пляшці — віскі.

— А-а, це Лисий, — мовив один з гравців.

— Здрастуйте, товариші,— сказав Лисий, розкланюючись. — Доброго здоров'я. Доброго здоров'я. Доброго здоров'я.

Гра припинилась, і всі почали закидати його запитаннями.

— Я вже склав рапорт, товариші,— сказав Лисий. — А оце трохи шампанського. І в усій цій історії мене тепер цікавлять хіба що її мальовничі моменти.

— А як сталося, що від тебе повтікали твої ведені?

— Вони в цьому не винні,— відказав Лисий. — Я так захопився тим мо-то-рошним видовищем, що зовсім забув про своїх ведених, і схаменувся аж тоді, коли навколо мене закрутились усі оті «фіати» і я відчув, що в мого вірного лі-та-чочка уже немає хвоста.

— Ет чорт, якби ж ти оце не напився, — мовив один з льотчиків.

— Але я напився, — сказав Лисий. — І сподіваюся, що всі ви, панове й товариші, приєднаєтесь до мене, бо я сьогодні страшенно щасливий, хоч один невіглас танкіст і образив мене, назвавши бісовим п'янюгою і липовим Санта-Клаусом.

— Еге ж, шкода, що ти п'яний, — обізвався ще один льотчик. — Ну, а як же ти повернувся на аеродром?

— Не став мені запитань, — з гідністю відказав Лисий. — Я повернувся штабною машиною Дванадцятої бригади. Коли я спустився на своєму вірному па-ра-шутику, спочатку виникла тенденція вважати мене за фашистського злочинця, з причини моєї неспроможності оволодіти ги… ги… шпанською мовою. Та коли я засвідчив свою особу, всі підозри розвіялись, і до мене поставилися з винятковою повагою. Ой слухайте, якби ви побачили той «юнкере», коли він спалахнув! Ото ж на нього я й задивився, коли на мене посипались ті «фіати». Який жаль, що я не можу розказати вам!

— Він сьогодні збив над Харамою тримоторний «юнкере», а його ведені дали драла, от його й підбили, викинувся з парашутом, — пояснив один з льотчиків. — Та ви повинні його знати, це Лисий Джексон.

— А скільки ти падав, доки розкрив парашут? — спитав Лисого інший льотчик.

— Цілих шість тисяч футів, а коли розкрив, то думав уже, що діафрагмі каюк — так смиконуло. Здавалося, навпіл перегне. Тих «фіатів» було десятка з півтора, і я хотів позбутись їх напевне. А потім довелося поморочитись із стропами, щоб перетягти на свій берег. Тягнув чимдуж, але й гепнувся дай боже. Добре ще, за вітром ішов.

— Френка викликали назад в Алкалу, — сказав один з льотчиків. — А ми тут завелися грати. Нам теж треба повернутися до світанку.

— Я не маю охоти гратися кістьми, — сказав Лисий. — Я маю охоту пити шампанське із склянок з недокурками.

— Зараз я їх помию, — озвався Ел.

— За здоров'я товариша липового Санта-Клауса, — промовив Лисий. — За товариша діда-Клауса.

— Облиште, — сказав Ел. Він позбирав склянки й поніс їх до ванної.

— Він що, танкіст? — спитав один з льотчиків.

— Так. Він тут від самого початку.