— Хочете випити? — Я простягнув йому фляжку. — Моє прізвище Хемінгуей.

— А я — Кандіскі,— відповів він і вклонився. — Прізвище Хемінгуей я вже десь чув. Тільки де? Де ж це я його чув? А-а, згадав. Це Dichter [55] Ви знаєте поета Хемінгуея?

— А де ви читали його вірші?

— В «Квершнітті».

— То це я, — сказав я потішений. «Квершнітт» — то німецький журнал, в якому я надрукував кілька поганеньких віршів та ще одне оповідання — задовго до того, як почав друкуватися в Америці.

— От дивина! — зауважив чоловічок у тірольському капелюсі.— А скажіть-но, якої ви думки про Рінгельнаца?

— Чудовий письменник.

— Ага. То Рінгельнац. вам до вподоби. Гаразд. А якої ви думки про Генріха Манна?

— Не дуже високої.

— Ви певні?

— Принаймні читати його я не можу.

— Атож, зовсім нікудишній письменник. Бачу — в дечому наші думки сходяться. Що ви тут поробляєте?

— Полюю.

— Сподіваюсь, не на слонову кістку.

— Ні. На куду.

— А от навіщо полюють на куду? Ось хоча б ви, розумна людина, поет, а вбиваєте куду.

— Досі я не вбив жодного, — відказав я. — А проте ми вперто полюємо на них ось уже десять днів. І були б уполювали одного сьогодні, якби не ваша автомашина.

— Знову вона, бідолаха? А вам слід пополювати бодай рік. На кінець чого тільки не настріляєш і починаєш жалкувати. Полювати на якусь одну тварину — безглуздя. Навіщо ви це робите?

— Бо мені так іїодобається.

— Ну, якщо подобається… А скажіть щиро, як вам Рільке?

— Я читав тільки одну його річ.

— Яку саме?

— «Корнет».

— І вона вам сподобалась?

— Так.

— А мені не вистачає терпіння читати його. Суцільний снобізм. От Валері — зовсім інше. Я розумію Валері, хоч і в нього чимало снобізму. Добре, що ви хоч слонів не стріляєте.

— А я б охоче вбив якого-небудь здоровецького.

— Якого саме?

— Та з бивнями фунтів на сімдесят. Чи й трохи меншого.

— Бачу, в дечому наші думки розходяться. Однак мені приємно познайомитись з представником великої плеяди старого доброго «Квершнітта». Скажіть, а як пише Джойс? Я не такий — багатий, щоб купити його книжку. А Сінклер Льюїс — нікчема. Його я купив. Ні, ні, поговоримо про це завтра! Ви не проти, якщо я отаборюся поруч? Ви тут з друзями? У вас компаньйон з білих мисливців?

— Я тут з дружиною. Будемо дуже вам раді. Є ще один білий мисливець.

— А чого він зараз не з вами?

— Він вважає, що на куду треба полювати наодинці.

— Краще на них не полювати зовсім. А хто він? Чи не англієць?

— Так.

— Якийсь мерзотник?

— Ні, дуже хороша людина. Вам він сподобається.

— Гаразд, вам треба їхати. Тож не буду затримувати. Сподіваюсь, що завтра прбачимось. Аж дивно, що ми отак зустрілися.

— Справді,— мовив я. — Завтра механік огляне вашого ваговоза. Постараємось допомогти вам.

— На добраніч, — сказав він. — Щасливої дороги.

— На добраніч, — відповів я. Ми рушили, і я бачив, як він ішов до багаття, махаючи рукою до тубільців. Я не спитав його, ні чому це при ньому два десятки тубільців із Центральної Африки, ні куди він їде. За всю розмову я в нього нічого не спитав. Не люблю розпитувати: там, де я виріс, це вважається нечемним. Але ж ми не бачили білої людини ось уже два тижні, відколи виїхали з Бабаті на південь, і ось на цій дорозі, де тільки випадково зустрінеш торговця-індійця, а то все безперервні валки тубільців, біженців з голодного краю, та здибати чоловіка, який у своєму тірольському костюмі нагадує персонаж із карикатури Бенчлі, знає моє прізвище, величає мене поетом, читає «Квершнітт», шанує Йоахіма Рінгельнаца і готовий поговорити про Рільке — то вже щось дивовижне! І саме тут, на довершення цього, фари вихопили з темряви три високі, конічні купи, що парували на дорозі попереду. Я знаком звелів Камау спинитись, і машина загальмувала просто перед тими купами. Бони були два чи три фути заввишки, і коли я торкнувся однієї,— вона була ще зовсім тепла.

— Тембо, — сказав М'Кола.

То був послід слонів, які щойно перейшли дорогу, і було видно, як він парує в прохолодному вечірньому повітрі. А невдовзі ми дісталися до табору.

Удосвіта я встав і поїхав на інший солонець. Добувшись туди через ліс, ми застали там самця куду; він кинувся навтіки з голосним гавкотом, схожим на собачий, тільки більш високим і горловим, втікав він спершу нечутно, а потім з тріском ламаючи кущі, коли відбіг досить далеко, і тільки ми його й бачили. ^\о солонцю важко було підійти непомітно. Його звідусіль обступали дерева, тож дичина ніби сама сиділа в засідці, а нам доводилось підбиратись до неї відкритою місциною. Єдиний вихід — підповзти поодинці, але й тоді стріляти далі, ніж за двадцята ярдів, заважало густе гілля. Звісно, всередині цієї смуги дерев місце для засідки чудове: дичина, щоб дістатись до солонцю будь-звідки, мала пройти по відкритій місцині ярдів двадцять п'ять. Та хоч ми просиділи там до одинадцятої години, жоден куду так і не з'явився. Ми ретельно розрівняли ногами землю на солонці, щоб бачити нові сліди, коли повернемось сюди, і пройшли назад дві милі до дороги. Як дичина, куду навчились приходити на солонець тільки поночі й іти геть удосвіта. Один самець загаявся, і ми злякали його, тож це тільки погіршило нам справу.

Минав десятий день, як ми полювали на великих куду, а я ще жодного разу не бачив дорослого самця. Нам залишались іще три дні, бо з півдня, з Родезії, чимраз ближче насувалися дощі,

І, щоб не пережидати їх тут, треба було дістатись бодай до Хан-дені, перш ніж вони почнуться. Ми вирішили, що пробудемо тут до сімнадцятого лютого. Тепер щоранку минала година або й більше, поки прояснялось затягнуте кудлатими хмарами небо, і ми відчували наближення дощів, їхнє неухильно розмірене посування на північ так певно, наче стежили за ними по карті.

Полювати на дичину, якої давно жадаєш, яку всіляко силкуєшся перехитрити, гарно тоді, коли — хоч і вертаєш щовечора з порожніми руками — ти гориш мисливським завзяттям, коли знаєш, що все ще попереду, що рано чи пізно тобі неодмінно поталанить і ти досягнеш бажаної мети. І зовсім нікуди не годиться, коли в тебе обмаль часу і ти знаєш, — якщо не вполюєш куду зараз, то, може, і не вполюєш зовсім, ба навіть не побачиш. То вже не полювання. Тут мисливець нагадує тих хлопців, що їх батьки посилають на два роки до Парижа, щоб вони за цей час стали відомими письменниками або художниками; після чого, нічим не прославившись, хлопці повертаються додому й беруться за батьківське ремесло. Полювання існує, поки на світі ё мисливці і водиться якась дичина, як ото й мистецтво живопису — поки живуть художники і є фарби та полотно, як і література — поки живуть письменники, є олівець, папір, чорнило чи друкарська машинка, поки письменник має про що писати і знає, що буде дурнем — і таки стане дурнем, — якщо не писатиме. Та хоч там як, а нас настигла негода, звичайна о цій порі року, та й грошей залишалось обмаль, тож те, що мало б приносити мені неабияку втіху щодня — байдуже, вполював би я щось чи ні — силою обставин обернулось у найприкрішу річ у житті— необхідність робити щось за куди коротший, ніж потрібно, час. Сьогодні я встав за дві години до світанку, свідомий того, що в нас лишається тільки три дні, тож, під'їжджаючи десь під, обід до табору, я добряче нервував. А там, за столом під кухон-’ ним навісом, сидів Кандіскі у своїх тірольських штанях і без угаву просторікував. Я вже був зовсім забув про нього.

— Хелло! Хелло! — привітався він. — Не пощастило? Знов без нічого? То де ж ваш куду?

— Гавкнув раз і втік, — відповів я. — Добрий день, мала.

Вона всміхнулась. Вона потерпала за мене. Удвох із Джексоном вони від самого досвітку прислухались, чи не лясне постріл. Дослухались навіть тоді, коли прибув наш гість, слухали, читаючи, і весь час, поки теревенив Кандіскі.

— І ви його не застрелили?

— Ні. Бо тільки його й бачили.