— А овець бачиш — отам, на узгірку понад мисом?
— Так.
Нік бачив на сіро-зеленому схилі пагорба невиразну білясту пляму.
— Я можу їх полічити, — казав батько.
Як і всі люди, обдаровані якоюсь здібністю понад звичайну людську потребу, батько був дуже нервовий. До того ж мав сентиментальну душу і, як більшість сентиментальних людей, був воднораз і жорстокий, і вразливий. Ціле життя його переслідували невдачі, і не завжди була в тому його вина. Він помер, потрапивши в пастку, яку сам допомагав лаштувати, і перед кінцем усі так чи так його зрадили. Атож, сентиментальних людей часто зраджують. Нік не міг ще написати про батька, хоч і мав намір колись таки написати, але ті перепелині місця збудили спогад про нього, такого, який він був за Нікового дитинства, і Нік знову відчув незмірну вдячність до батька, що навчив його двох речей: рибальства та полювання. Батько добре знався на обох цих справах, на відміну, скажімо, від сексуальних питань, і Нік був радий, що все склалося саме так: адже хтось має подарувати тобі першу рушницю або хоч дати на почин свою і показати, як з нею поводитись, та й жити треба там, де є дичина або ж риба, щоб мати змогу пізнати їх, — і тепер, у тридцять вісім років, Нік любив рибалити й полювати анітрохи не менше, ніж тоді, коли батько уперше взяв його з собою. Захоплення ніколи не пригасало, і Нік був вдячний батькові, що прилучив його до цього.
Що ж до тієї іншої справи, на якій батько не дуже добре знався, то все потрібне до неї знаряддя людина має від природи, і кожен осягає всю ту премудрість без чиїхось настанов, де б він не жив. Нік добре запамуятав ті єдині два випадки, коли бать* ко просвітив його в цих питаннях. Одного разу вони були на полюванні, і Нік підстрелив на ялині руду білку. Поранене звіря впало додолу і, коли Нік підняв його з землі, наскрізь прокусило йому кінчик великого пальця.
— Ох ти ж сод омська зараза! — вигукнув Нік і хряснув білку головою об стовбур дерева. — Ти глянь, як укусила.
Батько подивився і сказав:
— Висмокчи кров, а дома припечеш йодом.
— Содомська зараза, — знову сказав Нік.
— А ти знаєш, що таке содомська зараза? — спитав батько.
— Ми так на все кажемо, — відповів Нік.
— Так кажуть, коли людина парується з тваринами.
— Навіщо? — спитав Нік.
— Не знаю, — відказав батько. — Але це ганебний злочин.
Це настрахало Ніка, але водночас і збудило його уяву, х він
почав думати про різних тварин, але жодна не видалась йому ні досить привабливою, ні придатною на таке діло. Ото було й усе, про що він дізнався у статевих питаннях від батька, коли не рахувати ще одної речі. Якось Нік прочитав у газеті, що Енрі-ко Карузо звинувачено в мужолозтві.
— Що таке мужолозтво?
— Це такий ганебнющий злочин, — відказав батько.
В Ніковій уяві постав славетний тенор з довгою лозиною в руці, який чинив щось дивовижне, незбагненне й ганебне над пишною красунею, схожою на Анну Гелд з малюнка на кришці сигарної скриньки. І Нік, хоч як було йому страшно, постановив собі, коли підросте, бодай раз скуштувати того мужолозтва.
Батько підсумував усю ту матерію, зазначивши, що рукоблудство призводить до сліпоти, божевілля та смерті, а той, хто тягається з повіями, неминуче підхопить якусь гидоту, і що найкраще обминати такі речі десятою дорогою. Зате батько мав пречудові очі, яких Нікові більш ні в кого не траплялося бачити, і він дуже любив батька, любив ще довго й потім. Тепер, знаючи, як усе сталося, він волів би не згадувати навіть і про ті давні дні, коли ніщо й не віщувало лиха. Якби він написав про це, то назавжди б його позбувся. Він позбувся багатьох спогадів, написавши про них. Та для цього ще не настав час. Ще надто багато людей були живі. І він вирішив думати про щось інше. Батьковому лихові однаково вже нічим не зарадиш, та й думав він уже про все те безліч разів. Той лиск, що його навів трунар на батькове обличчя, і досі не стерся в його пам'яті, та й усе інше пригадувалось так виразно, наче було вчора, аж до сум боргових зобов'язань. Він тоді похвалив трунареву роботу. Трунар видимо пишався нею і прийняв похвалу за належне. Та не трунар надав батькові тієї останньої подоби. Він лише наклав кілька хвацьких мазків сумнівної художньої вартості. Обличчя й само змінювалось і зазнавало змін іззовні вже задовго перед тим. А свого остаточного вигляду прибрало в останні три роки. То було б добре оповідання, але ще надто багато людей лишалося живих, і він не міг про все те написати.
Речей, про які вже згадувано, Нік навчився сам, у ялиновому бору за індіанським селищем. Діставався він туди лісовою стежкою, що йшла від їхнього будинку до сусідньої ферми, а потім звивистим путівцем через поруби аж до селища. Він і досі відчував ту дорогу під босими ногами. Одразу ж за будинком ступаєш на м'яку прілу глицю і простуєш через ліс, де повалені стовбури потрухліли на порох, а з розчахнутого блискавкою дерева, наче списи, звисають довгі тріски. Через струмок перекинуто колоду, і досить похитнутись, як полетиш у грузьке чорне баговиння. Вийшовши з лісу, перелазиш через огорожу й потрапляєш на тверду, висушену сонцем стежку, що йде сіножаттю — там росте кінський щавель і коров’як, а ліворуч тягнеться мулке річиїце струмка, де годуються кулики. На березі струмка стоїть літня хижка. Під стіною хліва — купа свіжого, теплого гною, а поряд — ще одна, давніша, підсохла зверху. Далі знов огорожа й гаряча втоптана стежка від хліва до будинку, а там до самого бору веде розжарена піщана дорога, що перетинає струмок — цього разу через місточок, — де по берегах росте комиш: його вмочаєш у гас і запалюєш, мов смолоскип, коли вночі ловиш рибу з остями.
Далі путівець повертає ліворуч і йде узлісся^' нагору, а ти вступаєш у бір, на широку глинясту просіку, завжди прохолодну під шапками дерев, — таку широку її зробили для того, щоб витягати з лісу ялинову кору, яку обдирали індіанці. Кору складали у великі довгі стоси й накривали, мов хатки, тією ж таки корою, а облуплені колоди, величезні й жовті, залишалися там, де зрубано дерева. їх так і кидали гнити в лісі, навіть не обрубували й не палили верховіття. Чинбарні в Бойн-Сіті була потрібна сама кора, і взимку її тягли волоком по кризі через озеро, а лісу з кожним роком меншало, зате більшало голих, випалених сонцем та порослих бур'яном порубів.
Але тоді лісу було ще багато, незайманого лісу з високими рівними стовбурами аж ген до гілля, де ноги м'яко ступали по чистій рудій глиці, що встеляла нічим не порослу землю, і де навіть у найгарячіші дні був холодок, — і вони троє сиділи, прихилившись до грубезного, у два людських зрости завширшки, стовбура, легенький вітрець шелестів у високих верхівках дерев,
прохолодне проміння вкривало землю- світляними острівцями, і Біллі сказав:
— Хочеш іще раз лягти з Труді?
— Труді, ти хочеш?
— Еге.
— То ходімо.
— Ні, тут.
— Але ж Біллі…
— А що нам Біллі. Він мій брат.
Потім вони сиділи, всі троє, дослухаючись, чи не обізветься чорна білка, що ховалася десь у верховітті. Чекали, щоб вона подала голос: тоді хвіст її сіпнеться і, вгледівши найменший порух, Нік туди вистрелить. Батько давав йому лише три набої на день. Рушниця в Ніка була одноствольна, двадцятого калібру, з дуже довгим стволом.
— От стерво — і не ворухнеться, — мовив Біллі.
— А ти стрельни, Нікі. Сполохай її. Побачимо, як вона скочить. Тоді ще стрельнеш, — сказала Труді. Як на неї, то була довга промова.
— У мене тільки два набої,— відказав Нік.
— От стерво, — повторив Біллі.
Вони сиділи, прихилившись до дерева, і мовчали. Ніка поймало відчуття полегкості й щастя.
— Едді каже, що прийде якось уночі спати з твоєю сестрою Дороті.
— Що?
— Він таке каже.
Труді кивнула головою.
— Він тільки про те й думає,— підтвердила вона.
Едді був їх старший зведений брат. Він мав сімнадцять років.
— Нехай Едді Джілбі тільки поткнеться вночі й хоч би заговорить до Дороті — то знаєш, що я йому зроблю? Уб'ю, отак, — Нік звів курок і, майже не цілячись, потягнув до себе язичка, Щоб пробити в голові.або череві того паскудного покруча Едді Джілбі діру завбільшки з добрячий кулак. — Отак. Отак і вб'ю.
