Мексіканці прийшли знову й принесли пиво, та воно було недобре. Містер Фрейзер прийняв їх, але розмовляти не мав настрою і, коли вони пішли, зрозумів, що більше вони не з'являться. Останнім часом у нього розладналися нерви, а в такому стані він намагався уникати зустрічей з людьми. Нерви його почали здавати на кінець п'ятого тижня, і хоч він тішився, що вони витримали так довго, проте волів не наражати себе на дальші спроби, наперед знаючи, який буде наслідок. Усе це містер Фрейзер відчував уже не раз. Єдиною новиною було для нього радіо. Він не вимикав приймача цілісінькі ночі, притишивши звук так, що ледве було чути, і привчав себе слухати, ні про що не думаючи.

Наступного ранку, десь під десяту, прийшла сестра Сесілія

і принесла пошту. Вона була напрочуд гарна, і містер Фрейзер з приємністю дивився на неї і слухав її мову, але пошта, що надходила ніби з іншого світу, була важливіша. Одначе того дня там не трапилось нічого цікавого.

— У вас уже куди кращий вигляд, — сказала сестра Сесілія. — Скоро ви од нас підете.

— Так, — відказав містер Фрейзер. — А ви сьогодні начебто дуже щаслива.

— О, я справді щаслива. Сьогодні я почуваю себе так, ніби можу стати святою.

Містер Фрейзер аж трохи знітився від її слів.

— Справді,— провадила сестра Сесілія. — Саме про це я й мрію. Стати святою. Я мріяла про це ще змалку. Коли була дівчинкою, мені здавалося, що досить зректися світу й піти в монастир, як я стану святою. А я ж так цього хотіла, тож готова була на все, аби воно справдилось. Я думала, що відразу стану святою. Навіть і сумніву не мала. А одного разу мені на мить уявилося, ніби я вже свята. Я була така щаслива, і здавалося, це так легко й просто. Щоранку я прокидалася з надією, що я вже свята, але все марно. Я так і не стала святою. А я ж так цього хочу! Це єдине, чого я завжди хотіла. І от сьогодні вранці я відчула себе так, ніби зможу стати святою. О, я дуже сподіваюся нею стати.

— То й станете. Кожна людина досягає того, чого прагне. Так мені завжди казали.

— Я вже й не знаю. У дитинстві мені здавалося, що це зовсім просто. Я була певна, що стану святою. А коли зрозуміла, що таке не може статись одразу, гадала, що потрібен тільки час. Та тепер воно видається мені майже нездійсненним.

— По-моєму, ви маєте непогані шанси.

— Ви справді так думаєте? Та ні, то ви аби тільки мене втішити. Не треба мене втішати. Я хочу стати святою. Я так хочу стати святою!

— Ви неодмінно станете святою, — сказав містер Фрейзер.

— Ні, мабуть, не стану. Ох, якби я тільки могла! Я була б така щаслива!

— Три шанси проти одного, що ви таки будете святою.

— Ні, не треба мене втішати. Але якби я тільки могла стати святою! Якби тільки могла!..

— А як там ваш приятель Каетано?

— Почав одужувати, але в нього параліч. Одна куля зачепила великий нерв, що проходить через стегно, і йому відібрало ту ногу. Це помітили аж тоді, коли він трохи оклигав і зміг рухатись.

— Може, той нерв ще відживе.

— Я молю бога, щоб віджив, — сказала сестра Сесілія. — Вам треба б з ним побачитись.

— Мені тепер не хочеться нікого бачити.

— Та ні, з ним побачитись вам було б приємно. Його могли б привезти сюди в кріслі.

— Ну гаразд.

Його привезли до палати худющого, аж наче прозорого, з давно не стриженим чорним чубом, веселими бісиками в очах та широкою усмішкою, що відкривала попсовані зуби.

— Hola, amigo! Que tal? [51].

— Як бачите, — відказав містер. Фрейзер. — А ви як?

— Та живий, от тільки ногу відібрало.

— Кепсько, — сказав містер Фрейзер. — Але нерв може віджити, і нога буде як нова.

— Кажуть, ніби так.

— Болить дуже?

— Тепер уже ні. А попервах був мало не сказився від болю в животі. Думав, від нього самого сконаю.

Сестра Сесілія потішено дивилася на них.

— Вона розказувала, що ви й не писнули, — мовив містер Фрейзер.

— Таж у палаті стільки людей, — заперечив мексіканець. — А вам дуже боляче?

— Болить добряче. Ну, звісно, не так, як вам. Коли доглядальниці нема, я плачу з годину або й дві. Це мене заспокоює. Нерви в мене розладналися.

— Ви маєте радіо. Якби це мені окрему палату і радіо, я б цілі ночі плакав, криком кричав би.

— Ну, навряд.

— Hombre, si [52]. Це ж тільки на користь здоров'ю. Та коли поруч стільки людей, кричати не випадає.

— Зрештою, — сказав містер Фрейзер, — руки маєте цілі. Кажуть, ви заробляєте собі на прожиток руками.

— І головою, — відказав мексіканець, поплескавши себе по лобі.— Але голова не так важить.

— Тут було троє ваших земляків.

— їх прислали з поліції провідати мене.

— Вони принесли пиво.

— Мабуть, погане.

— Погане.

— Сьогодні ввечері їм знову сказали прийти, потішити мене серенадою. — Він засміявся, тоді погладив себе по животі.— Ще не можна сміятися. А музиканти з них нікудишні.

— А той, що вас підстрелив?

— Такий самий дурень. Я виграв у нього в карти тридцять вісім доларів. Щоб за таку мізерію та вбивати!

— Ті троє казали, що ви маєте з гри чималі гроші.

— А сам голий як бубон.

— Чому?

— Я бідний ідеаліст. Жертва облуди. — Він знову засміявся, тоді болісно скривився й погладив себе по животі.— Я гравець-професіонал, але грати люблю. По-справжньому грати. Дрібна гра — це чистісіньке шахрайство. Для. справжньої гри потрібен талан. А мені не таланить.

— Ніколи?

— Ніколи. Не маю ані крихти талану. Ось, приміром, той саЬтоп, що мене підстрелив. Уміє він стріляти? Ні. Перша куля летить у нього бозна-куди. Друга перепадає бідоласі росіянинові. Здається, мені поталанило. Та що ж далі? Він двічі влучає мені в живіт. От йому таки поталанило. А я безталанний. Він би й коняки не влучив, навіть коли б тримався за стремено. Це все тільки талан.

— Я думав, він спершу поранив вас, а тоді вже росіянина.

— Ні, росіянина першого, а мене потім. У газеті помилка.

— А чого ви самі в нього не стріляли?

— Я ніколи не маю при собі зброї. Бо коли б мав, то з моїм таланом уже сто разів висів би на шибениці.— Я — мізерний картяр, ото й тільки. — Він помовчав, тоді провадив далі: — Коли мені трапляється виграти грубенькі гроші, я вдаюсь у велику гру, а коли доходить до великої гри — неодмінно програю. Бувало, сідав грати в кості з трьома тисячами доларів і все програвав, хоча й мав непогану гру. Ще й не раз.

— То чого ж не покинете?

— Якщо я довго проживу, талан ще переміниться. Ось уже п'ятнадцять років мені не таланить. А колись, може, й накотить щастя, отоді розбагатію. — Він усміхнувся. — Гравець із мене добрий, а я дав би собі раду з тим багатством.

— Вам не щастить в усіх іграх?

— Геть в усьому, і з жінками теж. — Він знов усміхнувся, показавши чорні зуби. <

— Справді?

— Справді.

— То що ж робити?

— Отак і жити помаленьку, чекати, поки переміниться талан.

— Аз жінками як?

— З жінками жодному гравцеві не щастить. Адже він весь час думкою в грі. Та й працювати доводиться вночі. Тоді, коли годиться бути з жінкою. Жоден чоловік, що працює вночі, не вдержить при собі жінки, коли вона чогось варта.

— Ви філософ.

— Ні, друже. Я провінційний картяр. З одного містечка до другого, тоді до третього, а там десь і до великого міста, а потім — усе з початку.

— А потім — куля в живіт.

— Це вперше в житті,— сказав мексіканець. — Такого ще ніколи не було.

— Я не стомив вас балачкою? — спитав містер Фрейзер.

— Ні,— відказав той. — Це, мабуть, я вас стомив.

— А як нога?

— Та не така вже вона мені потрібна. Про мене однаково — хоч з ногою, хоч без ноги. З місця на місце якось переберуся.

— Бажаю вам щастя, щиро й від усього серця, — сказав містер Фрейзер.

— Я вам теж, — сказав мексіканець. — І щоб біль угамувався.

— Ну, він не довго триватиме. Все минеться. Це дрібниці.