— У тебе з собою немає часом якоїсь твоєї книжки? — спитав другий ветеран. — Я б залюбки почитав. Скажи, а тебе в журналах друкують? В «Оповіданнях про Дикий Захід» чи в «Воєнних пригодах»? «Воєнні пригоди» я б, ну, щодня читав.

— Цей довгий, що він за один? — спитав Річард Гордон.

— Кажу ж тобі: хиренний радикал, — сказав другий ветеран. — У таборі їх повно розвелося. Ми б їх повикурювали, але кажу ж тобі: більшість хлопців не пам'ятає.

— Чого не пам’ятає? — спитав рудий.

— Анічого не пам'ятає,— відповів другий.

— От скажи, ти мене бачиш? — спитав рудий.

— Бачу, — сказав Річард Гордон.

— А ти віриш, що дружина в мене — найгарніша жіночка в цілому світі?

— А чого ж.

— Можеш мені повірити, — сказав рудий. — І закохана в мене безтямно. Вона як рабиня. «Дай-но мені,— кажу, — ще чашечку кави». А вона: «Зараз, татусю». І несе каву. І так у всьому. Вона мене просто обожнює. Будь-яка моя примха для неї — закон.

— От тільки де вона? — спитав другий ветеран.

— Отож-бо й воно, — сказав рудий. — Отож-бо й воно, друже. Де вона?

— Він не знає, де вона, — сказав другий ветеран.

— Більше того, — сказав рудий, — я не знаю, де бачив її востаннє.

— Він не знає навіть, у якій країні вона живе.

— Але можеш не сумніватися, брате, — сказав рудий. — Хоч би де вона була, ця дівчинка вірна мені.

— Свята правда, — сказав другий ветеран. — Даю голову на відріз, що це так.

— Іноді,— сказав рудий, — мені здається, що вона — Джін-джер Роджерс і тепер знімається в кіно.

— Цілком може бути, — сказав другий.

— А іноді заплющу очі й бачу, як вона сидить тихесенько вдома й чекає мене.

— Пильнує домашнє вогнище, — сказав другий.

— Атож, — сказав рудий. — Вона в мене — найгарніша жіночка в цілім світі.

— Тільки от що, — сказав другий ветеран. — Моя мати теж гарна жінка.

— Авжеж.

— Вона померла, — сказав другий ветеран. — Не будемо балакати про неї.

— А ти одружений, брате? — спитав рудий у Річарда Гор-дона.

— Одружений, — відповів він.

Вія дивився вбік — там, перед стойкою, за кілька чоловік від себе, він бачив червоне обличчя, блакитні очі й рудуваті, мокрі від пива вуса професора Макуолсі. Професор Макуолсі дивився просто себе, і Річард Гордон бачив, як він допив свій кухоль і, відкопиливши нижню губу, зняв піну з вусів. Річард Гордон помітив, які в нього яскраво-блакитні очі.

Річард Гордон раптом відчув, що йому важко дихати. І він уперше зрозумів, що відчуває чоловік, коли дивиться на іншого чоловіка, заради якого його кидає дружина.

— Що з тобою, старий? — спитав рудий ветеран.

— Нічого.

— Ні, з тобою щось зробилось. Я бачу, що тобі погано.

— Ні,— сказав Річард Гордон.

— У тебе вигляд, наче тобі щось привиділось.

— Ви бачите он того ферта з вусами? — спитав Річард Гордон.

— Отого?

— Еге ж.

— Що він зробив? — спитав другий ветеран.

— Нічого, — відповів Річард Гордон. — Біс із ним. Нічого.

— Він тобі заважає? Ми можемо його остудити. Навалимося з трьох боків — і гуляй ногами.

— Ні,— сказав Річард Гордон. — Це нічого не дасть.

— Ми з ним поговоримо, як він вийде на вулицю, — сказав рудий ветеран. — Мені не подобається його пика. В цього гада на пиці написано, що він — штрейкбрехер.

— Я ненавиджу його, — сказав Річард Гордон. — Він спаскудив мені життя.

— Нічого, ми з ним поквитаємося, — сказав другий ветеран. — У, гад повзучий. Чуєш, Рудий, прихопи-но пару пляшок. Угробимо паскуду. А ти, старий, розкажи, як же це він устиг? Може, візьмемо ще по кухлю?

— Я маю ще долар і сімдесят центів, — сказав Річард Гордон.

— То, може, візьмемо краще пляшку чогось міцнішого? — сказав рудий ветеран. — Бо від пива в мене вже очі на лоба лізуть.

— Ні,— сказав другий. — Тобі корисно пити пиво. Бочкове шво. Тільки це пиво й будемо пити. Гайда, поквитаємося з фертом, а потім повернемося й перепустимо ще по кухлику.

— Ні. Не чіпайте його.

— Ні, братухо. Ми цього так не залишимо. Ти ж сказав, Що цей гад спаскудив тобі жінку.

— Життя. Життя, а не жінку.

— Тьху, пардон. Не ображайся, старий.

— Він розтратник і шахрай, — сказав рудий ветеран. — Ладен закластися, що за нього обіцяно винагороду. Слухайте, їй-богу, я ж бачив сьогодні його фото на пошті!

— А що ти робив на пошті? — підозріливо спитав другий,

— Одержував листа. Маю я на це право чи ні?

— А табір що — не має адреси?

— Може, ти ще скажеш, що я туди ходив класти гроші на книжку?

— Що ти робив на пошті?

— Нічого. Зазирнув туди по дорозі, і край.

— То ось тобі за це, — його приятель розмахнувся і, наскільки це можна було в такій тисняві, вдарив його.

— Ну, знову завелися друзі-приятелі,— сказав хтось. А ті, зчепившись, молотили один одного кулаками, копали ногами, буцалися, аж поки їх випхнули за двері.

— Нехай б'ються надворі,— сказав дужий паруб'яга. — Ці паразити б'ються по кілька разів на вечір.

— Вони, п’янюги, зовсім дійшли до ручки, — сказав один із ветеранів. — Рудий колись умів битися, але тепер у нього пранці.

— У них обох пранці.

— Рудий заразився від одного хлопця на рингу, — сказав низенький, опецькуватий ветеран. — У того хлопця були пранці, й уся спина й плечі вкриті висипом. Щоразу, як вони заходили в клінч, він терся плечем об ніс чи об туби Рудого.

— Та що ти брешеш. Нащо Рудому було притуляти обличчя до його плеча?

— А Рудий у ближньому бою завжди нахиляв голову. Отак, униз. А той хлопець підбивав його плечем.

— Ет, брехня все це. Вигадують казна-що. Ніхто ще ні від кого не підчеплював пранців у боксі.

— Це ти так гадаєш. А я тобі ось що скажу: коли Рудий прийшов в армію, на нього любо-дорого було давитися — такий він був чистенький і гарненький. Я знав його, ми з ним в одній частині служили. І боксером він був непоганим, можеш мені повірити. І дружину мав гожу, можеш мені повірити. А отой Бенні Семпсон нагородив його пранцями, і це факт такий самий, як і те, що я стою тут перед вами.

— Тоді — сідай, — сказав інший ветеран. — А де Мурло підчепив їх?

— У Шанхаї,

А ти свої де?

У мене немай.

— А Кухоль де їх підчепив?

— У Бресті, йбго там одна шльондра заразила, як вертався додому.

— Ви ні про що інше вже балакати не можете. Все пранці та пранці. А яка різниця — є вони в людини чи немає?

— Як на нас тут — то ніякої,— сказав один із ветеранів. — Нам що з пранцями, що без них — один біс.

— Мурлові навіть краще, бо він уже не знає, на якім світі живе.

• — Цікаво, звідки походить слово «пранці», — сказав професор Макуолсі.

— Не знаю, — відповів його сусід. — В армії сифіліс тільки так і називають.

— Цікаво, цікаво, — сказав професор Макуолсі.— Такі слова здебільшого мають дуже давнє походження.

— Слухай, чому його називають пранці? — спитав сусід професора Макуолсі в іншого ветерана.

— Не знаю.

Виявилося, що цього не знає ніхто, але всім приємно було вести поважну розмову на філологічну тему.

Річард Гордон стояв тепер коло стойки поряд з професором Макуолсі. Коли Рудий з Мурлом завелиіся між собою, черга поволі почала відтісняти його в той бік, і він не опирався.

— Вітаю, — сказав йому професор Макуолсі.— Вип'єте чарочку?

— Тільки не з вами, — відповів Річард Гордон.

— Що ж, мабуть, ви маєте рацію, — сказав професор Макуолсі.— Чи доводилося вам уже бачити щось подібне?

— Ні,— сказав Річард Гордон.

— Такого ніде не побачиш, — сказав професор Макуолсі.— Це дивовижний народ. Я щовечора приходжу сюди.

— І вам жодного разу не перепадало?

— Ні. З якої причини?

— Ну, в п'яних бійках.

— Мене чомусь ніколи не чіпають.

— Кілька хвилин тому двоє моїх друзів ладні були віддухопелити вас.

— Он як?

— Я шкодую, що завадив їм.

— Навряд чи це щось змінило б, — сказав професор Макуолсі, вимовляючи слова у свій дивний спосіб. — Якщо моя присутність дратує вас, я мозЛу піти.