— Ану, вріж йому! — загорлав хтось, і Річард Гордон побачив, як кулак ударив в обличчя, що вигулькнуло поряд із ним. Двоє ветеранів схопили того, кого вдарили, й відтягли від стойки. Коли вони витягли його на вільне місце, один знову щосили вгатив його в обличчя, а другий — у живіт. Він упав на цементну підлогу й затулив голову руками, й тоді перший копнув його ногою в куприк. За весь цей час той, кого били, не вимовив і слова. Перший з нападників ривком підняв його на ноги й пхнув до стіни.

— Остуди сучого сина, — сказав він, і коли той, сполотнілий, притиснувся до стіни, другий став у стойку, трохи зігнувши коліна, розмахнувся правим кулаком мало не від підлоги й ударив того, що стояв під стіною, у щелепу. Той упав навколішки, а потім повільно осунувся на підлогу, й під його обличчям роз-пливлася калюжа крові. Двоє ветеранів залишили його там і повернулися до стойки.

— І удар же в тебе! — сказав перший.

— Цей сучий син приїздить до міста, відносить усю свою платню на книжку, а тоді приходить сюди й під шумок краде зі стойки наповнені чарки, — сказав другий. — Це я його вже вдруге остуджую.

— Цього разу ти його таки добре остудив.

— Коли я йому врізав, щелепа в нього хруснула, як мішечок з льодяниками, — задоволено сказав другий.

Побитий лежав під стіною, й ніхто не звертав на нього уваги.

— Пхе, якби ти мене так вдарив, я б і бровою не ворухнув, — сказав другий ветеран.

— Заткнися, недоумку, — сказав остуджувач. — У тебе ж сифіліс.

— А от і брешеш.

— Мені на вас, алкоголіків, дивитися гидко, — сказав охолоджувач. — А тим більше — руки об вас бруднити.

— Отож-бо, що тільки б руки й забруднив, — сказав рудий. — Слухай, друже, — звернувся він до Річарда Гордона, — може, поставиш іще по одному?

— От де герої, га? — сказав високий. — Війна очищає й облагороджує людину. Питання тільки в тому, чи всі ми тут народилися солдатами, чи це нас поробила такими військова служба?

— Не знаю, — сказав Річард Гордон.

— Я ладен закластися: в цьому натовпі не знайдеться й трьох, що пішли на війну по мобілізації,— сказав високий. — Це добірна братва. Вершки з-поміж покидьків І Саме завдяки таким Веллінгтон переміг під Ватерлоо. Що ж, містер Гувер вигнав нас з Анакостії, а містер Рузвельт сплавив сюди, щоб здихатися нас. У таборі все влаштовано так, щоб викликати епідемію, але цих бідолах смерть не бере. Цілий пароплав наших перевезли на Тортугас, але виявилося, що в тому пеклі вже можна жити. А до того ж ми там збунтувалися. Отож довелося привезти нас назад. Що вони тепер придумають? Адже їм треба якось позбутися нас. Ви розумієте, так?

— Але чому — позбутися?

— Бо ми — відчайдушні,— сказав високий. — Нам нема чого втрачати. І нижче опускатися вже нема куди. Ми гірші за ту голоту, яку піднімав Спартак. І з нас іще важче зробити щось, бо ми затуркані настільки, що наша єдина втіха — це спиртне, а наша єдина гордість — це вміння одержувати по пиці. Але не всі ми такі. Дехто з нас іще вміє давати здачі.

— У вас у таборі багато комуністів?

— Чоловік сорок, щонайбільше, — сказав високий. — На дві тисячі. Щоб бути комуністом, потрібні дисципліна й самозречення. П'яниця не може бути комуністом.

— Та не слухай ти його, — сказав рудий ветеран. — Це ж хиренний радикал.

— Послухай краще, що я тобі розповім, — сказав другий ветеран, що пив з ними, — про те, як було у нас на флоті. І ти слухай, радикале хиренний.

— Так, ти нас слухай, а не його, — сказав рудий. — Коли флотилія заходить у нью-йоркський порт і моряки сходять на берег, увечері коло Ріверсайд-драйв завжди чекають дідки з довгими бородами, і за долар ти можеш кожному з них помочитися в бороду. Що ти на це скажеш?

— Давай так: я ставлю тобі пиво, а ти забудь цю історію, гаразд? — сказав високий. — Не можу я слухати цієї історії.

— Я ніколи нічого не забуваю, — сказав рудий. — Що з тобою, братухо?

— Це правда — про бороди? — спитав Річард Гордон. Його злегка занудило.

— Присягаюся богом і рідною мамою, — відповів рудий. — " Я й не таке ще можу розповісти.

Біля них за стойкою якийсь ветеран засперечався з Фредді щодо рахунку.

— От скільки ти випив, — сказав Фредді.

Річард Гордон подивився на ветерана. Той був зовсім п'яний, очі в нього налилися кров'ю, й він наривався на бійку.

— Ти брешеш, як собака, — сказав він Фредді.

— З тебе вісімдесят п'ять центів, — сказав йому Фредді.

— Дивіться, зараз буде, — сказав рудий ветеран.

Фредді сперся руками на стойку. Він не зводив очей з п'яного.

— Ти брешеш, як собака, — сказав той і схопив пивний кухоль. У ту мить, коли його пальці зімкнулися на кухлі, права рука Фредді описала над стойкою півколо й тарахнула ветерана по голові важкою сільницею, замотаною в рушник.

— Чиста робота, га? — сказав рудий ветеран. — Перший клас, га?

— Ти б подивився, як він їх дубасить по головах відпиляним кінцем більярдного кия, — сказав другий.

Двоє ветеранів, що стояли обабіч збитого з ніг, визвірилися на Фредді.

— Нащо ти його?

— Тихо, тихо, — сказав Фредді.— Ось, пийте, я пригощаю. Гей, Уоллесе, — гукнув він, — відтягни-но цього до стіни.

— Чиста работа, га? — допитувався в Річарда Гордона рудий. — Досконала, правда?

Дужий паруб'яга витяг оглушеного сільницею з гурту й поставив на ноги. Той подивився на нього безтямним поглядом.

— Іди гуляй, — сказав він йому. — Провітрися трохи.

Під стіною сидів, обхопивши голову руками, той, кого остудили раніше. Дужий паруб'яга підійшов до нього.

— І ти йди гуляй, — сказав він йому. — 3 тобою тут сама морока.

— Мені зламали щелепу, — хрипко сказав остуджений. Кров текла в нього з рота й спливала по підборідді.

— Дякуй богові, що живий лишився після такого бухана, — сказав дужий паруб'яга. — Ну, йди гуляй.

— Мені зламали щелепу, — тупо повторив той. — Вони мені зламали щелепу.

— Кажуть тобі, йди гуляй, — сказав паруб'яга. — 3 тобою тут сама морока.

Він допоміг чоловікові зі зламаною щелепою підвестися, і той, заточуючись, вийшов на вулицю.

— Пригадую, одного вечора тут, під стіною, чоловік десять

лежало. Ото був вечір! — сказав рудий ветеран. — А іншим разом, уранці, я бачив, як цей чорнопикий кабан ходив тут із відром і шваброю — змивав з підлоги кров. Бачив я тебе, як ти тут кров змивав? — спитав він у гладкого негра-бармена.

— Авжеж, сер, — відповів бармен. — Не раз. Авжеж, сер. Але ви ніколи не бачили, щоб я з кимось бився.

— Чули? — сказав рудий ветеран.-^ Шваброю — кров з підлоги!

— Сьогодні, видно, теж нічка буде нічогенька, — сказав другий ветеран. — То що, старий, — звернувся він до Річарда Гордона, — може, ще по одному?

Річард Гордон відчував, що хмеліє. Власне обличчя в дзеркалі за стойкою вже почало здаватися йому чужим.

— Як вас звуть? — спитав він високого комуніста.

— Джеке, — відповів високий. — Нельсон Джекс.

— Де ви побували, перше ніж потрапили сюди?

— Де тільки не побував, — відповів той. — У Мексіці, на Кубі, в Південній Америці, де я тільки не побував.

— Я вам заздрю, — сказав Річард Гордон.

— Заздрите? Чому? Ви можете працювати так само, як я,

— Я написав три книжки, — сказав Річард Гордон. — А зараз пишу четверту, про гастонський страйк.

— Це добре, — сказав високий. — Це чудово. Як, ви сказали, ваше прізвище?

— Річард Гордон.

— А! — сказав високий.

— Що значить це «а»?

— Нічого, — відповів високий.

— Ви читали мої книжки? — спитав Річард Гордон.

— Читав.

— І вони вам не сподобалися?

— Ні,— сказав високий.

— Чому?

— Не хочеться й казати.

— Скажіть.

— По-моєму, ваші книжки — лайно, — сказав високий І відвернувся.

— Ну, сьогодні, здається, моє свято, — сказав Річард Гордон. — Сьогодні я, здається, іменинник. Що ви будете пити? — і спитав він у рудого ветерана. — В мене ще є два долари.

— Пиво, — сказав рудий. — Слухай, я тебе поважаю. По-моєму, всі твої книжки — перший клас. А цей радикал хиренний нехай котиться к бісовій матері.