Дітлахи на пустирищі й далі грали у бейсбол. Повіяло холодом. Енріке відстебнув кобуру й поклав важкий пістолет поруч себе. А потім заснув.

Коли він прокинувся, надворі вже зовсім споночіло, і крізь рясне листя пробивалося світло ліхтаря на розі. Енріке встав і тихенько пройшов до чільної стіни, а тоді, тримаючись у затінку, визирнув на вулицю. На розі під деревом стояв чоловік у капелюсі з пласким наголовком та вузькими крисами. Якого кольору його одяг, Енріке добачити не міг, але то був, поза всяким сумнівом, негр. Енріке швидко перейшов до задньої стіни, але там скрізь було темно, і тільки на пустирище падало трохи світла з вікон суміжних будинків. У тій темряві могло затаїтися скільки завгодно людей. Він розумів це, але почути нічого не міг, бо через будинок від нього на повну гучність було ввімкнуто радіо.

Раптом завила сирена, і Енріке відчув, як по шкірі на голові хвилею перебіг дрож, — так само раптово, як ото часом прилине до обличчя кров або війне палючим жаром з розчиненої топки, — і так само швидко все минуло. Сирена лунала по радіо— то був звичайний вступ до рекламної передачі, і голос диктора почав переконувати: «Купуйте зубну пасту «Гевіс»! Має стійкий запах, неперевершена, щонайкраща!»

Енріке посміхнувся. А взагалі, час би вже комусь і прийти.

Знову сирена, потім плач немовляти, що його, як запевняє диктор, можна вгамувати лише дитячою музикою «Мальта-Мальта», а потім — автомобільний сигнал, і ось уже голос якогось шофера вимагає етиловий бензин «Зелений хрест»: «Нічого не хочу слухати! Мені потрібен тільки «Зелений хрест», високо-октановий, економічний, щонайкращий!»

Ті реклами Енріке знаів напам'ять. За п'ятнадцять місяців, поки він був на війні, вони анітрохи не змінилися: мабуть, там крутили все ті самі платівки, — а проте за кожним звуком сирени вій відчував отой дрож, і то була така ж звична реакція на небезпеку, як 1 стойка мисливського собаки, коли він зачує перепела.

Раніше було не так. Від небезпеки й страху в нього починало млоїти всередині, і він почував себе геть розбитим, наче хворий на пропасницю, і втрачав здатність зрушити з місця, і саме тоді, коли треба було змусити ноги йти вперед, вони не хотіли йти. Тепер він не той, що був, і здатен робити все, що потрібно робити. Єдине, що залишилося в нього з численних проявів страху, крізь які проходять навіть найвідважніші люди, — це отой дрож. Тепер це його єдина реакція на небезпеку, коли не брати до уваги випоту, що, як він знав, залишиться назавжди й нічого не вадить, а тільки попереджає його.

Стоячи отак у затінку й не спускаючи з очей чоловіка в солом'яному капелюсі, що сидів тепер під деревом на розі, Енріке почув, як на підлогу веранди впав камінець. Він навпомацки пошукав його, але марно. Помацав під ліжком, але й там не знайшов. Та ледве він підвівся з колін, як на веранду впав ще один камінець і, відскочивши від плитчастої підлоги, покотився в куток. Енріке підняв його. То був звичайний собі гладенький голячок, і, поклавши його в кишеню, Енріке зайшов у дім і спустився до задніх дверей.

Він став, притиснувшись до одвірка і тримаючи в руці важкий кольт.

— Перемога, — сказав він півголосом, і уста його гірко скривились, вимовляючи це слово, а босі ноги враз перенесли його до другого одвірка.

— Для тих, хто на неї заслужив, — відповів хтось із-за дверей.

Голос був жіночий і проказав відзив швидко й нерозбірливо.

Енріке відсунув засувку і лівою рукою розчинив двері, не

опускаючи кольта в правій руці.

У темряві перед ним стояла дівчина з кошиком. Голова її була пов'язана хусткою.

— Здрастуй, — мовив він, зачинив двері й узяв їх на засув.

Він чув, як вона дихає в темряві. Тоді забрав у неї кошик

і поплескав її по плечу.

— Енріке, — озвалася вона, і він не бачив, як спалахнули її очі й засвітилось обличчя.

— Ходімо нагору, — сказав він. — Хтось стежить за будинком з вулиці. Ти не помітила?

— Ні,— відповіла вона. — Я йшла через пустирище.

— Я покажу його тобі. Ходім на веранду.

Вони піднялися сходами. Енріке ніс кошик, тоді поставив його поруч з ліжком, а сам пройшов до рогу будинку й визирнув на вулицю. Негра в солом’яному капелюсі вже не було.

— Ага, — спокійно мовив Енріке.

— Що «ага»? — спитала дівчина, торкнувшись його руки,! теж визирнула туди.

— Він пішов. Що там у тебе є попоїсти?

— Мені так прикро, що ти просидів тут цілий день сам-один, — сказала вона. — Страшенна дурниця, що треба було чекати, доки споночіє. Я цілий день до тебе поривалася.

— Дурниця, що я взагалі тут сиджу. Мене ще вдосвіта висадили з човна і привели сюди. Залишили тільки пароль і ні крихти їжі, та ще й будинок, виявляється, під наглядом. Пароль їсти не будеш. І додумались же привести мене в будинок, за яким чомусь стежать. Це справді по-кубинському. Але за мого часу ми принаймні не сиділи без їжі. Ну, а ти як, Маріє?

Вона міцно поцілувала його в темряві. Він відчув її повні тугі вуста і те, як вона вся затремтіла, пригорнувшись до нього, і раптом його пронизав нестерпний біль у попереку.

— Ой! Обережно!

— Що з тобою?

— Спина.

— Що «спина»? Ти поранений?

— Побачиш, — сказав він.

— Покажи зараз.

— Ні. Потім. Треба швидше їсти й забиратися звідси. А що тут сховано?

— Багато чого. Все, що лишилося після квітневої поразки й що треба зберегти на майбутнє.

— Ну, то далеке майбутнє,— сказав він. — А наші знають, що будинок під наглядом?

— Звісно, що ні.

— А все-таки що тут є?

— Ящики з гвинтівками. Патрони.

— Сьогодні ж треба все вивезти. — Він говорив з повним ротом. — Не один рік доведеться попрацювати, поки воно знову знадобиться.

— Смачна escabeche? [105]

— Дуже смачна. Сядь сюди.

— Енріке, — мовила вона, горнучись до нього. Вона поклала руку йому на коліно, а другою гладила його потилицю. — Мій Енріке.

— Тільки обережно, — сказав він, жуючи. — Дуже болить спина.

— Ти радий, що повернувся з війни?

— Я про це не думав, — відказав він.

— Енріке, а як там Чучо?

— Загинув під Лерідою.

— А Феліпе?

— Загинув. Теж під Лерідою.

— Артуро?

— Загинув під Теруелем.

— А Вісенте? — спитала вона тим самим голосом, і вже обидві її руки лежали на його коліні.

— Загинув. В атаці на дорозі під Селадасом.

— Вісенте — мій брат. — Вона відсунулась від нього, забрала руки й, уся напружившись, сиділа сама в темряві.

— Я знаю, — сказав Енріке. Він і далі їв.

— Мій єдиний брат.

— Я думав, що ти знаєш, — сказав Енріке.

— Я не знала, а він мій брат.

— Пробач, Маріє. Мені треба було сказати про це інакше.

— А він справді загинув? Звідки ти знаєш? Може, це помилка?

— Слухай. Живі лишилися Рохеліо, Базіліо, Естебан, Фело і я. Решта загинули.

— Всі загинули?

— Всі,— сказав Енріке.

— Ні, я не можу, — мовила Марія, — не можу повірити.

— Який сенс про це говорити? їх уже немає.

— Але Вісенте не тільки мій брат. Я б пожертвувала братом. Він був надією нашої партії.

— Атож. Надією нашої партії.

— Чи ж варто було? Там загинули найкращі.

— Так. Варто було.

Вона заплакала. Енріке їв далі.

— Не плач, — сказав він. — Тепер нам треба думати про те, як знайти їм заміну.

— Але ж він мій брат. Зрозумій це — мій брат.

— Ми всі брати. Одні загинули, інші ще живуть. Нас відіслали додому, отже, дехто залишиться. А то нікого б не було. І нам треба робити своє діло.

— Але чому вони всі загинули?

— Ми були в ударній частині. Там або ранить, або вбиває. Ми, ті, що лишилися, — поранені.

— А як загинув Вісенте?

— Він перебігав дорогу, і його скосило кулеметною чергою з будинку праворуч. Звідти прострілювали дорогу.

— І ти там був?

— Так. Я вів першу роту. Ми просувалися праворуч від них. Той будинок ми захопили, але не одразу. Там було три кулемети. Два в будинку і один у стайні. Ніяк було підступитися.