Довелося викликати танк і вдарити прямою наводкою у вігаю^ Щоб вибити останній кулемет. Я втратив вісім чоловік.

— Де це було?

— Під Селадасом.

— Ніколи не чула.

— Воно й не дивно, — сказав Енріке. — Операція була невдала. Про неї ніхто ніколи не знатиме. Отам і загинули Вісенте й Ігнасіо.

— І ти кажеш, що так було потрібно? Що такі люди мають умирати в невдалих операціях у чужій країні?

— Немає чужих країн, Маріє, якщо там говорять по-іспанському. То байдуже, де ти умреш, якщо ти вмираєш за свободу. І що не кажи, а головне — це життя, а не смерть.

— Але ж подумай, скільки їх умерло… далеко від батьківщини… в невдалих операціях.

— Вони йшли не вмирати. Вони йшли боротися. їхня смерть — то випадковість.

— А невдачі? Мій брат загинув у невдалій операції. І Чучо. І Ігнасіо.

— То поодинокі випадки. Іноді нам доводилось робити неможливе. І ми таки робили чимало такого, що здавалося неможливим. Але часом сусіди не підтримували атаки на нашому фланзі. Часом бракувало артилерії. Або ще давали завдання, що було нам не під силу, як ото під Селадасом. Тоді траплялися невдачі. Але загалом то не була невдача.

Вона мовчала, і він узявся доїдати те, що лишилося.

Вітер у кронах дерев чимдалі дужчав, і на веранді стало холодно. Енріке поскладав тарілки назад у кошик і втер рота серветкою. Тоді ретельно витер пальці і обняв дівчину за плечі. Вона плакала.

— Не плач, Маріє,— сказав він. — Того, що сталося, не вернеш. Нам треба думати, як діяти далі. Попереду багато роботи.

Вона не озивалась, і в світлі, що доходило від ліхтаря на розі, він побачив, що вона дивиться просто перед себе.

— Нам треба покінчити з усякою романтикою. Оцей будинок— один із проявів такої романтики. Треба покінчити з тактикою терору. Годі вже тих авантюр.

Дівчина й далі мовчала, і він дивився на її обличчя, про яке думав усі ті місяці щоразу, коли тільки міг думати про щось інше, крім свого діла.

— Ти наче з книжки читаєш, — сказала вона. — На живу людську мову не схоже.

— Пробач, — сказав він. — Цього навчило мене життя. Це те, що має бути зроблено. І воно для мене важить найбільше.

" А для мене найбільше важать мертві,— сказала вона.

— Мертвим шана. Але це не так важить.

— Знову ти наче з книжки, — сердито мовила вона. — У тебе замість серця книжка.

— Пробач, Маріє. Я думав, ти зрозумієш мене.

— Я розумію тільки те, що вони мертві,— одказала вона.

Він знав, що то неправда. Вона не бачила, як вони вмирали

на дощі в маслинових гаях над Харамою, і в спеку у зруйнованих будинках Кіхорни, і на снігу під Теруелем. Та знав він і інше: вона ставить йому за вину те, що він живий, а Вісенте загинув, — і раптом десь у найдальшому вцілілому закутку його колишньої душі, про який він давно забув, спалахнула болісна образа.

— Тут був птах у клітці,— сказав він. — Дрізд.

— Еге ж.

— То я його випустив.

— Он який ти добренький! — мовила вона глузливо. — А я й не знала, що солдати такі м'якосерді.

— Я добрий солдат.

— Вірю. Ти й говориш, як добрий солдат. А яким солдатом був мій брат?

— Чудовим солдатом. Він був веселіший, ніж я. Я не веселий. Це моя вада.

— А він був веселий?

— Завжди. І ми дуже любили його за це.

— А ти не веселий?

— Ні. Я сприймаю все надто серйозно. Це вада.

— Зате самокритики тобі не бракує і говориш так, наче з книжки читаєш.

— Краще б я був веселіший, — мовив він. — Ніяк не можу навчитися,

— Та веселі ж усі загинули.

— Ні,— відказав він. — Он Базіліо веселий.

— То й він загине, — мовила вона.

— Маріє! Як ти можеш? Ти говориш як поразниця.

— А ти наче з книжки читаєш, — сказала вона. — Не чіпай мене. У- тебе холодне серце, і я тебе ненавиджу.

У ньому знов спалахнула образа; а він же вважав, що серце його затверділо й що тільки фізичні страждання можуть завдати йому болю. І далі сидячи на ліжку, він нахилився.

— Стягни з мене светра, — сказав він.

— А це ж навіщо?

Він підняв ззаду светр і повернувся до неї спиною.

— Дивись, Маріє. У книжці такого не побачиш.

— Не буду я дивитися, — відказала вона. — Не хочу,

— Дай-но руку.

Він відчув, як її пальці намацали слід наскрізної рани, крізь яку вільно пройшов би бейсбольний м'яч; той жахливий рубець від рани, що в неї хірург, прочищаючи її, застромляв руку в рукавичці; і той рубець перетинав його від одного боку до другого. Він відчув дотик її пальців і аж здригнувся всередині. Потім вона міцно обняла його і цілувала, і вуста її були острівцем у раптовому океані гострого болю, що затопив його сліпучою, нестерпною, навальною, пекучою хвилею і одразу ж відринув. Та вуста були ще тут, усе ще тут — і ось він приголомшений, весь спітнілий, уже сам на ліжку, і Марія плаче й благає:

— Ой Енріке, пробач мені. Пробач. Пробач.

— Пусте, — мовив Енріке. — Нема чого пробачати. Але це було не в книжках.

— Тобі завжди так боляче?

— Завжди, як торкнутись чи рвучко зрушити з місця.

— А як хребет?

— Його лише трохи зачепило. І нйрки теж. Осколок зайшов з одного боку і вийшов з другого. А ще є рани нижче і на ногах.

— Енріке, пробач мені.

— Ет, чого там. Погано тільки, що не можу тебе обняти і от що не веселий.

— Ми обнімемося, коли все мине.

— Еге ж.

— Воно скоро мине.

— Еге ж.

— Я піклуватимусь про тебе.

— Ні, це я про тебе піклуватимусь. Нічого страшного нема. От тільки боляче, коли торкнутись чи рвучко зрушити. Мене це не турбує. А тепер нам треба братися до діла. Треба скоріше піти звідси. І сьогодні ж вивезти все, що тут є. Усе це треба переховати в інше місце, за яким ніхто не стежить і де воно добре збережеться. Воно знадобиться нам ще не скоро. Доведеться багато попрацювати, поки ми знову створимо потрібні умови. Треба виховатй чимало людей. На той час патрони навряд чи будуть придатні. В нашому кліматі швидко псуються капсулі. А зараз нам треба йти звідси. Я й так зробив дурницю, що затримався тут так довго, а той дурень, який запхав мене сюди, відповість перед комітетом.

— Я маю відвести тебе туди вночі. Вони вважали, що вдень тобі буде тут безпечно.

— Цей будинок — чистісіньке безглуздя.

— Ми скоро підемо звідси.

— Давно б слід було піти.

— Поцілуй мене, Енріке.

— Ми обережно, — мовив він.

І потім — у темряві на ліжку, заплющивши очі, обережно прилаштовуючись і відчуваючи на своїх вустах її вуста, і щастя без болю, і те, що ти вдома й немає болю, дома й живий і немає болю, і що тебе кохають і немає болю, і ота порожнеча, що була в їхньому коханні, уже заповнилась, і вуста їхні злиті в темряві, і вони щасливі, щасливі, у тій гарячій темряві, вони вдома, і немає болю, аж раптом — пронизливе виття сирени, і знову біль, нестерпний біль, і то справжня сирена, а не радіо. Та не одна сирена. їх дві. І вони наближаються з обох кінців вулиці.

Він повернув голову, тоді підвівся. Подумав: не довго випало побути вдома.

— Виходь через задні двері й на пустирище, — звелів він. — Іди, а я буду відстрілюватися звідси й відверну їхню увагу.

— Ні, йди ти, — заперечила вона. — Прошу тебе. Я сама залишуся й буду відстрілюватись, і тоді вони думатимуть, що ти ще тут.

— Слухай, — мовив він. — Ми підемо обоє. Тут нема чого захищати. Вся ця зброя ні до чого. Краще піти.

Ні, я залишуся, — сказала вона. — Я захищатиму тебе.

Вона простягла руку до його кобури, але він ляснув її по щоці.

— Ходім. Облиш ці дурниці. Ходім.

Вони спустилися вниз, і він відчував її позаду за собою. Тоді відчинив двері, і обоє вийшли в темряву. Він обернувся і замкнув двері.

— Тікай, Маріє,— сказав він. — Отуди, через пустирище. Ну ж бо!

— Я хочу з тобою.

Він знову ляснув її по щоці.

— Тікай. Потім падай у бур'яни і повзи. Пробач мені, Маріє. Але йди вже. Я подамся в інший бік. Тікай, — сказав він. — Та тікай же, хай тобі чорт!