— Фаро, — прошепотів він і приклав долоню до щоки: мовляв, заснув. Потім ми побачили, як знялась і швидко затріпотіла крильми, летячи геть, зграйка гостродзьобих пташок-кліщо-їдів. Тепер ми вже напевне знали, де носоріг, і поволі рушили в той бік, розсуваючи високу траву. Носоріг лежав на боці мертвий.

— Про всяк випадок стрельніть у нього ще раз, — порадив мені Старий.

М'Кола подав мені спрінгфілд. Я побачив, що курок зведено, люто глянув на М'Колу, став на коліно й вистрелив носорогові в шию. Він не ворухнувся. Друпі потис мені руку. Те саме зробив і М'Кола.

— Уявляєте собі — він звів курок, — мовив я Старому.

Думка, що М'Кола ніс за моєю спиною рушницю зі зведеним

курком, лютила мене.

А М'Колі хоч би що. Він радісно погладжував ріг носорога, міряв його розчепіреними пальцями і шукав дірку від кулі.

— Вона в тому боці, на якому він лежить, — сказав я.

— Бачили б ви, як він охороняв Маму, — мовив Старий. — Тому й звів курок.

— А він уміє стріляти?

— Ні,— відповів Старий. — Але вистрелив би.

— І прострелив би мені штани! Екзотичний поганець!

Підійшли інші, і ми гуртом перевернули носорога, поставили

його так, що здавалося, ніби він стоїть на колінах, і позрізали довкола нього траву, щоб зробити кілька знімків. Куля влучила під лопатку, трохи позаду легенів.

— Надзвичайно влучний постріл, — визнав Старий. — Надзвичайно влучний. Тільки не думайте хвалитися ним.

— Доведеться вам видати мені свідоцтво.

— І ми обидва вславимось як брехуни. А ці носороги дивні тварини, га?

Ось воно, довге, незграбне, важенне створіння, схоже на доісторичну істоту; шкура, як вулканізована гума й аж якась наче прозора, а на ній погано загоєна рана від суперникового рога, яку роздзьобали птахи; товстий* круглий, гострий на кінці хвіст;

0о тілу повзали багатоногі пласкі кліщі; волохаті з країв вуха, маленькі свинячі очиці, а на носі — ріг, нахилений уперед, порослий біля основи мохом. М'Кола подивився на нього й похитав головою. Я з ним погодився: тварина справді-таки дивна.

— То як вам його ріг?

— Непоганий, — відповів Старий. — Але нічого надзвичайного, Д от постріл надзвичайно влучний.

— М'Кола неабияк задоволений носорогом, — сказав я.

— Та ти й сам не натішишся, — озвалася Мама.

— Я просто не тямлюсь від нього, — сказав я. — Але краще облишмо про це, бо як розбалакаюсь! Хіба вам не однаково, що Я думаю? Я можу все це обміркувати, прокинувшись якоїсь ночі, коли ви спатимете.

— Та й слідопит ви гарний і напрочуд влучно стріляєте птахів у повітрі,— мовив Старий. — То що ви нам іще скажете?

— Відчепіться! Я обмовився про це тільки раз, і то напідпитку.

— Тільки раз! — вигукнула Мама. — Та хіба він не торочить нам це щовечора?

— Коли на те пішло, то я й справді влучно збиваю птахів на льоту.

— Дива, та й годі! — сказав Старий. — Ніколи б не подумав. А що ви ще вмієте?

— Ідіть к бісу!

— Краще не згадувати йому про той постріл, а то він стане нестерпним, — порадив Старий Мамі.

— Ми з М'Колою знаємо це й без вас, — відказав я.

М'Кола підійшов до нас.

— М'узурі, бвана, — промовив він. — М'узурі сана.

— Він вважає, що у вас це вийшло не випадково, — переклав Старий.

— І не переконуйте його, що це не так.

— Піга м'узурі,— провадив далі М'Кола. — М'узурі.

— Здається, він тієї ж думки, що й ви, — зауважив Старий.

— Бо він мій друг.

— Та вже бачу, — сказав Старий.

Дорогою до табору я знічев'я застрелив болотну антилопу ярдів з двохсот, перебивши їй шию біля голови. М'Кола був дуже задоволений, а Друпі не тямився від захвату.

— Треба вже спинити його, — мовив Старий до Мами. — Признайтеся, куди ви цілились?

— У шию, — збрехав я. Хоч цілився в лопатку.

— Вийшло просто чудово! — визнала Мама. Справді куля ляснула, як бейсбольна бита об м'яч, і антилопа звалилась, мов підтята.

— Здається, він несусвітенний брехун, — сказав Старий.

— Жоден з нас, великих стрільців, не дістає визнання за життя. Побачите, що буде, коли ми повмираємо.

— Для нього визнання — це щоб нести його на плечах, — сказав Старий. — Цей влучний постріл остаточно запаморочив його.

— Гаразд, побачите далі. Я таки завжди влучно стріляв.

— Та ніби пригадую одну газель, — підкусив мене Старий.

Я теж пам'ятав цю газель. Я гасав за цією красунею цілісінький ранок, не раз підкрадався, але, очманівши від спеки, те й робив, що хибив, а потім забрався на мурашник, щоб вистрелити по іншій, куди непоказнішій газелі, перепочив, не влучив з п'ятдесяти ярдів, але вона стояла і дивилася на мене, задерши голову, і я вистрелив їй у груди. Вона присіла на задні ноги, та щойно я рушив до неї, підхопилась і, заточуючись, побігла. Я сів і зачекав, поки вона спиниться, бо, видно, не могла вже бігти далі; не підводячись, просунувши руку за ремінь рушниці, я став стріляти їй у шию, неквапно, старанно, і не влучив вісім разів підряд, однак у пориві нестримної, дедалі шаленішої люті стріляв у одне й те саме місце і в той же спосіб; зброєносці сміялись, а тут іще під'їхав ваговоз з тубільцями, які теж здивовано стежили за мною. Мама й Старий не мовили й слова, а я все сидів, намагаючись у холодній упертій затятості перебити антилопі шию, замість підійти до неї ближче й прогнати її з цієї маревної розжареної сонцем рівнини. Усі мовчали. Я простяг руку до М'Коли по нову обойму, ретельно прицілився, вистрелив і знову не влучив; тільки десятим пострілом перебив ту кляту шию. І відвернувся, навіть не дивлячись на антилопу.

— Бідолашний Тато, — сказала Мама.

— Сліпить сонце та й вітер заважає,— зауважив Старий. Тоді ми з ним іще не були добре знайомі.— Всі кулі били в одне місце. Я бачив, як вони здіймали пилюку.

— Я поводився, як дурень, — сказав я.

Принаймні відтоді я навчився стріляти. Досі мені майже завжди везло, та й сприяли щасливі випадки.

Показався табір, ми спинились і стали кричати. На наш крик ніхто не з'явився. Та ось зі свого намету вийшов Карл. Побачивши нас, він відразу пірнув усередину, потім вийшов знову.

— Агов, Карле! — гукнув я.

Він помахав мені рукою й знов зник у наметі. Тоді вийшов і рушив нам назустріч. Карл тремтів від хвилювання, і я побачив, — що він оце тільки змивав з рук кров.

— То що у вас? — спитав я.

— Носоріг, — відповів він.

— Щось негаразд?

— Ні. Ми вбили його.

— Чудової І де ж він?

— Он за тим деревом.

Ми пішли туди. Там лежала щойно відрізана голова носорога. Він був удвічі більший за мого. Маленькі очиці були заплющені, і в кутику одного ока червоніла крапелька крові, мов та сльоза. Голова вражала розмірами, ріг вигинався гарною лінією. Шкура в дюйм завтовшки брижами звисала позаду голови й біліла на місці зрізу, як щойно покраяний кокосовий горіх.

— Якої довжини ріг? Дюймів тридцять?

— Та ні, тридцяти не буде, — заперечив Старий.

— І все ж гарний носоріг, містере Джексон, — сказав Ден.

— Та непоганий, — погодився Старий.

— Де ви його підстрелили?

— Просто біля табору.

— Він стояв у кущах, — додав Ден. — Ми почули, як він форкав.

— Ми були навіть подумали, що то буйвіл.

— Гарний носоріг, — повторив Ден.

— Я страшенно радий, що ви його вклали, — сказав я Карлові.

Отак ми й стояли втрьох, щиро бажаючи повітати товариша, похвалити його носорога, — менший ріг якого був довший за великий ріг у нашого [62],— цього велетенського диво-носорога з кривавою сльозою в оці, цю обезглавлену омріяну тварину, але натомість розмовляли, як пасажири на кораблі, що відчували перші ознаки морської хвороби, або люди, які зазнали чималих фінансових збитків. Нам було соромно за себе, але ми' нічого не могли з собою вдіяти. Я хотів сказати Карлові щось приємне, щире й натомість спитав:

— Скільки разів ви стріляли в нього?

— Не знаю. Не лічили. Разів п'ять чи шість.