Чого я зараз хотів — то це знову повернутися до Африки. Ми ще не покинули її, але, прокинувшись уночі, я лежав, слухав її — звуки й уже тужив за нею.
От і зараз, дивлячись через прогалини між верховіттям дерев на небо, де вітерець гнав білі хмари, я так палко любив Африку, що був невимовно щасливий, ніби після обіймів коханої, коли, спустошений, ти відчуваєш, що воно ось-ось знову наповнить Ігебе, і ось воно знову полонило тебе, і ти ніколи не зможеш володіти всім до решти, але те, що є,— твоє, а тобі хочеться більшого, жадаєш мати його й жити ним, володіти знову й довіку жити цим нібито тривким завжди, яке кінчається так раптово; і спиняється час, іноді зовсім завмирає, ти знову чекаєш, 4їюки він почне свій плин, а він усе бариться. Але ж ти не самотній: якщо ти коли-небудь справді кохав жінку щиро й не-вдавано, то й вона тебе завжди кохатиме; байдуже, куди вона піде від тебе й кого покохає,— тебе вона кохатиме найдужче. *Гож якщо ти коли-небудь так любив жінку або країну, то ти іцасливий, а що ти колись помреш — те байдуже. Зараз, в Африці, я прагнув пізнавати її дедалі більше, мене цікавило все: зміна пір року, дощі, коли нема як мандрувати, невигоди, якими розплачуєшся за те, що ти справді тут, назви дерев, тварин і птахів, аж до найдрібніших; я хотів вивчати мову й неквапом блукати по країні. Я любив природу змалку: природа завжди краща від людей. Я здатен відчувати прихильність лише до небагатьох людей водночас.
Мама спала. На неї, сплячу, приємно було дивитися; вона спала спокійно, згорнувшись клубочком, як тваринка, і нічим не виказувала отієї безживної закляклості, як Карл, коли спав. І Старий спав спокійно, але я відчував, що його душі тісно в тілі. Тіло вже ніби було не по ньому. З літами воно змінилося — трохи потовщало, трохи втратило попередні обриси, трохи обрезкло, під очима віддимались капшуки, але всередині він залишався молодий, стрункий, ставний і міцний, як і в ті дні, коли Полював на левів під Вамі; тепер уві сні він лежав переді мною такий, яким Мама бачила його завжди. М'Кола і вві сні лишався старим — без минулого і без таємниць. Друпі не спав: він сидів цавпочіпки і виглядав наших носіїв.
Ми побачили їх ще вдалині. Спершу над високою травою виткнулись ящики, тоді вервечка голів, потім носії зійшли в уло-гощійу, і тільки де-не-де проти сонця виблискував кінчик списа; далі вони піднялися на плоскогір'я, і я побачив вервечку людей, Що наближалися до нас. Вони взяли надто ліворуч, і Друпі помахав їм рукою. Коли вони підійшли і почали ставати табором, Старий попередив їх, щоб не здіймали шуму, й ми зручно розташувались у кріслах під тентом і розмовляли перед обідом. Надвечір пішли на полювання, але ніякої дичини не побачили. Назавтра вранці пішли знову і знов нічого не побачили, надвечір— те саме. То були цікаві прогулянки, однак — без наслідку. Вітер уперто віяв зі сходу, місцевість перетинали, підступаючи до самого лісу, коротенькі пасма пагорбів, і якби ми тільки перейшли через них, вітер відразу поніс би наш запах, насторожуючи дорогою всіх тварин. Надвечірнє сонце засліплювало очі, а коли воно врешті сідало за пагорби, на рівнину по цей бік спадала густа тінь і то якраз тоді, коли носороги виходили з лісу: отож уся місцевість на захід була ввечері не придатна для полювання, а там, де ми могли полювати, не траплялося дичини. М'ясо принесли носії, яких ми послали до Карлового табору. Вони доставили розрубані на шматки туші газелей і антилоп-гну; припале пилом м'ясо висохло на сонці, і носії збуджено метушились біля багать, смажачи м'ясо на прутиках. Старий дивувався, куди подівалися всі носороги. Що не день вони траплялися рідше, і ми розмірковували, чого б це: може, вони пасуться вночі при повному місяці й вертають до лісу вдосвіта чи, може, до них дійшов наш запах, або вони почули нас і тому ховаються? Я висловлював усілякі припущення. Старий піддавав їх сумніву з властивою йому дотепністю, часом вислуховуючи їх із чемності, а часом з цікавістю — як, скажімо, припущення щодо місяця вповні.
Ми лягли рано, вночі випав дощ, а скоріше не дощ, а коротка злива з гір; назавтра ми встали до світу, перетнули високе пасмо над нашим табором, зійшли в річкову долину й видерлися на крутий протилежний берег, звідки видно було всі пагорби та узлісся. Над нами пролетів табун диких гусей; але ще не настільки розвиднілось, щоб можна було чітко вирізняти узлісся в бінокль. На вершинах трьох різних пагорбів у нас сиділи дозорці, і ми чекали, поки досить розвидніє, щоб бачити їхні сигнали.
Раптом Старий вигукнув:
— А гляньте на цього поганця! — й звелів М'Колі подати рушниці.
М'Кола вистрибом подався схилом униз, а ми побачили на протилежному боці потічка, просто перед собою, носорога; він риссю біг понад берегом, потім прискорив біг і, взявши навпростець, повернув до води. Носоріг був бурий, з досить довгим рогом, і його швидкі точні рухи здавалися напрочуд легкими. Я схвильовано дивився на нього.
— От перейде потік, — мовив Старий, — і можна стріляти.
М'Кола тицьнув мені спрінгфілда, і я відкрив затвор, щоб
упевнитись, що рушниця заряджена кулями. Носоріг зник з очей, але шлях його було видно за коливанням високої трави.
— Як ви гадаєте, далеко до нього?
— Та ярдів триста.
— Зараз покладу цього поганця.
Я вдивлявся в траву, а сам зусиллям волі узяв себе в руки, приборкав хвилювання, мовби закрив якийсь клапан, прибираючи отієї незворушності, необхідної для пострілу.
Ось він знову з’явився, збіг на мілке, всипане галькою дно ііотічка. Думаючи» тільки про те, що він досяжний для влучного пострілу, я прицілився, взявши трошки наперед носорога й натис на спуск. Я чув, як ляснула куля, і бачив, як носоріг хитнувся Н£ бігу. З голосним форканням він кинувся вперед, розбризкуючи воДу. Я вистрелив знову, і позад нього знявся невеличкий фонтанчик, потім іще раз, коли він заходив у траву — і, видно, знову яе влучив.
— Піга! — вигукнув М'Кола. — Піга!
Друпі теж підтвердив цю думку.
— То ви влучили в нього? — спитав Старий.
— Не інакше, — відповів я. — Гадаю, він мій.
Друпі вже біг за носорогом, а я, перезарядивши рушницю, теж кинувся слідом. Півтабору бігло через пагорби, галасуючи й розмахуючи руками. Носоріг пробіг перед ними й подався понад берегом туди, де ліс спускався до самої долини.
Надійшли Старий і Мама. Старий ніс свою дубельтівку, а М'Кола — мою рушницю.
— Друпі розшукає слід, — сказав Старий. — М’Кола присягає, що ви влучили.
— Піга! — сказав М'Кола.
— Він чмихав, як паровик, — озвалась Мама. — А який він був гарний, коли біг, правда?
— Поспішав додому з молоком для своїх діток, — докинув Старий. — А ви певні, що влучили? Адже він був страшенно далеко.
— Знаю точно, що влучив. Більш ніж певен, що смертельно поранив його.
— Але краще про це нікому не кажіть, — сказав Старий. — Вам все одно не повірять. Дивіться! Друпі знайшов сліди крові.
Внизу під нами Друпі зірвав серед високої трави якусь стеблинку й показував нам. Потім нагнувся й швидко пішов по кривавому сліду.
— Піга! — сказав М'Кола. — М'узурі!
— Підемо горою; звідти буде видно, якщо Друпі втратив слід, — мовив Старий. — Ви тільки гляньте на нього!
Друпі зняв з голови феску й тримав її в руці.
^— Оце й усі перестороги, потрібні йому, — зауважив Старий. — Ми йдемо з важкими рушницями, а Друпі тільки з головним убором.
Друпі йшов по сліду з одним тубільцем. Раптом обидва спинилися. Друпі підняв руку.
— Вони почули його, — сказав Старий. — Швидше!
Ми подалися до них. Друпі пішов нам назустріч і щось сказав Старому.
— Він тут, — пошепки пояснив Старий. — Води чують кліщо-їдів. Один з тубільців каже, що чув і фаро. Ми зайдемо проти вітру. Ви з Друпі йдіть уперед, а мемсаїб хай іде за мною. Візьміть дубельтівку. Отак.
Носоріг сховався серед високої трави, десь за кущами. Коли ми підійшли, то почули щось ніби низький протяглий стогін. Друпі глянув на мене через плече й усміхнувся. Звук повторився— цього разу носоріг зітхнув, ніби захлинався кров'ю. Друпі сміявся.
