— А китайці балакають? — люто запитав Панчо.

— Балакають, тільки я їх не розумію, — відповів я йому.

— Отже, не хочеш?

— Я вам ще вчора сказав. Не можу.

— А ти не будеш балакати? — спитав Панчо.

Він лютився, бо неправильно зрозумів мої слова. А ще, мабуть, з досади. Я йому навіть не відповів.

— Ти сам — не lengua larga? — напосідав він.

— Начебто ні.

— Це що — погроза?

— Слухай, — сказав я йому. — Ще сонце не зійшло, а ти вже такий гарячий. Я вірю, ти не одну горлянку перерізав. Але дай мені випити кави.

— То, по-твоєму, я ріжу людей?

— Ні,— сказав я. — І мені начхати. Невже не можна говорити про діло без злості?

— Так, я злюся, — відповів він. — Я б зараз тебе залюбки вбив.

— Отакої,— сказав я. — До чого ти ще добалакаєшся?

— Ходімо, Панчо, — сказав перший. А тоді до мене: — Шкода, дуже шкода. Я сподівався, що ви перевезете нас.

— І мені шкода. Але — не можу.

Всі троє рушили до дверей, і я дивився їм услід. Вони були симпатичні хлопці, гарно вдягнені, без капелюхів; на вигляд — із тих, що не звикли лічити гроші, а послухати їх, то так воно й було. І по-англійському говорили, як грошовиті кубинці.

Двоє з них, схоже, були брати, а третій — Панчо — відрізнявся від них хіба трохи вищим зростом. Знаєте, такий же стрункий, чорнявий, гарно вдягнений. «Певно, він тільки вдає, що лютий, — подумав я. — Певно, просто нервує».

Коли вони вийшли з кафе й завернули праворуч, я побачив, що через площу до них мчить лімузин. Зненацька велика віконна шибка розлетілася, й куля розбила пляшку на скляній гірці праворуч. Я почув автоматну чергу — тра-та-та, — і пляшки на долиці уздовж усієї стіни порозліталися.

Я стрибнув за стойку ліворуч і, виглядаючи з-за неї, бачив це. Машина стояла, обабіч неї залягли двоє чоловіків. Один тримав автомат Томпсона, другий — обріз багатозарядної рушниці. Той, що з автоматом, був негр. Другий був у білому шоферському пильовику.

Один із хлопців, розкинувши руки, лежав долілиць на тротуарі, якраз під розбитим вікном. Двоє інших сховалися за фургон компанії «Тропічне пиво», що саме підвіз лід до сусіднього бару «Кюнард».

Один кінь бився в упряжі на землі, другий несамовито шарпав головою.

Один із хлопців вистрелив з-за фургона, й куля зрикошетила від тротуару. Негр із автоматом, припавши щокою до бруку, випустив чергу під фургон — і таки поцілив, бо за фургоном один упав головою на бруківку. Він корчився, обхопивши голову руками, і шофер вистрелив у нього з обріза; негр тим часом перезаряджав автомат. Але шофер схибив, картеч заляпала тротуар срібними краплями.

Другий хлопець за ноги відтяг пораненого за фургон, і я побачив, як негр знову притискається щокою до бруку, лаштуючись стріляти. Але тут мій Панчо виступив з-за фургона й прокрався вперед, ховаючись за конем, який ще стояв. Потім він відійшов на крок від коня, блідий, мов брудне простирадло, і вгатив у шофера кулю зі свого великого парабелума, який для певності тримав обома руками. Ідучи вперед, він стріляв у негра- два перельоти, один недоліт.

Він влучив у шину — я побачив, як розлетілася курява, коли з камери вихопилось повітря — і негр, підпустивши Панчо на десять кроків, поцілив його в живіт зі свого «томмі» — певно, останньою кулею, бо я побачив, як він одкинув автомат, — і мій Панчо важко осів на бруківку, а тоді впав долілиць. Він намагався підвестись, усе ще не випускаючи з рук парабелума, але не міг підняти голову, і тут негр схопив обріз, що лежав біля Колеса машини, поряд із шофером, і зніс Панчо півчерепа. А нехай йому, тому негрові!

Я ковтнув із першої ж пляшки, яка потрапила під руку, — хоч убийте, не знаю, що в ній було. Від побаченого мене нудило. Пригнувшись, я прослизнув за стойкою на кухню й чорним ходом вибрався надвір. Потім обійшов площу, навіть не глянувши на юрбу, що збиралася перед кафе, проминув браму, пройшов причалом і стрибнув у човен.

Клієнт, що нас підрядив, уже чекав. Я розповів йому, що сталося.

— Де Едді? — спитав Джонсон, той самий клієнт, що нас підрядив.

— Відколи знялася стрілянина, я його не бачив.

— Може, його поранило?

— Та ні! Я ж вам казав, у кафе кулі побили тільки виставку пляшок. Це коли машина під'їхала до них іззаду. Коли того першого хлопця поклали просто під вікном. Вони їхали під таким кутом…

— Звідки ви все це так добре знаєте? — спитав він.

— Я був там, — відповів я.

Тут, підвівши голову, я побачив, що причалом іде Едді, ще худіший і задрипаніший, ніж завжди. Йшов він так, наче всі суглоби в нього були розхитані.

— Ось і він.

Вигляд Едді мав поганий. Уранці він завжди виглядав погано, але сьогодні на нього просто страшно було дивитись.

— Де ти був? — спитав я його.

— Та на підлозі.

— Ви теж усе бачили? — спитав його Джонсон.

— Не треба про це, містере Джонсон, — попросив Едді.— Мене нудить на саму згадку.

— А ви б випили, — сказав йому Джонсон. Потім до мене: — То як, рушаємо?

— Як скажете.

— Яка буде погода?

— Як і вчора. А то й краща.

— Тоді поїхали.

— Гаразд, зачекаймо тільки наживку.

Ми вже три тижні возили цього ферта рибалити на течію, але я і досі не мав від нього ні цента, крім сотні доларів, яку він дав мені ще до переїзду на Кубу — на оплату в консульстві й митниці, на харчі й пальне. Угода була така: він платить тридцять п'ять доларів на день, а снасть моя. Ночував він у готелі й щоранку приходив на пристань. Знайшов мені його Едді, отож довелося брати з собою і Едді. Йому я платив чотири долари на день.

— Нам треба заправитися, — сказав я Джонсонові.

— То заправляйтеся.

— На це потрібні гроші.

— Скільки?

— Галон коштує двадцять вісім центів. Як уже заправлятися, то брати галонів сорок, не менше. Виходить одинадцять двадцять.

Він вийняв п'ятнадцять доларів.

— Може, решту зарахуємо за пиво й лід? — спитав я його.

— Гаразд, — сказав він, — решта нехай іде в рахунок мого боргу.

Я подумав, що три тижні без платні — це задовго, та коли _віи має гроші, то, зрештою, яка різниця? Звісно, він мусив би розраховуватися щотижня. Але, бувало, я й місяць возив отак, а потім одержував усе сповна. Спершу я, признатися, тільки радів: дні набігають — і гаразд. Липге останнім часом він почав непокоїти мене, але я не хотів заводити ніяких розмов, щоб де дратувати його. Якщо він має гроші, то, зрештою, чим довше кататиметься, тим краще.

— Хочете пива? — спитав він мене, розкриваючи ящик.

— Ні, дякую.

Саме цієї миті на причалі з'явився негр, який забезпечував нас наживкою, і я звелів Едді віддавати кінці.

Негр з наживкою зійшов у човен, ми відчалили й попрямували до виходу з гавані; негр тим часом заходився наживляти гачки. Він засовував гачок у рот скумбрії, виштовхував його через зябра, ножем простромлював їй бік і крізь розріз виводив гачок з другого боку, потім зав'язував рота на дротяному ’довідку й міцно прив'язував гачок, щоб не вискакував і щоб наживка йшла плавно й не крутилася.

То був справжнісінький чорний негр, спритний і похмурий, з блакитним намистом-амулетом під сорочкою і в старому солом'яному капелюсі. У човні він полюбляв спати або читати газети. Але він вправно наживляв гачки і, коли треба, не барився.

— Хіба ви самі не вмієте наживляти, капітане? — спитав мене Джонсон.

— Вмію, сер.

— То навіщо ж негр?

— От піде велика риба — побачите, — відповів я йому.

— Цебто?

Негр робить це вправніше за мене.

— А в Едді-так не виходить?

— Ні, сер.

— Як на мене, це зайві витрати.

Він платив негрові долар на день, і негр щовечора пив-гу-ляв. Я бачив, що його вже долає дрімота.

— Без нього нам не обійтися, — сказав я.

Тим часом ми вже проминули однощоглові риболовні судна зі спущеними на воду рибниками, що стояли на якорі навпроти Кабаньяс, і заякорені шлюпки, з яких ловили бельдюгу над кам'янистим дном біля Морро, і я скерував човен туди, де чорніли води Мексіканської затоки. Едді закинув дві великі блискучі приманки, а негр наживив третій спінінг.