— Послухайте, — сказав я йому, — волосінь треба попускати, коли риба отаке виробляє, інакше вона уу волосінь розірве. Будь-яку, навіть найміцнішу. Коли риба вимагає, треба попускали. Натяг має бути ледь відчутним. Інакше така рибина розірве навіть гарпунний лінь — спитайте в справжнього рибалки. Є тільки один спосіб — женися й не відставай від неї, щоб не вибрала вЪо волосінь. А після такої гонитви риба завжди йде в глибину, і тоді вже тягни й намотуй.

— Виходить, якби волосінь не розірвалась, я б цю рибину витяг?

— Могли б витягти.

— Вона ж не може весь час тікати, правда?

— Вона й не таке може. Справжня боротьба починається лише тоді, ж скінчиться гонитва.

— То давайте впіймаємо іншу, — сказав він.

— Спершу треба вибрати волосінь, — відповів я.

Ми й зачепили рибину, й відпустили її, не розбудивши Едді. Тепер старий волоцюга Едді прийшов на корму.

— Що сталося? — спитав він.

Едді був добрим човнярем, поки не спився. Тепер з нього ніякої користі. Він стояв переді мною, довготелесий, із запалими

щоками й вигорілим волоссям; губи в нього відвисли, очі загноїлись. Я знав, що йому страшенно кортить похмелитись.

— Візьми випий пива, — сказав я йому.

Він узяв з ящика пляшку й випив.

— Знаєте, містере Джонсон, — сказав він, — я, мабуть, піду досипати. Красненько дякую за пиво, сер.

А нехай йому, тому Едді. До риби йому і діла нема.

Над полудень ми зачепили ще одну, але й вона зірвалась: викинула гачок із такою силою, що він летів над водою футів тридцять.

— Я знову зробив щось не так? — спитав Джонсон.

— Ні,— сказав я. — Просто вона викинула гачок.

— Містере Джонсон, — сказав Едді, який саме прокинувся, щоб випити другу пляшку пива, — вам просто не щастить. Певно, вам натомість щастить з жіночками. Може, гульнемо сьогодні ввечері, га, містере Джонсон? — Потім пішов і ліг знову.

Близько четвертої, коли ми вже поверталися, йдучи майже попід берегом проти течії,— вода вирувала, мов у лотоках, а сонце світило нам у спину, — у Джонсона взяла така величезна чорна риба-меч, якої я ще зроду не бачив. Ми спіймали на самодур чотирьох маленьких тунців, і негр наживив одного з них на Джонсонів гачок. Як на наживку тунець був важкуватий, зате плюскотів добре.

Джонсон відстебнув кріплення й поклав на коліна, бо весь час тримав вудлище в одному положенні і в нього заболіли руки. Та й пальці затерпли, бо доводилося притримувати важілець котушки, щоб волосінь не розкручувалася під вагою наживки; а тому, коли я відвернувся, він загвинтив гальмо. Я не знав, що він його загвинтив. Мені не подобалося, що він тримає вудлище в такий спосіб, але я не хотів весь час робити зауваження. Зрештою, якщо котушка не застопорена, то волосінь збігає вільно, і небезпеки тут ніякої. Але ніхто так не рибалить.

Я вів човен краєм течії якраз навпроти старого цементного заводу, там, де під самим берегом глибока вирва й де завжди можна запастися живцем. Раптом вода спучилася, наче від вибуху глибинної бомби, і я побачив меч, і око, і нижню щелепу роззявленої пащі, й величезну чорно-фіолетову голову чорної меч-риби. Її спинний плавець весь вийшов із води — не рибина, а вітрильник! — а коли вона кинулася на нашого тунця, то з'явився й хвіст, гострий, як коса. Меч у неї був як бейсбольна битка й скошений догори; хапаючи наживку, вона тим мечем розітнула навпіл океан. Величезна рибина густого фіолетово-чорного кольору, очі — як бульйонні чашки. Заважила б, їй-богу, не менше тисячі фунтів.

Я загорлав: хотів попередити Джонсона, щоб він попустив волосінь, та, перше ніж я здобувся на слово, Джонсон у мене ' очах злетів угору, наче висмикнутий зі стільця підйомним краном, завис на мить, тримаючись за вудлище, яке вигнулося дугою, а тоді держак вудлища стусонув його в живіт, і вся снасть полетіла за борт.

Котушка була застопорена, й коли рибина шарпнула, Джонсон вилетів із стільця й не зміг удержати вудлища. Воно лежало в нього на одній нозі, держаком підсунуте під другу. Якби він не відстебнув кріплення, то теж полетів би за борт.

Я вимкнув мотор і пішов на корму. Джонсон сидів, тримаючись за живіт, за те місце, куди його вдарив держак вудлища.

— Ну, мабуть, на сьогодні досить, — сказав я.

— Що це було? — спитав він.

— Чорна меч-риба.

— Як це сталося?

— Ви краще підрахуйте, — сказав я. — Котушка коштувала двісті п'ятдесят доларів. Тепер така коштує дорожче. За вудлище я віддав сорок п'ять. Та ще майже шістсот ярдів волосіні з тридцяти шести волокнин.

Тут Едді ляснув його по спині.

— Містере Джонсон, — сказав він, — вам просто щастить. Я зроду такого не бачив!

— Помовч, п'янюго, — сказав я йому.

— Слово честі, містере Джонсон, — сказав Едді.— Зроду-віку такого не бачив!

— Що б я робив з такою великою рибою на гачку? — спитав Джонсон.

— А те, що хотіли — тягли б самотужки, — відповів я йому. Я був страх який лютий.

— Надто вже вони великі,— сказав Джонсон. — Таку поки витягнеш — намучишся.

— Послухайте, — сказав я, — та вона б вас убила.

— Але ж їх ловлять.

— Ті, хто вміє. Та не думайте, і їм доводиться мучитись.

— Я бачив фото дівчини, що впіймала меч-рибу.

— Впіймала, — сказав я, — але із заякореного човна. Та рибина заковтнула наживку, і їй гачком вирвали шлунок; вона просто здохла й спливла. А я кажу про ловлю з ходу, коли гачок чіпляє за губу.

— Ні,— сказав Джонсон. — Все ж таки вони завеликі. А навіщо робити те, що тебе не тішить?

— Слушно, містере Джонсон, — сказав Едді.— Навіщо робити те, що тебе не тішить? Слухайте, містере Джонсон, це ж так слушно — нащо робити те, що тебе не тішить?

Мені й досі ввижалася та рибина і страх як шкода було снасті, тож я не слухав їх далі, а звелів негрові прямувати на Морро. До них я не звертався, а вони сиділи собі з пляшками пива в руках — Едді на одному стільці, а Джонсон — на другому.

— Капітане, — сказав він мені трохи згодом, — чи не зробили б ви для мене хайболл? [77]

Я зробив, не кажучи ні слова, а тоді й сам випив — без содової. Я думав, як воно буває: цей Джонсон їздить рибалити п'ятнадцять днів і на шістнадцятий чіпляє рибу, за яку справжній рибалка віддав би рік життя, упускає її, губить мою найкращу снасть, діє як послідущий дурень, а потім сидить собі, наче нічого й не сталося, й випиває з портовим п'яничкою.

Коли ми причалили й негр, чекаючи, став коло мене, я спитав:

— Як завтра?

— Та, мабуть, ні,— відповів Джонсон. — Такої ловлі з мене вже досить.

— Негрові заплатите зараз?

— Скільки йому належить?

— Долар. Якщо хочете, можете дати й на чай.

Джонсон дав негрові долар і дві кубинські двадцятицентові монетки.

— А це навіщо? — спитав негр, показуючи мені монетки.

— На чай, — пояснив я йому по-іспанському. — Ти йому більше не потрібен. А це тобі винагорода.

— Завтра не приходити?

— Ні.

Негр узяв клубок шпагату, яким прив'язував наживку, сховав свої чорні окуляри, надів солом'яний капелюх і пішов не попрощавшись. Цей негр з самого початку був про нас невисокої думки.

— Коли ми розрахуємося, містере Джонсон? — спитав я.

— Завтра вранці я піду в банк, — відповів він. — Можемо розрахуватися по обіді.

— Ви знаєте, скільки днів набігло?

— П'ятнадцять.

— Ні. З сьогоднішнім — шістнадцять, та ще день сюди й день назад — уже вісімнадцять. А крім того, вудлище, котушка й волосінь.

— Снасть — це вже ваш ризик.

— Ні, сер. Не за таких обставин.

— Я плачу за тимчасове користування. Це ваш ризик.

— Ні, сер, — сказав я. — Якби воно сталося не з вашої вини, якби, приміром, риба зламала вудлище, то була б інша справа. Але снасть пропала через ваше недбальство.

— Риба висмикнула спінінг у мене з рук.

— Бо ви не тримали його в гнізді й застопорили котушку.

— Ви не маєте права вимагати за це гроші.