— Чудово, — сказав Вілсон. — Добряча робота. Тепер усі три.

Мекомбера охопило хмільне піднесення.

— Скільки разів ви стріляли? — спитав він.

— Лише три, — відказав Вілсон. — Першого вбили ви самі. Найбільшого. А я допоміг вам покласти двох інших. Боявся, щоб не втекли в хащі. Убили їх також ви. Я тільки трошки добавив. Стріляли ви чудово.

— Ходім до машини, — сказав Мекомбер. — Я хочу випити.

— Спершу треба докінчити оцього, — відказав Вілсон.

Буйвіл стояв уклякнувши, і, коли вони підійшли до нього,

шалено сіпнув головою, і заревів від люті, вирячившись на них своїми поросячими очицями.

— Глядіть, щоб не встав, — сказав Вілсон. А потім: —Заходьте трохи збоку й бийте в шию, просто за вухами.

Мекомбер пильно прицілився в середину могутньої шиї, що здригалась від люті, й вистрелив. Буйволова голова опала додолу.

— Отак, — мовив Вілсон. — Просто в хребет. А вигляд у них таки моторошний, правда?

— Ходім вип'ємо, — сказав Мекомбер. Ще ніколи в житті йому не було так хороше.

Його дружина сиділа в машині бліда, як крейда.

— Ти був пречудовий, голубчику, — промовила вона до Мекомбера. — Оце-то гонитва!

— Що, потрусило? — спитав Вілсон.

— Від страху. Це вперше в житті мені було так страшно.

— Давайте всі вип'ємо, — сказав Мекомбер.

— Неодмінно, — обізвався Вілсон. — Почнемо з мемсаїб.

Вона припала до фляжки з нерозведеним віскі і, злегка

здригнувшись, проковтнула. Тоді віддала фляжку Мекомберо-ві, а той — Вілсонові.

— Я страшенно хвилювалася, — сказала вона. — Аж голова тріщить. Я й не знала, що їх дозволено стріляти з машини.

— А ніхто з машини не стріляв, — холодно відказав Віл-сон.

— Ну, тобто переслідувати їх машиною.

— Звичайно так не роблять, — відказав Вілсон. — Але, як на мене, все було цілком по-спортивному. Отак гнатися без дороги, по вибоях і грудді, ще й ризикованіше, ніж полювати пішки «А коли почали стріляти, буйвіл, якби схотів, міг кинутись на нас кожну мить. Ми дали йому всі шанси. Одначе розповідати про це не варт нікому. Воно таки незаконне, коли вас цікавить саме це.

— Мені здалося, що це просто нечесно, — сказала Марго, — гнатися за важкими безпорадними тваринами в машині.

— Он як? — спитав Вілсон.

— А що, якби про це дізналися в Найробі?

— Насамперед я втратив би патент. Мав би й інші неприємності,— відказав Вілсон, ковтнувши із фляжки. — Зостався б без роботи.

— Правда?

— Еге ж, правда.

— Ну от, — сказав Мекомбер і вперше за весь день усміхнувся. — Тепер вона й до вас прив'язла.

— Ти так гарно висловлюєшся, Френсісе! — озвалася Марго.

Вілсон подивився на них обох. Коли дурень одружується

з сукою, подумав він, то що в них будуть за діти? Але вголос сказав:

— Ми загубили одного зброєносця. Ви помітили?

— Боже мій, ні,— відказав Мекомбер.

— Онде він іде, — показав Вілсон. — Нічого з ним не скоїлось. Мабуть, вилетів із машини, коли від'їжджали від першого буйвола.

Літній зброєносець, накульгуючи, йшов до них у своїй плетеній шапці, захисному френчі, коротких штанях і гумових сандалях; обличчя його було похмуре й невдоволене. Підходячи, він гукнув щось Вілсонові по-суахілі, і всі побачили, як білий мисливець змінився на виду.

— Що він каже? — спитала Марго.

— Каже, що перший буйвіл устав і подався в хащі,— відповів Вілсон рівним, незворушним голосом.

— А-а, — байдуже обізвався Мекомбер.

— Виходить, буде те саме, що й з левом, — скала Марго, уся стрепенувшись.

— Ні чорта не те саме, що з левом, — відрубав Вілсон. — Хочете ковтнути ще, Мекомбере?

— Дякую, хочу, — відказав Мекомбер. Він чекав, що знов почуватиме себе так само, як перед левом, але те почуття не верталось. Уперше в житті він справді анітрохи не боявся. Замість страху його охопило радісне збудження.

— Треба піти поглянути на другого буйвола, — сказав Віл-сон. — Я скажу шоферові, щоб поставив машину в холодок.

— Що ви хочете робити? — спитала Марго Мекомбер.

— Подивимось на того буйвола, — відказав Вілсон.

— Я теж піду.

— Ходім.

Вони втрьох рушили туди, де на видноті чорніла величезна туша другого буйвола з опалою вперед на траву головою та широкими рогами.

— Добряча голова, — сказав Вілсон. — Між рогами дюймів п'ятдесят буде.

Мекомбер потішено дивився на буйвола.

— Яка погань, — мовила Марго. — Чи не можна перейти в холодок?

— Авжеж, — відповів Вілсон. — Дивіться, — показав він, звертаючись до Мекомбера. — Бачите оті чагарі?

— Бачу.

— Отам і сховався перший буйвіл. Зброєносець каже, що коли він упав з машини, той був на землі. Тоді він став дивитись, як ми женемося за тими двома і як вони тікають. А коли обернувся, буйвіл уже стояв і дивився на нього. Зброєносець мерщій драла, а буйвіл тихенько подибав у ті чагарі.

— То підемо зараз за ним? — нетерпляче спитав Мекомбер.

Вілсон окинув його поглядом, неначе оцінював. «Бий мене

сила божа, він таки дивак, — подумав собі.— Тільки вчора аж трусився весь, а сьогодні он який хоробрий!»

— Ні, перегодимо трохи.

— Ходім, будь ласка, в затінок, — сказала Марго. Вона була бліда й вигляд мала недужий.

Вони повернулися до машини, що стояла під одиноким розлогим деревом, і залізли на сидіння.

— А може, він і сконав уже, — промовив Вілсон. — Ось трохи посидимо, а тоді підем дивитися.

Мекомбера поривало таке бурхливе й несвідоме щастя, якого він ще не відчував ніколи.

— Боже ж ти мій, ото була гонитва! — сказав він. — Ніколи в житті не знав я такого відчуття. Правда ж, було чудово, Марго?

— Мені було гидко.

— Чому?

— Мені було гидко, — повторила вона різко. — Бридке видовище.

— Знаєте, я думаю, що тепер уже ніколи нічого не злякаюся, — сказав Мекомбер Вілсонові.— Щось таке в мені сталося, коли ми побачили буйволів і погналися за ними. Наче греблю якусь прорвало. Було тільки збудження й нічого більше.

— Це добре прочищає печінку, — сказав Вілсон. — 3 людьми часом діються предивні речі.

Мекомберове обличчя аж сяяло.

— Ви знаєте, от і зі мною щось таке сталося, — сказав він. — Я наче зовсім перемінився.

Його дружина мовчала, тільки якось дивно позирала на нього. Вона сиділа, відкинувшись на задньому сидінні, а Мекомбер нахилився вперед і розмовляв з Вілсонбм, що повернувся до нього боком, зіпершись на спинку переднього сидіння.

— Знаєте, я б залюбки пішов ще раз на лева, — сказав Мекомбер. — Тепер я їх зовсім не боюся. Та й що вони, зрештою, можуть заподіяти?

— Атож, — мовив Вілсон. — Найгірше, що може заподіяти лев, — це смерть. Як це у Шекспіра? Там є чудові слова. Ось зараз спробую пригадати. Ну просто чудові. Колись я часто їх собі повторював. Ага, ось… «Клянуся честю, то мені байдуже — людина може вмерти тільки раз; ми смерть творцеві винні, й так ведеться, що той, хто помирає цього року, в майбутньому вже смерті не підвладний». Гарно сказано, правда ж?

Він дуже зніяковів, промовивши ці слова, що були свого часу заповітні для нього, та, хоч йому не раз траплялося бачити, як люди ставали дорослими, це його завжди зворушувало. Бо ж річ була не в тім, що вони просто доходили повноліття.

Мекомберові допомогла несподівана щаслива пригода на полюванні, нагла спонука до негайної дії, коли не було часу вагатися й тривожитись; та хоч би як це сталося, але таки сталося. «Он він тепер який», — думав Вілсон. Усе лихо в тім, що багато їх надто довго залишаються хлопчаками. А декотрі — ціле своє життя. І навіть у п'ятдесят років вигляд мають хлоп'ячий. Знамениті американські чоловіки-хлопчаки. Предивовижний люд, їй-богу. А от цей Мекомбер тепер йому подобається. Ну й дивак же з нього, хай йому чорт. Певно, тепер він покладе край і жінчиним походенькам. Ото буде добре діло. А таки добре. Він же, сердега, мабуть, скільки жив, то все боявся. Хто й зна, з чого воно почалось. Але тепер — минулося. Він не встиг злякатися буйволів. До того ж був злий. Та ще й машина… Коли машина під боком, почуваєш себе певніше. Тепер з нього будуть люди.