Отак точнісінько й на війні траплялося. Цей перелом куди важливіший, аніж якась там утрата невинності. Страх зникає, наче після операції. А натомість виростає щось нове. Найголовніше в чоловікові. Те, що робить його чоловіком. І жінки це також розуміють. От нема страху — і край.

Відсунувшись у куток сидіння, Маргарет Мекомбер позирала на обох чоловіків. Вілсон анітрохи не змінився. Вілсон виглядав так само, як і напередодні, коли вона вперше збагнула, в чому полягає його великий хист. А от Френсіс Мекомбер був тепер не такий, і вона помітила цю зміну.

— Ви теж відчуваєте отой приплив щастя, коли щось має статися? — спитав Мекомбер, усе досліджуючи своє новонабуте багатство.

— Про це не заведено говорити, — відповів Вілсон, дивлячись йому в обличчя. — Люди більш полюбляють казати, що їм страшно. І майте на увазі, вас теж іще братиме страх, і не раз.

— А все-таки — ви почуваєте себе щасливим, коли треба діяти?

— Так, — сказав Вілсон. — Почуваю. Тільки розводитись про це не годиться. А то нічого й не лишиться. Жодна радість не в смак, якщо її перемелеш язиком.

— Ви обидва верзете бозна-що, — обізвалася Марго. — Ото й діла, що поганялися машиною за купкою безпорадних тварин, а вже заговорили, мов герої.

— Даруйте, — сказав Вілсон. — Я таки справді розбазікався.—

«Ага, вже занепокоїлась», — подумав він.

— Якщо ти не тямиш, про що ми говоримо, то, може б, кра-їце помовчала? — звернувся Мекомбер до дружини.

— А ти щось раптом став аж надто хоробрий, — презирливо відказала дружина, але її презирству бракувало певності. Вона чогось боялася.

Мекомбер засміявся невимушеним і добродушним сміхом.

— Ти знаєш, а таки став, — сказав він. — Справді став.

— Чи не запізно? — гірко запитала Марго. Вона ж бо стільки років як могла силкувалась налагодити їхнє життя, і в тому, до чого воно дійшло тепер, нічиєї вини не було.

— Для мене — ні,— відказав Мекомбер.

Марго промовчала, проте відсунулась ще далі в куток.

— Як по-вашому, годі вже чекати? — весело спитав Мекомбер, повернувшись до Вілсона.

— Можна піти глянути, — сказав Вілсон. — У вас лишилися патрони з суцільними кулями?

— Трохи є в зброєносця.

Вілсон гукнув по-суахілі до старшого літами зброєносця, що білував голову забитого буйвола; той випростався, дістав з кишені коробку патронів і приніс Мекомберові, який заправив магазин своєї гвинтівки, а решту патронів поклав у кишеню.

— Будете стріляти із спрінгфілда, — сказав Вілсон. — Ви до нього звикли. А манліхер залишимо в машині, у мемсаїб. Ваш зброєносець понесе штуцер. Я візьму свою бісову гармату. А тепер я маю сказати вам дещо. — Він залишив це наостанок, бо не хотів полохати Мекомбера. — Коли буйвіл нападає, він держить голову рівно й виставляє її перед себе, тим-то грубе під-ріжжя захищає його від будь-якого пострілу в череп. Бити треба просто в морду. Ще можна цілити в груди або, якщо стоятимете збоку, в шию чи лопатку. Коли буйвола поранено, добити його страх як тяжко. Тому не вигадуйте ніяких штук. Стріляйте в найпростіший спосіб. Ну от, голову вони уже облупили. Рушаймо?

Він гукнув зброєносців, ті підійшли, витираючи руки, і старший заліз у кузов машини.

— Я беру тільки Конгоні,— сказав Вілсон. — Другий залишиться відганяти птахів.

Коли машина поволі поїхала широкою галявиною до високих чагарів, що, мов зелений язик, простяглись уздовж висохлого річища, перетинаючи низину, Мекомбер почув, як стукоче його серце, і в роті у нього знов пересохло, але то було хвилювання, а не страх.

— Отут він зайшов у хащі,— сказав Вілсон. — Тоді мовою суахілі звернувся до зброєносця: — Пошукай кривавого сліду.

Машина спинилась боком до заростів. Мекомбер, Вілсон і зброєносець скочили на землю. Озирнувшись, Мекомбер побачив, що дружина сидить з гвинтівкою при боці й дивиться на нього. Він помахав їй рукою, але вона не відповіла.

Чагарі попереду стояли стіною, земля була суха. Літнього зброєносця заливав піт, а Вілсон насунув капелюх на очі, і Мекомбер бачив перед собою його червону шию. Раптом зброєносець щось сказав Вілсонові по-суахілі й побіг уперед.

— Він сам сконав, — мовив Вілсон. — Добряча робота.

Він обернувся й схопив Мекомбера за руку, та, поки вони ручкалися, всміхаючись один до одного, зброєносець дико заверещав, і вони побачили, як він боком вибігає з хащів, швидко, наче краб, а за ним ступає буйвіл — морда витягнута, рот міцно стулений, кров капає, важка голова випростана вперед, — ступає, готовий кинутись, і глипає на них налитими кров'ю поросячими очицями. Вілсон, що був попереду, став на одне коліно й вистрілив, і Мекомбер, пальнувши й собі, не почув свого пострілу за громом Вілсонового штуцера, а тільки побачив, як з масивного підріжжя порснули вгору скалки, схожі на шифер, і як сіпнулася буйволова голова; він стрельнув удруге, просто в роздуті ніздрі, і знову побачив, як шарпнулися роги й злетіли скалки; тепер він згубив з очей Вілсона і, старанно прицілившись, вистрілив ще раз, а те чорне громадисько було вже мало не над ним, і дуло гвинтівки опинилося майже врівень з витягнутою вперед мордою, і він бачив, як люто блимають буйволові очиці і як його голова починає хилитися додолу, коли раптом відчув огнисто-білий сліпучий спалах, що вибухнув у нього в мозку, і потім нічого вже більше не відчував.

Вілсон на ту мить відступив був набік, щоб ударити буйволові в лопатку. Мекомбер стояв тоді непорушно й стріляв у морду, щоразу трохи перевищуючи і влучаючи у важкі роги, що кришилась на скалки, мов шиферна покрівля, і, коли здавалося, що буйвіл от-от ударить Мекомбера рогами, місіс Мекомбер, сидячи в машині, вистрілила в нього з манліхера калібру 6,5 і влучила чоловікові в потилицю, дюймів на два вище й трохи збоку від основи черепа.

Френсіс Мекомбер лежав долілиць за два кроки від того місця, де повалився на бік мертвий буйвіл, дружина схилилася над ним, а поруч неї стояв Вілсон.

— Не треба його перевертати, — сказав Вілсон.

Жінка істерично плакала.

— Вам краще б піти в машину, — сказав Вілсон. — Де гвинтівка?

Вона похитала головою, обличчя її спотворила гримаса. Зброєносець підняв з землі гвинтівку.

— Хай лежить, як була, — звелів Вілсон. Потім додав: — Іди приведи Абдулу, щоб він міг посвідчити, як сталося нещастя.

Він став навколішки, витяг з кишені хусточку й накрив нею коротко підстрижену голову Френсіса Мекомбера, не зрушаючи її з місця. Суха, шпариста земля швидко вбирала кров.

Вілсон підвівся й побачив буйвола, що лежав на боці, простягнувши ноги, і по його вкритому ріденькою шерстю череву повзали кліщі. «Розкішний бугаїсько, — машинально відзначив він подумки. — Між рогами добрих п'ятдесят дюймів, а то й більше. А таки більше». Він гукнув шофера й звелів йому накрити труп і бути коло нього. Тоді пішов до машини, де, забившись у куток, плакала жінка.

— Оце-то штуку ви утнули, — промовив він рівним голосом. — Але він і справді вас покинув би.

— Замовкніть, — озвалася вона.

— Це, звісно, нещасливий випадок, — сказав він. — Я знаю.

— Замовкніть, — знову сказала вона.

— Ви не тривожтеся, — провадив він далі.— Деякі неприємності будуть, але я звелю зробити кілька фотографій, що стануть у великій пригоді під час дізнання. До того ж будуть свідчення зброєносців та шофера. Вас ні в чому не запідозрять.

— Замовкніть, — сказала вона.

— Тепер маємо до біса клопоту, — не вгавав він. — Треба буде послати машину до озера, щоб звідти викликали по радіо літак і забрали нас трьох до Найробі. Чому ви не отруїли його? В Англії саме так роблять.

— Замовкніть! Замовкніть! Замовкніть! — крикнула жінка.

Вілсон подивився на неї своїми незворушними голубими очима.

— Уже все, — мовив він. — Я був трохи розсердився. Ваш чоловік якраз починав мені подобатись.

— Ой, замовкніть же, прошу вас, — сказала вона. — Дуже, дуже прошу.

— Оце вже краще, — відказав Вілсон. — «Прошу» — це куди краще. Тепер я замовкну.