— Якщо ти зчиниш скандал, мій любий, я тебе покину, — спокійно промовила Марго.

— Не покинеш.

— Можеш спробувати, то побачиш.

— Ти не покинеш мене.

— Ні,— сказала вона. — Я тебе не покину, а ти себе пристойно поводитимеш.

— Я — себе? Оце сказалаї Я — себе.

— Так. Ти — себе.

— А чому ти не спробуєш поводитися пристойно?

— Я давно вже пробую. Дуже давно.

— Ненавиджу цього червонопикого кнура, — сказав Меком-бер. — Дивитися на нього бридко.

— Та ні, він дуже милий.

— Замовкни, ти!.. — майже закричав Мекомбер.

У цей час перед тентом їдальні зупинилася машина, і з неї вилізли шофер та обидва зброєносці. Прийшов Вілсон і подивився на подружжя, що сиділо за столом.

— їдемо полювати? — запитав він.

— Так, — відповів Мекомбер, підводячись. — їдемо.

— Ви б узяли светр. їхати буде холоднувато, — сказав Вілсон.

— Я надягну свою шкіряну куртку, — відказала Марго.

— Вона у служника, — сказав Вілсон.

Він заліз уперед, до шофера, а Френсіс Мекомбер з дружиною мовчки сіли ззаду.

«Сподіваюсь, цьому дурневі не збреде в голову бабахнути мені в потилицю, — подумав Вілсон. — Жінки на полюванні — це таки справді морока».

У сірому вранішньому світлі машина із скреготом спустилася до струмка і, переїхавши кам'янистим бродом, навскоси вибралась на крутий берег, де Вілсон ще напередодні звелів прокопати дорогу, щоб дістатися до порослої деревами й схожої на парк луки по той бік річища.

«А ранок гарний», — подумав Вілсон. Уночі випала рясна роса, і з-під шин, що приминали траву та низький чагарець, до нього долинав запах свіжого зілля. Воно пахло наче вербеною, і, вдихаючи цей світанковий росяний дух зім'ятої папороті, він потішено дивився на стовбури дерев, що чорніли крізь ранішню млу, поки машина їхала тією бездоріжною, схожою на парк околицею. Він забув на час про тих двох на задньому сидінні і став думати про буйволів. Буйволи, яких він хотів знайти, вдень ховались у густо зарослих мочарах, де до них годі було підступити на постріл; але ночами виходили на відкриті пасовиська, і, якби заїхати машиною поміж ними й тими мочарами, Мекомбер дістав би добру змогу постріляти в них на видноті. Вілсон не мав ніякої охоти полювати з Мекомбером на буйволів десь у гущавині. Та й взагалі не мав охоти полювати з Мекомбером — ані на буйволів, ані на що інше, — проте він був мисливець за фахом, і свого часу йому доводилось полювати ще й не з такими клієнтами. Якщо вони сьогодні заскочать буйволів, їм залишаться тільки носороги, а тоді цей сердега закінчить свою небезпечну розвагу, і все ще, може, й залагодиться. Сам він на цю жінку більше й оком не кине, а те, що вже було, Мекомбер якось та стерпить. З усього видно, що йому це не первина. Безталанний сердега. Певно, вже навчився терпіти таке. Ну що ж, сам винен, слинько недолугий.

Він, Роберт Вілсон, завжди брав із собою в ці експедиції подвійне ліжко — а раптом і трапиться зручна нагода. Він уже віддавна мав клієнтів певного типу — великосвітських гультяїв з усіх усюд, що бавилися спортом, і жінки, які були серед них, вважали, що їхні гроші відплатяться несповна, коли вони не пересплять у цьому ліжку з білим мисливцем. Потім він гидував ними, хоч у ті ночі деякі з них були йому дуже до вподоби; але вони давали йому прожиток, і, поки він працював на них, їхні засади були і його засадами.

То були його засади в усьому, крім полювання. Щодо полювання він мав свої власні засади, і клієнти мусили або погоджуватися з ними, або ж наймати собі іншого мисливця. І він знав, Що всі вони його за те поважають. От тільки цей Мекомбер дивак якийсь. Справді дивак. Ну, а дружина? Дружина… Атож, дружина. Хм-м, дружина… Ет, годі, з усім цим покінчено…

Він озирнувся на них. Мекомбер сидів похмурий і злий. Мар-го усміхалася. Сьогодні вона була наче молодша, цнотливіша й свіжіша і менше скидалася на професіональну красуню. «А що в неї на душі, про те лиш бог знає», — подумав Вілсон. Уночі вона говорила не багато. Проте дивитись на неї було приємно.

Машина піднялася на невисокий пагорок і, посуваючись далі між дерев, виїхала на широку зелену рівнину, що нагадувала прерію, а тоді шофер сповільнив швидкість і поїхав її краєм, тримаючись під покровом дерев, а Вілсон тим часом пильно озирав ту прерію, не спускаючи з ока її протилежного краю. Він звелів спинити машину і роздивився рівнину в бінокль. Тоді дав знак шоферові їхати далі, і машина поволі рушила вперед, обминаючи вепрячі ями> та термітячі вежі з глею. Раптом, знов позирнувши на галявину, Вілсон обернувся і сказав:

— Онде вони, їй-богу!

Машина рвонула вперед, і, поки Вілсон говорив щось шоферові по-суахілі, Мекомбер глянув туди, куди він показав, і побачив трьох величезних чорних тварин, чиї масивні округловидовжені тулуби скидалися на чорні залізничні цистерни, — вони гнали чвалом по той бік рівнини. Гнали чимдуж, напнувши тулуби й шиї, і, ведучи очима за тим сягнистим гоном, він бачив широкі чорні роги в них на головах, а самі ті голови були непорушні, мов закляклі в русі.

— Три старі бугаї,— мовив Вілсон. — Ми переймемо їх, доки вони дістануться болота.

Машина мчала із швидкістю сорок п'ять миль на годину, і, не відриваючи очей від буйволів, Мекомбео бачив, як вони дедалі більшають, більшають, і ось уже міг розгледіти брудно-сірий, облізлий, шолудивий бік одного величезного бугая, і його могутню шию, що неначе зливалася з тулубом, і лискучі чорні роги, — той бугай трохи відстав від двох інших, що скакали слід у слід неухильним ритмічним чвалом; а потім, підстрибуючи так, наче ось тільки злетіла з рівної дороги, машина під'їхала ще ближче, і він уже виразно бачив усього буйвола, що розмірено скидався на бігу, і пилюку в його короткій шерсті, і широке підріжжя, і витягнуту вперед морду з роздутими ніздрями, і він уже наставляв був гвинтівку, коли Вілсон гукнув: «Не з машини, бовдуре!» — і він не відчував страху, а лише ненависть до Вілсона, й ту ж мить заскреготали гальма, машину кинуло вбік, і, зривши землю, вона майже спинилась, і Вілсон зіскочив з одного боку, а він — з другого, спіткнувшись на землі, що все ще бігла з-під ніг, а потім він стріляв у буйвола, що швидко віддалявся, і чув, як вліплюються в нього кулі, і витратив на нього всі патрони, а той відбігав далі й далі, і аж тоді він згадав, що треба цілити в перед, під лопатку, та поки морочився, перезаряджаючи гвинтівку, побачив, що буйвіл упав. Уклякнув на передні ноги й замотав головою, а Мекомбер, бачачи, що решта два все женуться геть, вистрілив у переднього і влучив. Він стрельнув ще раз і схибив, а тоді почув гримке «ба-бах!» — то вистрілив Вілсон — і побачив, як передній буйвіл уткнувся мордою в землю.

— Ну, тепер того, — сказав Вілсон. — Оце ви стріляєте!

Та третій буйвіл усе так само гнав рівним чвалом, і Мекомбер схибив, збивши кулею бризки землі, і Вілсон теж схибив — лише хмарка куряви знялася вгору, — а тоді Вілсон гукнув: «їдьмо! Надто далеко!» — і схопив його за руку, і вони знову скочили в машину, причепившись по боках — Мекомбер з одного, а Вілсон з другого, — і машина, підстрибуючи й шарпаючись на труському грунті, помчала навздогін буйволові, що, випнувши карк, гнав просто вперед отим своїм неухильним розміреним чвалом.

Вони швидко наближалися до нього ззаду, і Мекомбер заряджав гвинтівку, упускаючи з рук патрони, стромляючи їх

навскоси, тоді поправляючи, і, коли вони майже наздогнали буйвола, Вілсон гукнув: «Стій!» — і машина загальмувала так рвучко, що мало не перекинулась, а Мекомбер заточився вперед і, опинившись на землі, ледве вдержався на ногах, тоді клацнув затвором, прицілився як міг далі вперед і вистрілив у хитку округлу чорну спину, тоді прицілився і стрельнув ще раз, потім ще і ще, проте кулі, хоч і влучили всі до одної, не заподіяли буйволові видимої шкоди. Тоді пальнув Вілсон; хряскіт пострілу оглушив Мекомбера, і він побачив, що буйвіл похитнувся. Добре прицілившись, він вистрілив, і буйвіл упав на передні ноги.