— Це буде твій перший раз?

Киваю.

— Я ще ніколи цього не робила, — кажу їй і відразу жалкую. Бабуся настановляла мене ховати під бронею правду про своє минуле та справжню особистість. А кожне розказане слово відщеплює шматок від цієї броні.

Вона знову підіймає праску й ставить її біля сорочки. Я спостерігаю, як її руки орудують праскою, і захоплююся їхньою вправністю та гладкістю. Вони схожі на мамині руки.

— Боїшся? — питає вона, поглянувши на мене. Синці на її обличчі після тієї наруги нарешті загоїлися й порожевіли. При денному світлі вони могли б видатися навіть дещо симпатичними.

— Так, — відповідаю. — Я не знаю, що робити.

Вона бере зі столу сорочку й оглядає, чи не залишилося складок. Як на мене, ідеальне білосніжне полотно. Потім перекладає сорочку на сусідній стіл, за яким інші дівчата складають білизну. Їхнє цокотання заглушує нашу розмову.

— Подай наступну, — показує вона на сорочку. Я витягую одну з купи та кладу на стіл.

— Усе, що треба, — веде далі Сваллов, розправляючи на столі сорочку, — це робити те, чого від тебе хочуть. Насправді це найлегше.

— Але я не збагну, що це означає.

— Усе це фальш, — пояснює вона. — Це не по-справжньому. Для них по-справжньому, а для тебе — ні. Ось як ти маєш на це дивитися. Як на те, чого не існує. Що не є частиною тебе, і чого ти також не є частиною. Ти поза цим.

— Не розумію.

— Коли з тобою це роблять, — вона стискає ввігнуті долоні одну над одною, — це боляче, особливо якщо вперше. Здається, наче там, унизу, щось вибухає. Хочеться різко охнути й заплакати. Але не треба. Іноді це їх злить, а буває, що, навпаки, заводить. Забудь про біль. Уяви, що ти не тут. Є якесь місце, де ти хотіла б бути?

— Так, — я згадую дворик школи майстра Вана, бабусин город, мамині теплі обійми і ткацький верстат, що швидко рухається вперед-назад.

— Чудово, — вона знову бере праску. — Полинь думкою туди й чекай. Твоє тіло здогадається, що робити. Та головне — це твої думки. У тебе ще не почала йти кров?

Я хитаю головою.

— Добре, — каже вона. — Принаймні на одну проблему менше.

— А куди линеш думкою ти? — можливо, я переступаю межу, але не хочу зупинятися.

Вона відставляє праску. Я дивлюся, як її пальці пробігають по свіжій сорочці, щоб розгладити складки.

— Я засинаю, — каже вона й дивиться мені в очі.

Між роботою у пральні та борделі в нас є одна година. Упродовж цього часу кожна дівчина відчищає своє тіло від запаху пари, у якій варилася весь день. Кожна щасливиця, яку не вважають надто товстою, отримує миску рису. Одягає вбрання, розкладене на її ліжку, — іноді це шовкова блуза й штани, деколи — атласна сукня. Те, що мадам Лі вважає підходящим для клієнтів, які прийдуть цього дня. Кожна дівчина сідає біля дзеркала й дістає арсенал виданої їй косметики — баночки рум’ян для щік і губ, рисову пудру для обличчя, чорну фарбу для брів та очей. Деякі дівчата наносять рум’яна на всю верхню губу, а посередині нижньої ставлять цятку, схожу на вишню. Білим чоловікам це подобається — мовляв, так ми ще більше схожі на китаянок.

Старші дівчата самі собі роблять зачіску. Молодші, — такі ж недосвідчені, як я, — чекають у черзі, коли до них дійде перукарка. Іноді, коли вона запускає руки в моє волосся, я заплющую очі й уявляю, як чиїсь лагідні руки з любов’ю розминають мою голову, як тісто.

Сьогодні ввечері я вдягну персикову блузку з довгими рукавами, білими ґудзиками й підшитим коміром та відповідну їй спідницю. Я ненавиджу одяг, який нас змушує носити мадам Лі, зшитий на її смак якоюсь старою кравчинею, яка живе внизу по вулиці. У Китаї нас засміяли б у такому одязі, легко розпізнавши позбавлену смаку пародію. Але тут він зводить білих чоловіків із розуму.

Коли я дивлюсь у дзеркало на себе вбрану і з макіяжем, то бачу дівчину з обведеними чорним очима й повіками кольору вина. Брови — як балдахін над очима. Шкіра біла, наче порцеляна, а вуста налиті кров’ю. Після того, як я два роки прикидалася Феном — хлопцем, народженим вітром, — так дивно бачити себе нині. Коли я рухаюся, то сумніваюсь, чи це справді я.

Якось, коли я скаржилася бабусі на своє ім’я, вона сказала, що всі оспівують Лінь Дайю за її красу. Але як на мене, то це все через її сумну історію. Чи була б вона такою ж прекрасною, якби не померла за свого коханого?

Тепер я починаю розуміти, що трагедія всьому додає краси. Може, саме тому щоночі ми малюємо брови довгими дугами, щоб наші очі здавалися сумними.

Пальцем на долоні я виводжу ієрогліф 男 — «чоловік»: поле й плуг як символ влади.

Колись я думала, що кохання — це просто: обійми, ніжний поцілунок у лоб. І ніколи навіть не здогадувалася, що може бути щось таке не схоже на кохання, як те, що відбувається тут. Насилля над тілом, багряний розрив. Хай ким буде той, хто оволодіє мною, він відбере в мене все. Я могла б оплакувати своє дівоцтво, але забороняю собі. Моя скорбота наділить владою того, хто його відбере.

Чоловік: без влади він просто клапоть ріллі.

Мати вибір між цим борделем і «стійлом» — це взагалі його не мати. Але я мушу вірити, що вихід колись знайдеться. Лінь Дайю свій знайшла: дозволила собі померти. А я? До такого я ще не готова.

Сьогодні вночі я не Дайю. Сьогодні я для всіх Піоні.

Коли я спускаюсь у головну залу, всі інші дівчата вже тут. Кожна з нас має настільки змінений вигляд, що здається, наче вночі це вже зовсім інші люди, ніж ті, що були вдень. Перл видається такою мініатюрною у своїй шовковій сукні з пришитою на грудях квіткою. Айріс пострибує на ногах, і на її зап’ястях брязкають браслети. На Свон найбільше макіяжу серед нас усіх. Цятка на її нижній губі ворушиться, коли вона чистить язиком свої зуби. Сваллов відвела кудись погляд, повернувши вбік підборіддя. Відсутність Джейд ніхто не обговорює, хоча жодна з нас не наважується зайняти місце, де вона зазвичай стояла.

Я злегка усміхаюся до Перл. Вона дивиться на мене округленими очима, які наповнюються сльозами. Вона хвилюється, чи прийде сьогодні її клієнт, щоб урятувати її від гніву мадам Лі. «Рано чи пізно їй таки доведеться набратися сміливості», — думаю я.

Заходить мадам Лі. Щовечора перед відкриттям вона проводить з нами бесіди — нагадує, навіщо ми насправді тут. І заодно оглядає нас, щоб переконатися, що наші зап’ястя такі ж білі, як і обличчя, що ми не розтовстіли в небажаних для цього місцях, що маємо свіжий, миловидний і апетитний вигляд. Вона часто повторює, що пишається нами.

— Дівчатка, дехто з вас, мабуть, помітив, — починає вона, — що сьогодні тут декого не вистачає. Я хочу, щоб ви поглянули на те місце, де зазвичай стоїть Джейд. Минулої ночі її вигнали, бо вона мене обкрадала.

При цих словах дехто з дівчат переминається з ноги на ногу. Одна кашляє, прикрившись рукою.

Мадам Лі не помічає цього або лише вдає.

— Джейд спала тут, їла, користувалася моїм майном, але не приносила мені грошей. Вона поверталася з порожніми руками майже три тижні поспіль. Уявіть собі. Уявіть, що ви даєте комусь усе, та нічого не отримуєте натомість. Це не що інше, як крадіжка.

Ніхто з нас не промовив ні слова. Те, що каже мадам Лі, завжди є правдою.

— Як ви знаєте, — веде далі мадам Лі, — таке трапляється не вперше. Тут було багато дівчат, які обкрадали мене, а тому отримали заслужене покарання: я їх вигнала. Я розповідаю вам про Джейд, бо вона з’явилася тут раніше за будь-кого з вас, проте мусить відповідати за свої дії. Я не хочу, щоб ви спочивали на лаврах і думали, що вам нічого не загрожує тільки тому, що ви пробули тут довше за інших. Я сподіваюся, що ви всі наполегливо працюватимете й приноситимете мені гроші, які заборгували за те, що живете тут і користуєтеся моєю добротою.

Вона робить глибокий вдих.

Ми опустили погляд на свої ноги й килим, на якому сплелися червоні та бронзові виноградні лози. Пальцем по своїй нозі я пробую написати ієрогліф для слова «нефрит»[32] — 玉, «імператор» з косою рискою в одному з кутів. Цей символ схожий на нанизані разом три шматки нефриту. Того самого, який живе в моєму справжньому імені.