— Це особливий вантаж, — додав він.

— Тут смердить, — відказав інший.

Мене знову підняли й кудись понесли — тільки цього разу не вві сні. І тоді із марення я звалилася назад на землю. Я не літала. Я сиділа в бочці, наповненій вугіллям і власною сечею, а у шлунку було порожньо. І в голові — порожньо. І в серці. Замість чарівливого зачину нового життя, про який я мріяла на березі океану, була порожнеча без жодної надії бути чимось заповненою. Мене винесли з корабля, і коли сонце пробилося крізь стіни бочки, здалося, що все довкола спалахнуло.

На мить я подумала, що знов у Джифу. Це чайки ввели мене в оману, їхні крики то пірнали, то знову виринали. А ще пінистий шум океану і стогін причалу, який гойдався на хвилях. Прохолодний бриз.

— Сюди, сюди! — крикнув хтось англійською. І мене понесли в напрямку звуку.

— Це воно? — спитав голос.

Той, хто ніс, ствердно буркнув.

— Добре, — відказав голос. — Поставте там.

Обмін словами. Іржання коня. Мене кудись опустили, а потім нарешті все спинилося. Після кількох тижнів гойдання в океані я нерухомо стояла.

— Джаспер сподівається, що шановні члени тону Хіп Ї будуть задоволеними посилкою, — сказав голос. А потім мені знову здалося, що хтось проспівав мені: «Прощавай».

Хлиснув батіг. Ми знову кудись їхали, але з кожною секундою запах океану слабшав. Вугілля в бочці втрамбувалося навколо мене.

Я була в Америці.

Про що ще розповісти? Про те, як мене відвезли в китайський квартал на Сент-Луїс-елі та кинули у хлів, який називали бараком? Там тхнуло сечею й фекаліями, а ще гнилими шкірками від дині. Про те, як відсунули кришку й мене, засліплену сонцем, за руки витягли з бочки? Ноги не тримали моє тіло, тож мене за талію прив’язали до стовпа — мотузка впилась у западину між ребрами й тазовими кістками.

Чи, може, розказати, як з мене стягли одяг — брудний і прогнилий — та зрізали з шиї мішечок, що був мені замість кулона? Як облили крижаною водою, і частина мене раділа, бо нарешті хоч щось відчувала? Чи розказати про сам барак? Як мене кинули туди до таких самих дівчат — голих, мокрих і тремтячих?

Краще я розповім про жінку, яка одного разу зайшла в барак. Ми всі збилися докупи посеред підлоги. Сире приміщення без меблів. Близько п’ятдесяти дівчат. Наші скиглення відбивалися від голих стін. Схудлі до самих кісток, ми готувалися померти. Посередині ми, а навпроти вони — довкола нас стояли чоловіки й розглядали. Мені згадався рибний ринок у Джифу з купами риби. Як я разом з іншими ходила навколо кожної торгової точки, жадібно дивилася на рибу й подумки вже уявляла, якою вона буде на смак, як швидко можна буде зняти луску, чи смачною буде плоть, чи луснуть очні яблука в роті, наскільки маслянистим буде мозок, якими м’якими виявляться кістки, щоб їх можна було розкусити зубами й потім полишити на столі мокрою купою. То ось на що це було схожим. Ми — як та риба.

Я помітила цю жінку, бо вона була єдиною серед чоловіків, які зайшли до барака. Вона мала гарне обличчя, великий і гордовитий рот, прищурені й підведені чорним очі. Також жінка привернула мою увагу своєю білою сукнею з вишитим сріблястим феніксом, і я подумала, що вона справді безжальна, якщо не боїться носити на собі колір смерті. Упадало у вічі й те, як чоловіки розступалися перед нею лише від її присутності, як вона неслася крізь них мов вітер, який проривається через розвішані простирадла.

То тут, то там якийсь чоловік вказував на дівчину, а потім підходив хтось із наглядачів і відтягував її до того, хто обрав. Зіщулену, у сльозах, її передадуть новому власнику, а в обмін на це наглядач отримає стос папірців, які — як я з’ясувала пізніше — були грошима. Нас продавали по черзі, деяких — групами, і в моїй голові крутилася тільки одна думка: що буде з тими, хто залишиться наприкінці? Куди підемо ми?

Жінка жодного разу не вказала на котрусь із дівчат. Вона стояла попереду й розглядала тіло кожної з них. Обличчя без емоцій, руки схрещені. У ній було щось особливе — не тільки через поставу імператриці. Здавалося, вона не помічала навколо себе жодного чоловіка, які звідусіль скоса на неї позирали. «Вони ненавиділи її, але тому, що боялися», — збагнула я.

А потім вона підійняла руку й кивнула.

— Ти, — сказав один із наглядачів, підходячи до дівчини поруч зі мною. У сльозах вона відсахнулася від нього. Наглядач схопив її за зап’ястя — дівчина впала на підлогу — і він потягнув її до жінки. Жінка клацнула пальцями — і позаду неї з’явилося двоє чоловіків. Вони схопили дівчину, яка тепер уже несамовито голосила, і знову розчинились у натовпі.

Щось обпекло мене. Я підвела погляд. Очі жінки пильно дивилися на мене й не кліпали. «У ній є жорстокість», — вирішила я. Наглядач, який не відходив від жінки, звівся на пальчики та щось їй прошепотів. Вона не зводила з мене очей. А потім підняла руку й кивнула.

Майже тієї самої миті переді мною опинився наглядач і схопив за зап’ястя.

— Ти, — сказав він, коли вже тягнув мене до жінки. Я відчула, що підкоряюся. Якби я спробувала втекти, ноги піді мною підкосилися б.

Я щосили виструнчилась перед жінкою. Плакати я не збиралася.

Вона оцінила мене очима, починаючи зі ступень, потім вище — ноги, тулуб, груди й нарешті обличчя.

— Це ти знаєш англійську? — за її низьким, розкотистим голосом ховалася якась обеззброювальна сила.

— Ну, — смикнув мене за зап’ястя наглядач. — Відповідай!

— Так.

— Дуже добре знає, — гордо додав наглядач. — Краще за будь-яку з цих дівчат. Навчалася в найкращих у Китаї. Вона неодмінно сподобається вашим білошкірим гостям.

— Можливо, — сказала жінка, — але вона дуже худа. У моїх дівчат має бути м’ясо на кістках. Я що, мушу згодувати їй усі запаси, доки вона від’їсться? За ціну, яку ви загнали, навряд чи це можна назвати добросовісною торгівлею.

— О мадам, — проскиглив наглядач, — це остаточна ціна.

— Тоді я беру тільки першу, — розвернулася жінка.

— Ні, — вигукнув наглядач. — Заждіть. Пропоную домовитися.

Жінка спинилася.

— Дві тисячі замість двох тисяч чотириста, — сказав наглядач. — Менше не можу, інакше мій начальник буде незадоволеним.

Жінка посміхнулася.

— Що скажеш? — запитала вона мене. — Справедлива ціна за тебе?

Я збентежено витріщилася на неї з роззявленим ротом. Ми обидві знали, що я й гадки не мала, що означає ця сума.

— Тоді дві тисячі, — сказала вона й клацнула пальцями. Звідкись з’явилися ті самі двоє чоловіків і схопили мене за плечі.

— Стійте! — крикнула я в нікуди.

Двоє чоловіків відтягли мене до карети з бричкою, які чекали на вулиці неподалік. Вони одягли мене й посадили у бричку, в якій сиділа перша дівчина, міцно притиснувши кінцівки до тіла. Ми не розмовляли одна з одною. Заговорити означало б підтвердити, що все це було реальністю.

Під вагою жінки карета заскрипіла. Мадам сказала щось візнику, і ми рушили, поступово віддаляючись від барака.

Ми їхали вулицею. Дорога була нерівною, нас кидало туди-сюди, коли ми підіймались і спускалися з пагорба на пагорб. Зверху над нами навис тривожний туман. Він дедалі більше поглинав карету, коли та мчала далі й далі вперед. «Якби ми підіймалися трохи вище на пагорбах, — подумала я, — то дісталися б хмар. І тоді злетіли б».

Карета повернула на іншу вулицю, і я ахнула від подиву, перш ніж згадала, що більше не у Джифу. Місцеві будинки були схожими на ті, які я бачила в Китаї, — над вітринами магазинів звисали такі самі червоні ліхтарі, а стіни будинків обліплені такими самими червоними плакатами з золотистими ієрогліфами. Навколо — суміш китайської й англійської; мовці пірнали й виринали з кожної з цих мов так легко, як камінь, що скаче жабкою над плесом. Якийсь чоловік сидів на табуретці та лузав соняшникове насіння. Хтось грав на сопілці, тільки було не розібрати, звідки линув звук. Я навіть відчула витончений здобний запах субін[28]. Ми перебували в Америці, але чому вона була такою схожою на Китай?