— Та майже. Поліціянти кажуть, що помре. Він у жахливому стані. Цей дурник їхав без шолома.

Ґрейс зацікавився тим випадком. Джеремі Фолт був обережний і метикований чоловік. Не з тих, що гинуть по-дурному. Щось тут було не так. Покинувши явку, Ґрейс вирішив заглянути на шістнадцяту автостраду. Два поліційні автомобілі й евакуатор і досі там стояли.

— Чоловік втратив керування, — пояснив хтось із полісменів. — Кілька годин конав тут. Лікарі кажуть, що йому гаплик.

— А ви певні, що він сам утратив контроль над мотоциклом? — запитав Ґрейс.

— Авжеж. Слідів гальмування нема. Чому це цікавить ФАБОВЗ?

— Цей чоловік — місцевий король. Дуже спритний і обачний. Не думаю, що він сам убився.

— Ну, не настільки обачний, щоб надіти шолом, — прагматично зауважив полісмен. — Гадаєте, це якісь порахунки?

— Хтозна. Щось мені тут не подобається, тільки от не знаю що.

— Якби його хотіли вбити, то зробили б це. Я хочу сказати, його розчавили б автомобілем або застрелили б. А тут чоловік кілька годин конав у рову. Якби його знайшли раніше, то, може, врятували б. Це не схоже на досконалий злочин.

Ґрейс кивнув і простягнув свою візитну картку.

— Надішліть мені копію вашого рапорту, будь ласка.

— Гаразд, спеціальний агенте Ґрейс. Зробимо.

Ґрейс іще довгенько озирав узбіччя. Поліціянти з дорожньої бригади вже поїхали, аж його увагу привернув уламок матової пластмаси і кілька друзок скла, що загубилися в траві. Він підібрав їх: то був шмат бампера й уламки фар.

— Було кілька тих друзок, — пояснив нам Ґрейс, наминаючи млинці. — Більше нічого. Це означає, що ті рештки були там або ж давно, або хтось уночі там усе прибрав.

— Той, хто навмисне штовхнув Джеремі Фолта? — запитав Дерек.

— Так. Цим пояснювалося й те, що на асфальті не було слідів гальмування. Добрячий був удар. Водій потім позбирав більші уламки, щоб не лишити слідів, та й ушився на автомобілі з геть пом’ятим капотом, яким, проте, можна було керувати. А механікові потім пояснив, що збив оленя. І ніхто йому більше не ставив запитань.

— То ви йшли цим слідом? — запитав я.

— Ні, капітане Розенберґу, — відказав Ґрейс. — Згодом я дізнався, що Джеремі Фолт ніколи не надівав шолома через клаустрофобію. Отже, він порушив кілька правил безпеки. Та й ця історія не належала до компетенції ФАБОВЗ. У мене й так було достатньо клопоту, а тут іще перейматися дорожньою пригодою... Але я завжди підозрював, що тут щось негаразд.

— То ви не розслідували цієї справи далі? — запитав Дерек.

— Ні. Щоправда, за три місяці по тому зі мною зв’язався начальник орфейської поліції й поставив мені те саме запитання.

— З вами розмовляв Кірк Гарві? — здивувався я.

— Так, його звали Кірк Гарві. Ми обмінялися відомостями про цю справу. Він сказав, що зустрінеться зі мною, та не зробив цього. Я подумав, що він пустив це в непам’ять. Минув час, і я теж забув про неї.

— Отже, ви не проаналізували тих уламків? — запитав Дерек.

— Ні, але це можете зробити ви. Бо я їх зберіг.

Очі його хитро примружилися. Утерши губи паперовою серветкою, він простягнув нам пластикову торбинку. Там був чималий шмат чорного бампера і друзки від фар. Ґрейс усміхнувся й сказав:

— Тепер ваша подача, панове.

Та мандрівка до Массачусетса виявилася того вартою: якщо Джеремі Фолта вбили, то, можливо, в нас у руках була ниточка, що провадила до смерті мера Ґордона.

У секретній обстановці оточеного натовпом Великого театру, який охороняли, немов справдешню фортецю, репетиції тривали й далі, та без особливого успіху.

— З міркувань безпеки, я не можу сказати вам більше, — пояснив Кірк Гарві акторам. — Увечері під час прем’єри я даватиму вам тексти, дія за дією.

— А «Танок мерців» і далі буде? — занепокоєно запитав Ґуллівер.

— Авжеж, — відказав Кірк, — це основне у виставі.

Поки Гарві розмовляв із трупою і відповідав на запитання акторів, Аліса потихеньку вислизнула з зали. Їй кортіло покурити. Вийшла службовим входом і опинилася в провулку, куди був заборонений доступ для преси і роззяв. Там вона почувалася спокійно.

Аліса закурила і сіла на бордюрі. Аж тут наче з-під землі десь узявся чоловік із офіційною прес-карткою на лацкані.

— Френк Веннан, «Нью-Йорк таймс», — відрекомендувався він.

— Як це ви сюди потрапили? — запитала Аліса.

— Мистецтво журналістики полягає в тому, щоб з’являтися там, де тебе не чекають. Ви граєте у виставі?

— Аліса Філмор, — сказала Аліса. — Так, я одна з акторок.

— Яку роль ви граєте?

— Ох, не зовсім зрозуміло. Гарві, постановник п’єси, дуже невизначено висловлюється про зміст, щоб не було витікання.

Журналіст дістав блокнот і щось занотував.

— Пишіть, що хочете, — сказала Аліса, — але не посилайтеся, будь ласка, на мене.

— Домовилися, Алісо. Отож ви не знаєте, що має відкрити ця п’єса?

— Ох, Френку, це п’єса про таємницю. А таємниця є таємницею завдяки тому, що вона приховує, а не відкриває.

— Що ви маєте на увазі?

— Ось погляньте на трупу, Френку. Кожен актор щось приховує. Гарві, режисер-істерик з нещасним коханням, Дакота Іден, якій не дає спокою те, що вона живе з гріхом убивства на душі, або ж Шарлотта Браун, так чи так причетна до цієї історії, нещодавно й затримали, потім звільнили, а вона й далі будь-що хоче грати в цій виставі. Що їх спонукає до цього? Я вже не кажу про Островскі й Ґуллівера, які ладні принижуватися, щоб зазнати бодай крихти тієї слави, якою вони марили все життя. Або про директора нью-йоркського часопису, який живе з однією зі своїх підлеглих, а тут ховається від дружини. Якщо хочете знати мою думку, Френку, питання не в тому, щоб дізнатися, що відкриє ця п’єса, а в тому, щоб збагнути, що вона приховує.

Аліса обернулася, щоб увійти у двері, які вона завбачливо підперла шматком цеглини, що знайшла на землі.

— Заходьте, як хочете, — сказала журналістові. — Сюди варто зазирнути. Але не кажіть, що я вас впустила.

— Можете не турбуватися, Алісо, ніхто й не здогадається про вас. Це лише двері до театру, будь-хто може відчинити їх мені.

— Це двері до пекла, — поправила його Аліса.

Того дня, поки ми з Дереком їздили до Массачусетса, Анна зустрілася з Мірандою Бірд, дружиною Майкла Бірда, у дівоцтві Мірандою Девіс, що служила приманкою в Джеремі Фолта і Костіко.

Міранда мала крамницю одягу на центральній вулиці Бріджгемптона, що звалася «Кейт енд Дані» і була розташована біля кав’ярні «Ґолден пір». Вона була в магазині сама, коли туди ввійшла Анна. Відразу впізнала її і всміхнулася, заінтригована візитом.

— Добридень, Анно, ви шукаєте Майкла?

Анна теж лагідно їй всміхнулася.

— Ні, я шукаю вас, Мірандо.

І показала їй ту вирізку, де йшлося про її зникнення. Мірандине обличчя аж перехнябилося.

— Не турбуйтеся, — спробувала заспокоїти її Анна. — Мені потрібно з вами тільки поговорити.

Та Міранда була бліда мов смерть.

— Ходімо надвір, — запропонувала вона. — Погуляємо трохи. Не хочу, щоб покупці бачили мене в такому стані.

Вона замкнула крамницю, й обидві жінки сіли в Аннине авто.

Вони недовго їхали у бік Іст-Гемптона, потім звернули на путівець, аж опинилися коло гаю, де з одного боку виднілися квітучі луки. Міранда вийшла з автівки, наче її почало нудити в дорозі, впала навколішки і заридала. Анна присіла коло неї й спробувала її заспокоїти. Аж за чверть години Міранда насилу змогла розмовляти.

— Ні чоловік, ні діти про це не знають. Не губіть мене, Анно. Благаю вас, не губіть моє життя.

Уявивши, що її таємниця стане відома родині, Міранда знову нестримно заридала.

— Не турбуйтеся, Мірандо, ніхто про це не дізнається. Але мені конче потрібно, щоб ви розповіли мені про Джеремі Фолта.

— Про Джеремі Фолта? О боже, я сподівалася, що вже ніколи не почую цього імені. Чому ви питаєте про нього?