Тим часом у Нью-Йорку, в помешканні Іденів, Дакота перебувала у себе в кімнаті. Лежала на ліжку, втупившись у стелю, й тихенько плакала. Покинувши нарешті лікарню «Маунт Сінай», вона знову повернулася додому.

Не могла до ладу пригадати, що з нею сталося, коли вона в суботу утекла з дому. Невиразно пам’ятала, як зустрілася на якійсь вечірці з Лейлою, налигалася кетаміном і алкоголем, потім вешталася десь, пригадувала якийсь клуб, якусь квартиру, якогось хлопця, що цілував її, а вона його. Як випила цілу пляшку горілки на даху будинку і підійшла до краю, щоб поглянути на вуличний рух. Як відчула, що порожнеча притягує її. Їй кортіло кинутися вниз. Хотілося побачити, що тоді станеться. Та вона не кинулася. Може, тому й налигалася так. Щоб набратися хоробрості і все ж таки колись це зробити. Зникнути. Поринути у вічний супокій. Поліціянти збудили її у провулку, де вона спала, вся в лахмітті. Після гінекологічного огляду лікар сказав, що її не зґвалтували.

Вона дивилася в стелю. Велика сльоза покотилася щокою й торкнулася кутика вуст. Як могла вона дійти до такого? Вона ж була хороша учениця, обдарована, амбітна, всі її любили. У неї все було. Легке життя без проблем, батьки, що завжди були поруч. А далі була Тара Скаліні й трагедія, що настала потім. Відтоді вона ненавиділа себе. Їй хотілося знищити все. Кортіло здохнути. Кортіло роздерти на собі шкіру до крові, завдати собі якогось лиха, щоб із тих ран усі бачили, як вона ненавидить себе і як глибоко страждає.

Її батько, Джеррі, притулив вухо до дверей. Не чутно було навіть її подиху. Тоді прохилив двері. Дакота відразу ж заплющила очі, вдавши, ніби спить. Він підійшов до ліжка, тихенько скрадаючись грубим килимом, побачив її заплющені очі й вийшов із кімнати. Пройшов великим помешканням і зазирнув до кухні, де на нього чекала Синтія, що сиділа на високому стільці перед баром.

— Ну що? — запитала вона.

— Спить.

Він налив склянку води і сів навпроти дружини, спершись ліктем на бар.

— То що будемо робити? — з відчаєм запитала Синтія.

— Не знаю, — зітхнув Джеррі. — Часом я думаю, що тут нічого не вдієш. Безнадійно.

— Джеррі, я не впізнаю тебе. Її могли зґвалтувати! Коли ти таке кажеш, мені здається, наче ти відмовився від своєї доньки!

— Синтіє, ми випробували індивідуальну терапію, родинну терапію, ґуру, гіпноз, її лікували всякі лікарі, все спробували! Двічі відправляли її на дезінтоксикацію, і двічі то була катастрофа! Я не впізнаю нашу доньку. Що ти хочеш іще почути?

— Ти не все випробував, Джеррі!

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що ти посилав її до лікарів, навіть часом ходив із нею до них, але ти навіть не спробував допомогти їй!

— А що я міг зробити, якщо з нею нічого не вдіяли лікарі?

— Що ти міг зробити? Ти ж батько, дідько б тебе вхопив! Ти ж не завжди був у таких стосунках із нею. Забув, як ви колись дружили?

— Ти добре знаєш, що це було недовго, Синтіє!

— Знаю я це, Джеррі! Так ось, треба, щоб ти повернув її до життя. Тільки ти можеш це зробити.

— А те дівча, що загинуло? — запитав Джеррі. — Хто поверне його до життя?

— Облиш, Джеррі! Не треба дивитися назад. Ні ти не поправиш цього, ні я, ні будь-хто. Забери Дакоту, благаю тебе, і порятуй її. Нью-Йорк її погубить.

— Куди її забрати?

— Туди, де ми були щасливі. До Орфеї. Дакоті потрібен батько. А не подружня пара, що свариться цілий день.

— А чому вона свариться, га?

Джеррі підняв голос, і дружина відразу м’яко притулила пальці до вуст, щоб він замовк.

— Порятуй нашу доньку, Джеррі. Тільки ти можеш це зробити. Вона має покинути Нью-Йорк, одвези її подалі від її демонів. Їдь, Джеррі, благаю тебе. Їдь і повернися до мене. Я хочу повернути собі чоловіка, хочу повернути доньку. Хочу віднайти мою родину.

Вона вибухнула плачем. Джеррі згідно кивнув, вона забрала пальці з його вуст, він вийшов із кухні й рішуче попрямував до кімнати доньки. Різко штовхнув двері й одним ривком розсунув штори.

— Що ти робиш? — обурено запитала Дакота, звівшись на ліжку.

— Те, що треба було зробити давно.

Він висунув першу-ліпшу шухляду, потім іще одну і почав нишпорити всередині. Дакота схопилася з ліжка.

— Стій! Стій, тату! Доктор Лерн сказав, що...

Вона хотіла було стати поміж шухлядою й батьком, та Джеррі так турнув її, аж вона здивувалася.

— Доктор Лерн сказав, що ти повинна перестати труїтися! — гаркнув Джеррі, вимахуючи пластиковою торбинкою з білим порошком, яку випорпав у шухляді.

— Не чіпай! — заволала вона.

— Що це таке? Той клятий кетамін, еге?

Не чекаючи на відповідь, він подався до ванної, що була поруч.

— Стій! Стій! — закричала Дакота, намагаючись видерти торбинку, та батько рішуче відпихав її дужою рукою.

— Що ти хочеш, га? — запитав він, піднімаючи накривку унітаза. — Сконати? Потрапити до в’язниці?

— Не роби цього! — благала вона, зриваючись на плач, чи то з люті, чи то з жалю.

Він висипав порошок в унітаз і сіпнув за змив, а донька дивилася на все те, потім закричала:

— Правда твоя, мені хочеться сконати, щоб не бачити більше тебе!

Батько сумно глянув на неї й напрочуд спокійно сказав:

— Пакуй валізу. Завтра о першій годині ми вирушаємо в дорогу.

— Що? Як це, вирушаємо? Я нікуди не поїду! — вигукнула вона.

— Я не питаю, чи ти поїдеш.

— А куди це ми збираємося?

— До Орфеї.

— До Орфеї? Що ти таке кажеш? Я ніколи не повернуся туди! Та й плани в мене свої, уяви собі: у Лейли є друг, що має дім у Монтоку, тож...

— Забудь про Монток. Твої плани щойно помінялися.

— Що? — закричала Дакота. — Ні, ти не можеш так зі мною вчинити! Я вже не дитина, я знаю, що роблю!

— Ні, ти не тямиш, що робиш. Я довго дозволяв тобі робити, що ти хотіла.

— Вийди тепер з моєї кімнати, дай мені спокій!

— Я не впізнаю тебе, Дакото.

— Я вже доросла, я вже не та маленька дівчинка, що читала напам’ять абетку та їла вівсянку!

— Ти моя донька, тобі дев’ятнадцять років, і ти робитимеш те, що я тобі скажу. І я кажу: пакуй валізу.

— А мама?

— Будемо тільки ми удвох, Дакото.

— Чому я повинна їхати з тобою? Я хочу спершу поговорити про це з доктором Лерном.

— Ні, не буде балачок ні з Лерном, ні з кимось іншим. Пора покласти цьому край.

— Ти не можеш так учинити зі мною! Не можеш змусити мене поїхати з тобою!

— Ні, можу. Я твій батько, і я тобі наказую.

— Я ненавиджу тебе! Чуєш, ненавиджу!

— Ох, я знаю це, Дакото, не треба мені нагадувати. А тепер пакуй валізу. Ми вирушаємо завтра о першій годині, — повторив Джеррі тоном, що не допускав ніяких заперечень.

Він рішуче вийшов з кімнати, налив собі віскі й випив його кількома ковтками, наглядаючи крізь засклену стіну, як над осяяним вогнями Нью-Йорком западає ніч.

Тієї ж таки пори Стівен Берґдорф повернувся додому. Від нього тхнуло потом і сексом. Він сказав дружині, що був на вернісажі, на виставці, яку організував його часопис, та насправді він вештався по крамницях із Алісою. Знову витратив шалену купу грошей, бо вона пообіцяла йому, що потім дасть, і таки дотримала слова. Він накинувся на неї, немов скажена горила, в її маленькій квартирці на Сотій авеню, після чого вона почала вимагати романтичних вихідних.

— Їдьмо завтра, Стіві, побудемо два дні, як закохана пара.

— Це неможливо, — сказав їй Стівен, надягаючи труси, тому що в нього не лише не було грошей, а ще й була родина.

— Завжди все неможливе для тебе, Стіві! — плаксиво проскиглила Аліса, якій закортіло корчити з себе дитину. — Чом би нам не податися до Орфеї, того прекрасного містечка, де ми були минулої весни?

А під яким приводом? Він-бо вже скористався запрошенням під час минулого фестивалю.

— Що я скажу дружині? — запитав він.

Аліса почервоніла від люті й пожбурила йому в обличчя подушечку.

— Дружині, дружині! — перекривила вона його. — Щоб я не чула, що ти згадуєш про неї в моїй присутності!