— Отож Тенненбаум не був у театрі, — сказала Анна, — тому що сів у авто і поїхав убивати Ґордона з його родиною.

— Саме так.

Баз Леонард, лисий шістдесятирічний чоловік, прийняв нас у вітальні, де під склом висіла на стіні афіша вистави 1994 року.

— Вистава «Дядечко Ваня», що пройшла того року на орфейському фестивалі, назавжди закарбувалася у моїй пам’яті. Адже, згадаймо, ми були тоді просто університетською трупою: фестиваль робив перші кроки, і місцева влада в Орфеї не могла собі дозволити залучити фахових акторів. Та ми показали публіці винятково професійну гру. Десять вечорів підряд у Великому театрі було повнісінько людей, критики були одностайні. Тріумф. Ми мали такий великий успіх, і всі гадали, що актори зроблять неабияку кар’єру.

Його обличчя сяяло такою втіхою, що, видно було, Баз Леонард із задоволенням згадує ту пору. Вбивство чотирьох осіб було для нього тільки рядовим фактом, що не мав великої ваги.

— Та й що? — з цікавістю запитав Дерек. — Інші члени трупи зробили театральну кар’єру, як оце ви?

— Ні, жоден не пішов цим шляхом. Не можу їх картати за це. Що там говорити, я ось хотів потрапити на Бродвей, а приземлився в приватному ліцеї у передмісті. Тільки одна людина поміж ними могла стати справжньою зіркою театру — Шарлотта Карел. Вона грала роль Єлєни, дружини професора Серебрякова. Вона була надзвичайна, всі погляди притягувала на сцену. Ця дівчина була наділена такою наївністю й відстороненістю, що це ставило її над усіма. Робило її присутнішою, дужчою. Якщо чесно казати, успіхом вистави на тому фестивалі ми завдячували їй. Ніхто і близько не міг зрівнятися із нею.

— Чому ж вона не зробила кар’єри?

— Це не було їй потрібно. Вона вже закінчувала університет, вчилася на ветеринара. За останніми чутками, відкрила клініку для тварин в Орфеї.

— Зачекайте, — сказала Анна, раптом збагнувши, — то Шарлотта, про яку ви кажете, це Шарлотта Браун, дружина міського голови?

— Авжеж, вона, — підтвердив Баз Леонард. — Вони зустрілися завдяки цій виставі й умить закохалися. З них вийшла чудова пара. Я був на їхньому весіллі, та з роками втратив із ними контакт. Шкода.

— То, значить, ота прекрасна подруга Кірка Гарві 1994 року — майбутня дружина мера?

— Так. А ви хіба не знали, сержанте?

— Геть не знав, — відказав Дерек.

— Знаєте, той Кірк Гарві був послідущий йолоп, поліціянт із претензіями і невдатний актор. Хотів стати драматургом і режисером, але не мав ні крихти таланту.

— Проте він казав мені, що перша його вистава мала скромний успіх.

— Успіх вона мала з однієї причини: там грала Шарлотта. Вона все і витягла. Сама п’єса була ніяка. Та навіть якщо Шарлотта читатиме на сцені телефонний довідник, ви будете в захваті від того прекрасного видовища. Не можу пояснити, чому вона зв’язалася з таким типом, як Гарві. Мабуть, це одна із тих незбагненних загадок, які підкидає нам життя. Часом доводиться бачити красивих, вишуканих дівчат, які водяться з нікчемними й дурними хлопцями. Зрештою, цей чоловік був аж такий дурний, що не зміг її утримати.

— Вони довго були разом?

Баз Леонард трохи подумав, перш ніж відповісти.

— Мабуть, із рік. Гарві відвідував нью-йоркські театри, і Шарлотта теж. Отак вони зустрілися. Вона грала в його горезвісній першій виставі, тож її успіх окрилив Гарві. Це було навесні 1993-го. Пригадую це, бо то була пора, коли почали готувати «Дядечка Ваню». Гарві сказився, вирішив, що в нього талант, і теж написав п’єсу. Коли в Орфеї мав відбутися театральний фестиваль, він був певен, що його п’єсу оберуть на головну виставу. Та, прочитавши, я побачив, що та п’єса доброго слова не варта. Паралельно запропонував мистецькій комісії фестивалю «Дядечка Ваню», і після кількох прослуховувань нас обрали.

— Ото Гарві, мабуть, лютував!

— Ще й як! Казав, що я пошив його в дурні, що без нього я й думати не міг би про те, щоб представити п’єсу на фестиваль. І це таки правда. Та його п’єсу не можна було грати. Міський голова особисто був проти неї.

— Мер Ґордон?

— Так. Якось я почув уривок із їхньої розмови, коли приходив до нього. Це було десь усередині червня. Я прийшов трохи зарано, тож вирішив почекати під дверима. Раптом вони відчинилися, і мер Ґордон випустив Гарві. І сказав навздогін: «Ваша п’єса — це жах, Гарві. Поки живий, я нізащо не допущу, щоб її ставили в моєму місті! Ви вкриєте Орфею ганьбою». І міський голова простісінько перед усіма порвав текст п’єси, яку приніс йому Гарві.

— Мер так і сказав «поки я живий»?

— Кажу вам, саме так, — запевнив Баз Леонард. — Аж як його убили, то вся трупа подумала, а чи не Гарві доклав до цього рук. А тут, як на лихо, після смерті Ґордона Гарві домігся, щоб його випустили на сцену в другій частині вечора, після нашої вистави, з читанням якогось жахливого монологу.

— А хто ж його пустив туди? — запитав Дерек.

— Він скористався всеохопним сум’яттям після тих чотирьох убивств. Казав усім, хто хотів його слухати, що ту п’єсу дозволив йому поставити мер Ґордон і організатори фестивалю.

— Чому ви не розповіли слідству про ту розмову між міським головою Ґордоном і Кірком Гарві?

— А навіщо? — здивовано запитав Баз. — То було б моє слово проти його. Та й, як по правді, я не вірив, що цей чоловік може вбити цілу родину. Він був такий нікчема, що просто сміх, та й годі. Коли наша вистава скінчилася й глядачі вже повставали з місць, щоб покинути залу, він вибіг на сцену і загорлав: «Увага, вечір іще не скінчився! Тепер розпочинається монолог „Я, Кірк Гарві“ у виконанні знаменитого Кірка Гарві, його автора!»

Анна не стрималася, щоб не пирхнути від сміху.

— Це жарт? — запитала вона.

— Ох, я серйозно кажу, пані, — запевнив її Баз Леонард. — Він відразу ж розпочав той свій монолог, пригадую перші слова. «Я, Кірк Гарві, людина без п’єси!» — вигукував він. Далі не пам’ятаю, та ми всі повибігали з-за куліс на балкон, щоб поглянути, як він викаблучується. І він завжди тримав той монолог до кінця. Глядачі вже виходили із зали, а він незворушно виголошував своє творіння, хоч на-тоді слухати його могли тільки технічні працівники та прибиральники. Скінчивши, він спускався зі сцени і йшов собі, й ніхто не встигав йому нічого сказати. Часом прибиральниці встигали скінчити роботу раніш, і остання, збираючись уже піти, уривала його посеред того монологу. Казала йому: «Годі вже, пане! Зачиняємо, додому пора». І гасила світло. Поки Гарві так принижувався перед порожньою залою, Алан Браун приходив до нас і залицявся до Шарлотти Карел. Перепрошую, але чому це вас цікавить? Телефоном ви сказали, що хочете дізнатися більше про ту пожежу...

— Авжеж, пане Леонарде, — відказав Дерек. — Зокрема, цікавить нас, як загорівся фен перед прем’єрою «Дядечка Вані».

— Це я добре пам’ятаю, тому що інспектор розпитував, чи не помітив я чогось незвичного у поведінці чергового пожежника.

— То був мій колега, — уточнив Дерек, — Джесс Розенберґ.

— Так-так, Розенберґ його прізвище. Я сказав, що той пожежник був схвильований, але дужче дивувало мене те, що фен того вечора загорівся о дев’ятнадцятій годині, а пожежника не можна було догукатися. Добре, що хтось із акторів знайшов вогнегасника і погасив пожежу, поки не зайнялася вся гримерка. А то була б катастрофа.

— Як ви вже казали, пожежник заявився аж о пів на восьму, — нагадав Дерек.

— Так, це я пам’ятаю. Та якщо ви читали мої свідчення, то чому прийшли до мене тепер? Адже минуло двадцять років. Невже ви сподіваєтеся, що я розкажу вам більше?

— Ви свідчили, що були в коридорі, побачили, що з-під дверей гримерки йде дим, і погукали пожежника, та його не було.

— Авжеж, — підтвердив Баз Леонард. — Я відчинив двері, побачив той фен, що димів і вже почав горіти. Все сталося дуже швидко.

— Це я розумію, — сказав Дерек. — Та коли я перечитав ваші свідчення, мене вразило те, що особа, яка була в гримерці, не відреагувала на пожежу.

— Бо там було порожньо, — раптом сказав Баз. — У гримерці нікого не було.