Він задихався. Йому бракувало повітря. Ту промову виголошував уголос, тому не міг відчинити вікно, боячись, що його почує Шарлотта, яка спала на другому поверсі. Урешті він не втерпів і відчинив стулки великого вікна, що виходило у сад, і тепле нічне повітря ринуло до кімнати. Разом із ним він відчув і пахощі троянд, і це заспокоїло його. Він знову почав читати промову, цього разу пошепки. «Пані й панове, з величезним сум’яттям у душі зібрав я вас сьогодні сповістити, що цього року в Орфеї театрального фестивалю не буде. Ви знаєте, як я пов’язаний із цієї подією, не лише в особистому сенсі, а й у політичному. Я не зумів перетворити фестиваль на традиційну подію, яка могла б стати для нашого міста золотим руном. Я зазнав краху в тому, що було найголовнішим проектом мого мандату. Тому з глибоким сумом мушу повідомити, що подаю у відставку з посади міського голови Орфеї. Хочу, щоб ви перші дізналися про це. Розраховую на цілковиту стриманість, щоб ця новина не поширилася до прес-конференції, яка відбудеться у п’ятницю».
Йому наче аж полегшало. Забагато амбіцій було в нього пов’язано з Орфеєю, з цим фестивалем. Коли він розпочав цей проект, то був лише заступником міського голови. Він хотів зробити його найбільшою культурною подією штату, а потім і всієї країни. Театральним Sundance[5]. Та все воно зійшло на пси.
Цієї миті у двері подзвонили. Хто це прийшов у такий пізній час? Він пішов до дверей. Шарлотту той гамір розбудив, і вона почала спускатися східцями, хапливо вбираючи халат. Браун глянув у вічко і побачив Анну в поліційному однострої.
— Алане, — сказала вона, — мені дуже прикро, що турбую вас о такій порі. Я не прийшла б, якби це не було вкрай важливо.
За кілька хвилин Шарлотта, що готувала каву в кухні, перепитала, почувши прізвище, що пролунало в розмові.
— Кірк Гарві? — не повірила вона.
— Що він хоче, цей дурень? — роздратовано запитав Алан.
— Він готує театральну п’єсу і хоче поставити її на орфейському фестивалі. За це він...
Анна не скінчила фрази, бо Алан схопився з місця. Обличчя його аж запашіло.
— Театральну п’єсу? Та звісно! Гадаєш, він зможе привабити стільки глядачів, щоб зала Великого театру була вщерть заповнена кілька вечорів підряд?
— Здається, це вистава століття, — сказала Анна, показуючи світлину афіші, приліпленої на дверях репетиційної зали.
— Вистава століття! — повторив Браун, ладен на все, щоб порятувати свою шкуру.
— За те, що ми дамо йому змогу зіграти цю виставу, Гарві надасть нам інформацію про вбивство чотирьох людей у 1994 році й, можливо, Стефані Мейлер.
— Любий, — лагідно сказала Шарлотта Браун, — а ти не думаєш, що...
— Гадаю, це просто подарунок неба! — захоплено сказав Алан.
— Він висунув вимоги, — попередила Анна, розгорнувши аркуш, де вона все те занотувала. — Хоче мешкати в найліпшому номері в найрозкішнішому готелі міста, відшкодування всіх видатків і надання в його розпорядження Великого театру для репетицій. Він хоче отримати письмову угоду, підписану вашою рукою. Оце та причина, з якої я прийшла сюди о такій пізній порі.
— То він не вимагає гонорару? — здивувався мер Браун.
— Вочевидь, ні.
— Амінь! Усе це мене влаштовує. Дай мені цей аркуш, і я його підпишу. Й відразу ж попередь Гарві, що він буде головним заголовком на афішах фестивалю! Потрібно, щоб він прилетів завтра ж таки першим літаком до Нью-Йорка, можеш сповістити йому про це? Конче треба, щоб він був присутній на прес-конференції у п’ятницю вранці.
— Гаразд, — відказала Анна, — я скажу йому.
Мер Браун узяв ручку і написав наприкінці документа, що він підтверджує це зобов’язання, а потім поставив унизу підпис.
— Ось, Анно. Тепер справа за тобою.
Анна пішла, та коли двері за нею зачинилися, вона не спустилася з ґанку. За дверми чутно було розмову голови з його дружиною.
— Ти що, з глузду з’їхав, що зв’язався з Гарві! — вигукнула Шарлотта.
— Люба моя, цього ніхто не чекає!
— Він повернеться до Орфеї, ти розумієш, що це означає?
— Він порятує мою кар’єру, ось що це означає! — відказав Браун.
*
Урешті задзеленчав мій телефон.
— Джессе, — сказала Анна, — мер згоден. Він підписав усі умови Гарві. Хоче, щоб ви були присутні у п’ятницю вранці на прес-конференції в Орфеї.
Я передав ті слова Гарві, й він страшенно зрадів.
— Сталося, сталося, нехай йому дідько! Прес-конференція, і все, все! А де той лист із підписом? Я хочу упевнитися, що мене не шиють у дурні.
— Усе гаразд, — запевнив я його. — Лист у Анни.
— То нехай вона перешле мені його факсом! — вигукнув він.
— Як це — факсом? Де ми зараз знайдемо той факс?
— Не крутіть зі мною, я зірка театру!
Я вже почав утрачати терпець, та намагався зберігати спокій. У Кірка могла бути вкрай важлива інформація про те вбивство. В орфейському комісаріаті був факс, тож Анна сказала, що надішле лист сержантові Крузові, який теж мав такий пристрій.
За півгодини Гарві читав і перечитував той лист у кабінеті крайового центру каліфорнійської поліції.
— Чудово! — вигукнув він. — Ми поставимо «Темну ніч»!
— Гарві, — сказав я, — тепер, коли ви отримали гарантії, що вашу п’єсу зіграють в Орфеї, може, скажете, що ви знаєте про вбивство тих чотирьох людей?
— Леонберґу, ввечері під час прем’єри ви все дізнаєтеся!
— Прем’єра відбудеться двадцять шостого липня, а ми не можемо чекати. Від вас залежить поліційне розслідування.
— До двадцять шостого ні слова. Все.
Я вже почав закипати.
— Гарві, я вимагаю, щоб ви сказали все, до того ж зараз. Або ж я скасую вашу виставу.
Він зневажливо глянув на мене.
— Заткни пельку, гівно! Ти ще насмілюєшся погрожувати мені? Я великий театральний постановник! Як не перестанеш, я примушу тебе вилизувати сліди моїх ніг!
Це вже було занадто. Не тямлячись від люті, я згріб Гарві за комір і притиснув його до стіни.
— Ви заговорите! — заволав я. — Заговорите, або ж я повибиваю вам зуби! Мені треба те, що ви знаєте! Хто вбивця родини Ґордонів?
Гарві почав кликати на допомогу, прибіг сержант Круз і розчепив нас.
— Я подам на нього скаргу! — репетував Гарві.
— Через вас загинули невинні люди, Гарві! Я не випущу вас із рук, поки не розкажете мені про все!
Сержант Круз витурив мене надвір, щоб я трохи охолов, та я був розлючений і вирішив покинути комісаріат. Узяв таксі й поїхав до селища, де мешкав Кірк Гарві. Знайшов його трейлер і одним ударом носака вибив двері. Потім почав обшукувати приміщення. Якщо відповідь тут, її треба тільки знайти. Перебравши чимало різних паперів, на дні шухляди знайшов картонну теку з логотипом орфейської поліції. Усередині були поліційні світлини вбитих членів родини Ґордонів і трупа Меґан Падалін. То була слідча справа 1994 року, що зникла з архіву.
Тієї миті хтось залементував — то був Кірк Гарві, що саме нагодився.
— Що ти тут робиш, клятий Леонберґу? — репетував він. — Ану забирайся звідціля!
Я кинувся на нього, і ми зчепилися, мов два пси. Я кілька разів угатив його кулаком у живіт і в обличчя.
— Люди загинули, Гарві! Розумієте ви це чи ні? Ця справа забрала в мене найдорожче в житті! А ви тримаєте це в секреті вже двадцять років! Говоріть негайно!
Він лежав долі, і я садонув його ногою під бік.
— Хто стоїть за цією справою? — крикнув я.
— Не знаю! — прохарчав Гарві. — Нічого я не знаю! Я сам думаю про це вже двадцять років.
Мешканці трейлерів викликали поліцію, й незабаром, завиваючи сиренами, примчало кілька автомобілів. Поліціянти згребли мене, притиснули до капота і без балачок наділи на мене наручники.
Я дивився на Гарві, що лежав за землі й трусився, мов холодець. Чого це мені закортіло побити його? Я сам себе не впізнавав. Нерви були нікудишні. Те розслідування мене доконало. З пітьми знову виринули демони минулого.