— А чому я? Чому ти цього не зробиш?

— Бо я знаю замовника. Треба, щоб це зробив ти, тоді ми заплутаємо всі сліди. Навіть якщо поліція тебе допитуватиме, ти нічого не зможеш сказати. Повір мені, це бездоганна схема. Крім того, ти казав, що дуже добре стріляєш, так? Уб’єш ту дівчину, і ми будемо вільні. Нарешті.

— Отож 30 липня 1994 року ви почали діяти, — сказав Дерек.

— Так. Тенненбаум сказав, що супроводжуватиме мене і попросив зайти по нього у Великий театр. Того вечора він був черговим пожежником. Поставив свою вантажівку перед службовим входом, щоб усі помітили її і щоб це було для нього алібі. Ми удвох подалися до вулиці Пенфілд. Скрізь було порожньо. Меґан була вже в парку. Пригадую, я зиркнув на годинник: 19 година 10 хвилин. 30 липня 1994 року о дев’ятнадцятій десять я повинен був забрати людське життя. Вдихнув повітря й чимдуж побіг до Меґан. Вона спершу не втямила, що діється. Я вистрілив двічі. Схибив. Вона кинулася тікати до будинку міського голови. Я зупинився, зачекав, коли її постать опиниться в прорізі прицілу і вистрілив ще раз. Вона впала. Я підійшов і вистрілив їй у голову. Хотів упевнитися, що вона мертва. Мені аж полегшало. То було щось нереальне. І тоді я помітив, що син міського голови відсунув фіранку і дивиться на мене крізь вікно. Що він там робив? Чому не був у Великому театрі разом із батьками? Усе це сталося за якусь частку секунди. Я й не думав ні про що. Мене охопила паніка, я кинувся до дверей того будинку. Адреналін подвоїв мою снагу. Виламав двері ударом носака. Натрапив на дружину міського голови Леслі, яка пакувала валізи. Постріл стався сам собою. Вона повалилася додолу. Потім я націлився в сина, який намагався втекти. Я вистрілив кілька разів, а потім іще і в матір, щоб мати певність, що вона мертва. Аж почув якийсь гамір у кухні. То був мер Ґордон, який намагався втекти через задні двері. Що мені залишалося, як не вбити і його? Коли я вийшов надвір, Теда вже не було. Я подався до Великого театру, щоб приєднатися до глядачів і щоб мене бачили там. Пістолет був зі мною, я не знав, як його позбутися.

На мить запало мовчання.

— А далі? — запитав Дерек. — Що було далі?

— Я не бачився більше з Тедом. Поліція зробила висновок, що ціллю був міський голова, а Меґан вбили як свідка. Розслідування пішло хибним слідом. Ми були ні при чому. До нас неможливо було дістатися.

— Авжеж, якби тільки Шарлотта не взяла без дозволу Тедів автомобіль, щоб податися до голови Ґордона, і приїхала туди якраз перед тим, як мали з’явитися й ви.

— Ми трохи запізнилися й прийшли, як вона вже поїхала. Усе загострилося, коли той свідок упізнав автомобіль біля кафе «Афіна». Тед запанікував. Ми зустрілися. Він запитав: «Навіщо ти вбив тих людей?». Я сказав: «Бо вони мене бачили». І тоді Тед вигукнув: «Мер Ґордон наш партнер! Це він убив Джеремі! І хотів, щоб ми убили Меґан! Ні він, ні його родина нічого не сказали б!». Потім розповів мені, як у середині червня міський голова став його алібі.

Середина червня 1994 року

Того дня Тед Тенненбаум зайшов до міського голови, щоб поговорити про кафе «Афіна». Він хотів помиритися з ним. Не міг більше витерпіти тієї постійної напруги. Було вже після полудня. Ґордон прийняв його у вітальні. Крізь вікно мер побачив когось у парку. Тед сидів так, що не міг цього бачити. Міський голова похмуро сказав:

— Є люди, яким ліпше не жити на світі.

— Хто це?

— Не має значення.

Тієї миті Тед відчув, що Ґордон може бути тією людиною, яку він шукає. Він вирішив розповісти йому про свій проект.

У крайовому центрі поліції штату Майкл сказав нам:

— Сам того не знаючи, я вбив нашого партнера. Наш геніальний план провалився. Але я був певен, що поліція не зможе притиснути Теда, бо він не вбивав. Я не сподівався, що вона докопається до продавця зброї. А потім і до Теда. Якийсь час він ховався в мене. Вибору я не мав. Його авто стояло у мене в гаражі. Урешті його мали знайти. Я був страшенно переляканий: якщо поліція знайде його, я теж пропаду. Урешті я його вигнав, погрожуючи пістолетом, який у мене лишився. Він поїхав і за півгодини за ним почала гнатися поліція. Того ж таки дня він загинув. Поліція визнала його вбивцею. Я був у безпеці. Назавжди. Я знайшов Міранду, і ми вже ніколи не розлучалися. Ніхто не знав про її минуле. Її родина думала, що вона два роки була в скаутах, а потім повернулася додому.

— Міранда знала, що ви убили Меґан і родину Ґордонів?

— Ні, вона нічого не знала. Але гадала, що я усунув Джеремі.

— Тим-то вона і збрехала мені, коли я її про це розпитувала, — сказала Анна.

— Авжеж, вона вигадала оте татуювання, щоб захистити мене. Вона знала, що розслідування сягнуло і Джеремі Фолта, то боялася, що ви докопаєтеся й до мене.

— А Стефані Мейлер? — запитав Дерек.

— Островскі найняв її, щоб провадити слідство. Вона приїхала до Орфеї, сказала мені про це і почала порпатися в архіві. Я запропонував їй посаду в «Орфея кронікл», щоб стежити за нею. Сподівався, що вона нічого не знайде. Кілька місяців вона топталася на місці. Я телефонував їй як анонімний інформатор із кабін міських телефонів. Спрямовував її до волонтерів і фестивалю, що було хибним слідом. Призначав їй побачення в «Кодяк-грилі» й не приходив, щоб виграти час.

— Ви і нас намагалися пустити слідом фестивалю, так? — запитав я.

— Авжеж, — зізнався він. — Але Стефані знайшла Кірка Гарві, і той сказав їй, що ціллю була Меґан, а не Ґордон. Вона поділилася цим зі мною. Хотіла розповісти про це в поліції штату, але тільки щоб спершу її допустили до слідчої справи. Я мусив щось удіяти, вона таки докопалася б до всього. Я востаннє анонімно зателефонував їй, пообіцявши все розповісти 23 червня, й призначив побачення в «Кодяк-грилі».

— Того дня, коли вона прийшла в крайовий центр поліції штату, — сказав я.

— Я не знав, що робитиму того вечора. Не знав, чи розмовлятиму з нею, чи просто втечу. Але твердо знав, що не хочу все втрачати. Вона прийшла до «Кодяк-гриль» о вісімнадцятій годині, як ми і домовилися. Я сидів неподалік за столом. Стежив за нею весь вечір. Урешті о двадцять другій годині вона пішла. Я мусив щось удіяти. Зателефонував їй із кабінки в ресторані. І призначив зустріч на паркувальному майданчику коло пляжу.

— І таки прийшли.

— Так, і вона мене впізнала. Я сказав, що все поясню їй, покажу щось дуже важливе. Вона сіла до мене в авто.

— Ви хотіли відвезти її на острів на Бобровому озері й там убити?

— Так, і ніхто там її не знайшов би. Та вона збагнула, що я збираюся укоїти, коли ми приїхали до Оленячого озера. Хтозна, як це вона второпала. Мабуть, інстинктивно. Вона вистрибнула з автомобіля й побігла лісом, я погнався за нею й упіймав коло озера. Потім утопив. Тіло вкинув у воду, і воно потонуло. Я повернувся до автомобіля. Тієї миті повз авто хтось проїжджав. Я запанікував, хутко сів і поїхав. У салоні вона лишила сумочку. Там були ключі. Я скористався ними, щоб увійти до її помешкання й усе там обшукати.

— Ви хотіли забрати результати її розслідування, — зрозумів Дерек. — Але нічого не знайшли. Тоді ви послали з її телефону повідомлення її батькам, щоб вони повірили, ніби вона кудись поїхала, і щоб виграти час. Потім інсценізували пограбування редакції, щоб викрасти її комп’ютер, а ми виявили це тільки згодом.

— Так і було, — підтвердив Майкл. — Того вечора я викинув її сумочку і телефон. Ключі лишив, бо вони ще могли мені пригодитися. Коли за три дні по тому до Орфеї приїхали ви, Джессе, я запанікував. Того вечора подався до помешкання Стефані й ще раз обшукав його. Аж тут нагодилися й ви, хоч я гадав, що ви вже поїхали з Орфеї. У мене не було іншого вибору, як засліпити вас газом із балончика і втекти.

— А потім ви все залагодили так, щоб бути під час репетицій вистави і стежити за розслідуванням, — сказав Дерек.