— Чому ваші стосунки не тривали довше? — запитав я.

— Бо зрозумів, що її цікавлю не я, а кімната для зберігання поліційних архівів у нашому комісаріаті.

— Кімната для зберігання архівів?

— Так, пане капітане. Дивно це було. Вона кілька разів заводила мову про це. Просила, щоб я її провів туди. Думав, що вона жартує, й казав, що це, звісно ж, неможливо. А в ліжку днів із десять тому вона почала вимагати, щоб я таки допоміг їй туди пройти. Схоже було, наче я в такий спосіб мав заплатити їй за секс. Я був страшенно вражений. Так розлютився, що пішов, сказавши їй, що не хочу більше її бачити.

— Ти не подумав про те, чому її так цікавили ті архіви? — запитав шеф Ґуллівер.

— Та подумав. Частина мене хотіла це знати. Але не хотілося показувати Стефані, що мене це зацікавило. Я відчував, що мною маніпулюють, а вона мені дуже подобалася, то це мені завдавало болю.

— І ви бачилися з нею відтоді? — запитав я.

— Тільки раз. Минулої суботи. Вона телефонувала мені того вечора кілька разів, та я не відповідав. Гадав, вона перестане, та вона знай телефонувала. Я був на службі, й та наполегливість дратувала. Урешті вона так мені допекла, що я сказав: якщо вона ще раз до мене звернеться, я подам скаргу на домагання. Вона сказала, що їй потрібна моя допомога, та я не повірив.

— Що вона сказала дослівно?

— Що хоче переглянути справу про злочин, який скоїли тут, мовляв, у неї є інформація про нього. Сказала ось що: «Те слідство закрили з хибних підстав. Є одна подробиця, те, чого ніхто не побачив тоді, хоч воно було й очевидне». Щоб переконати мене, вона показала мені руку і запитала, що я бачу. «Твою руку», — відказав я. «А мав би побачити пальці». Почувши про ту руку і пальці, я подумав, що вона шиє мене в дурні. Поїхав, лишивши її стояти на тротуарі, й заприсягнувся, що більше ніколи не дам орудувати собою.

— Більше ніколи?— запитав я.

— Більше ніколи, пане капітане. Відтоді я більше не розмовляв із нею.

Я трохи помовчав, а тоді викинув свій козир.

— Не тримайте нас за дурнів, Шоне! Я знаю, що ви розмовляли з нею в понеділок увечері, коли вона зникла.

— Ні, пане капітане! Присягаюся, не розмовляв я!

Я помахав переліком телефонних дзвінків і поклав перед ним.

— Годі брехати, ось тут написано: ви розмовляли з нею двадцять секунд.

— Ні, ми не розмовляли! — вигукнув Шон. — Вона телефонувала мені, це правда. Двічі. Але я не відповів! Після останнього дзвінка вона послала мені повідомлення на автовідповідач. У нас наче й була розмова, як це значиться в переліку, але насправді ми не балакали.

Шон таки не збрехав. Зазирнувши в його телефон, ми знайшли голосове повідомлення, що надійшло у понеділок о 22 годині 10 хвилин і тривало двадцять секунд.

У її голосі вчувалася легка паніка.

— Я тоді не вислухав цього повідомлення. Гадав, вона знову скиглитиме. А прочитав аж у середу, коли її батьки заявили у комісаріат, що вона зникла, — пояснив Шон. — І я не знав, що вдіяти.

— Чому ви нічого не сказали? — запитав я.

— Я злякався, пане капітане. І мені було соромно.

— Стефані хтось погрожував?

— Ні. Принаймні вона й словом про це не обмовилася. У повідомленні вона вперше сказала, що їй страшно.

Ми з Анною і шефом Ґуллівером перезирнулися. Потім я запитав Шона:

— Де ви були і що робили в понеділок увечері о 22 годині, коли Стефані намагалася зв’язатися з вами?

— Я був у барі в Іст-Гемптоні. Один мій приятель завідує ним, а ще там була ціла купа інших моїх приятелів. Ми згаяли там цілий вечір. Можу дати вам імена, перевірите.

Свідки підтвердили Шонову присутність у барі в день зникнення, він був там від дев’ятнадцятої до першої години після півночі. В Анниному кабінеті я написав на магнітному панно загадку, яку почув від Стефані: «Що було в нас перед очима і що не побачили ми 1994 року?».

Ми подумали, що Стефані хотіла дістатися до архівів орфейського комісаріату, щоб запопасти справу про вбивство чотирьох людей 1994 року.

Отож ми пішли до архіву і без жодних труднощів знайшли велику коробку, де лежала папка, в якій зберігається та справа. Але, на превеликий наш подив, коробка була порожня. Все зникло. Усередині лежав тільки пожовклий від часу аркуш, із видрукуваними на друкарській машинці словами:

Наче початок гри.

У нас був єдиний конкретний доказ — дзвінок, який надійшов із ресторану «Кодяк-гриль», після того, як Стефані вийшла звідти. Ми поїхали в той ресторан і знайшли офіціантку, з якою розмовляли напередодні.

— Де розташовані публічні телефони? — запитав я.

— Ви можете скористатися телефоном на барній стійці, — відказала вона.

— Дякую, але я хотів би поглянути на телефони для відвідувачів.

Вона спровадила нас до задньої частини ресторану, де були два ряди вішалок, прикріплених на стіні, вбиральні, банкомат, а в кутку телефон, у якому треба було платити монетами.

— Тут є камера? — запитала Анна, розглядаючи стелю.

— Ні, в ресторані нема жодної камери.

— Цим телефоном часто користуються?

— Хтозна, тут завжди вештаються люди. Вбиральні призначені для відвідувачів, але багато хто заходить і скромно цікавиться, чи є тут телефон. Ми відповідаємо, що є. Але невідомо, чи вони хочуть до вбиральні, чи зателефонувати. Сьогодні ж у всіх мобільники...

Тієї миті озвався Аннин телефон. На березі моря щойно знайшли авто Стефані.

Ми з Анною чимдуж мчали Овшен-роуд, що брала початок від головної вулиці й вела до орфейського пляжу. Шлях той закінчувався на паркувальному майданчику, чималому бетонному круглику, де купальники могли покинути свої автівки, не переймаючись ні оплатою, ні часом. Узимку тут стояли автомобілі людей, які виїхали погуляти, а навесні погожими днями сюди приїздили батьки запускати повітряних зміїв разом зі своїми дітлахами. У середині літа від самісінького ранку тут уже займали місця, й автомобілів напихалося стільки, що аж дивно було.

Метрів за сто від того майданчика стояло на узбіччі авто. Поліціянт махнув нам рукою, і ми зупинилися за його автомобілем. У тому місці була стежина, що прямувала в ліс. Він пояснив нам:

— Люди гуляли тут і помітили цю автівку. Мабуть, вона стоїть тут іще од вівторка. Вранці вони прочитали оголошення в газеті, то здогадалися, що це якось пов’язане зі зникненням журналістки. Я перевірив, це номер автомобіля Стефані Мейлер.

Нам довелося йти метрів двісті, щоб дістатися до автівки, яку обачно поставили у видолинку. Авжеж, то була блакитна «мазда», як і в записах банківських камер. Я надів латексні рукавички й обійшов довкола неї, уважно заглядаючи крізь вікна. Хотів було відчинити двері, та вони були замкнені. Урешті Анна вголос висловила думку, що спливла мені в голові:

— Джессе, гадаєш, вона в багажнику?

— Ох, дізнатися можна тільки в один спосіб, — відказав я.

Поліціянт приніс монтажку. Я застромив її в шпарину під кришкою багажника. Анна стояла за моїми плечима, затамувавши подих. Замок піддався легко, і кришка багажника вмить відчинилась. Я спершу сахнувся, та потім нагнувся, зазирнув досередини й побачив, що там порожньо.

— Нічого тут нема, — сказав я, відхилившись. — Ліпше зателефонуймо до експертного відділу, поки все не затоптали. Гадаю, цього разу міський голова застосує всі засоби.

Авто Стефані, яке знайшли в тій місцині, цілком змінило розстановку сил. Дізнавшись про це, мер Браун виїхав на місце події разом із Ґуллівером і, зрозумівши, що потрібно організувати пошукові операції й що наявні ресурси місцевої поліції недостатні, покликав на допомогу поліційні сили з сусідніх міст.