— Ти поспішаєш?

— Ні, але ж ми мали на увазі Єлловстоун, а не Чикаґо, чи Міннеаполіс, чи ще якусь діру. Я поспішаю побачити цю унікальну природну перлину. Діти будуть дуже розчаровані, якщо ми гаятимемося.

А тут і діти підбігли й закричали хором:

— Тату, мамо, автомобіль смердить! — і старша дівчинка затиснула собі носа.

Стівен кинувся до автомобіля, страшенно перелякавшись.

Жахливий сморід уже добряче просякав з-під кришки багажника.

— Скунс! — вигукнув він. — Ми задавили скунса! От блядство!

— Не кажи таких вульгарних слів, Стівене, — докірливо сказала Трейсі. — Хіба це так важливо.

— От блядство! — зрадівши, повторив син.

— Ох, усиплю я тобі! — вигукнула його мати.

— Так, усі в кемпінг-кар, — звелів Стівен, виймаючи пістолет, хоч бак іще не зовсім наповнився. — Діти, не підходьте до автомобіля, вам зрозуміло? Ви можете заразитися. Цей сморід може триматися ще довго. Смердітиме, як ніколи. Ох, такий сморід, наче від мерця! От клятий скунсяра!

Ми подалися до книгарні Коді, щоб реконструювати події 1 липня 1994 року, як їх змалювала в своєму щоденнику Меґан. Запропонували долучитися до нас Майклові і Кірку: вони могли допомогти нам чіткіше побачити ситуацію. Анна стала за прилавком, як ото стояла там Меґан. Кірк, Майкл і я грали роль покупців. Дерек став перед стелажем із книжками місцевих авторів, що стояв трохи далі в крамниці.

Анна взяла статтю з «Орфея кронікл», що вийшла друком наприкінці червня 1994 року, яку вона знайшла незадовго до смерті Коді. Глянула на фото Коді перед стелажем і сказала:

— За тієї пори стелаж містився в комірчині, що була відокремлена перегородкою. Коді прозивав те приміщення «кімнатою місцевих авторів». І тільки згодом він прибрав ту стіну, щоб було більше місця.

— Отже, тоді з-за прилавка не можна було бачити, що діється в залі, — виснував Дерек.

— Атож, — відказала Анна. — Ніхто не міг помітити, що діялося в цій кімнаті першого липня. Але Меґан стежила за діями Ґордона. Їй могла видаватися підозрілою його присутність у книгарні, адже він цілі місяці не заходив сюди, тож вона за ним наглядала, дивилася, що він там робить.

— Отже, цього дня, — сказав Кірк Гарві, — у тій кімнаті Тенненбаум і мер Ґордон потайки занотували імена тих, кого вони хотіли позбутися.

— Два смертні вироки, — пробурмотів Майкл.

— Тому Коді й убили, — сказала Анна. — Він, звісно ж, бачив убивцю в книгарні й урешті ідентифікував його. А може, вбивця боявся, що Меґан тоді сказала йому, що стала свідком дивної сцени.

Я зауважив, що та гіпотеза тримається купи. Та Дерек і далі сумнівався.

— І яке ж продовження твоєї теорії, Анно? — запитав він.

— Обмін відбувся першого липня. Джеремі вбили шістнадцятого. Два тижні Ґордон шпигував за ним, вивчав його звички. Зрозумів, що той щовечора повертався з Ріджс-клубу тим самим шляхом. Урешті він узявся до задуманого. Але ж він аматор. Він не вбиває безпристрасно, він просто пхає Джеремі й залишає його вмирати у рову, хоч той іще живий. Потім збирає уламки, тікає, він у паніці, наступного дня позбувається автомобіля, ризикуючи тим, що дилер може видати його поліції. Цілковита імпровізація. Мер Ґордон убиває Джеремі лише тому, що хоче позбутися Меґан, поки вона не донесла на нього і не призвела його до краху. Це вбивця попри власне бажання.

Запало мовчання.

— Гаразд, — сказав Дерек. — Будемо вважати, що все це тримається купи і що мер Ґордон таки убив Джеремі. А що з Меґан?

— Тед Тенненбаум приходить до книгарні, — провадила Анна. — Меґан згадує про його відвідини в щоденнику. Це регулярний покупець. Либонь, під час якогось візиту він чує, що вона не піде на прем’єру фестивалю, й тоді вирішуй вбити її під час пробіжки, коли все місто буде на центральній вулиці. Без свідків.

— У твоїй гіпотезі є один ґандж, — сказав Дерек. — Тед Тенненбаум не вбивав Меґан Падалін. Не забувай, що він потонув під час нашого переслідування, а зброю так і не знайшли, аж ось у суботу минулого тижня її застосували у Великому театрі.

— Значить, є третій, — сказала Анна. — Тенненбаум передав замовлення на вбивство Джеремі Фолта, але воно служило інтересам іншої людини. Тієї, що зараз намагається зачистити всі сліди.

— Чоловік, що користується газовим балончиком і має на спині татуювання у вигляді орла, — сказав я.

— Що його спонукало? — запитав Кірк.

— Завдяки гаманцеві, покинутому в кімнаті, Костіко його таки знаходить. І він потрапляє в халепу. Уявіть собі, Костіко лютий за те, що він так його принизив на паркувальному майданчику перед повіями. Він прагне помститися тому чоловікові, погрожуючи його родині і перетворюючи його на прислужника. Але чоловік із татуюванням не з тих, кого можна нагнути: він знає, що треба ліквідувати Джеремі Фолта, а не Костіко, щоб здобути свободу.

Отож треба було розшукати Костіко. Але ми згубили його слід. Оголосили розшук, але це нічого не дало. Колеги з поліції штату опитали людей з його оточення, та ніхто не міг пояснити, куди він отак випарувався, покинувши і гроші, й телефон, і всі свої речі.

— Гадаю, ваш Костіко вже мертвий, — сказав Кірк. — Як ото Стефані, як і Коді, як і всі, що могли привести до вбивці.

— Тоді зникнення Костіко свідчить про те, що він пов’язаний з убивцею. Це той чоловік із татуюванням, якого ми шукаємо.

— Цього небагато, щоб його знайти, — сказав Майкл. — Що ще відомо про нього?

— Він бував у книгарні, — сказав Дерек.

— Мешкав в Орфеї,— докинув я. — Принаймні за тої пори.

— Пов’язаний був із Тедом Тенненбаумом, — додала Анна.

— Якщо він був пов’язаний із Тенненбаумом так, як Тенненбаум був пов’язаний із міським головою, — сказав Кірк, — то в нас буде занадто широке поле пошуку. Бо за тієї пори в Орфеї всі знали всіх.

— І він-таки був у Великому театрі в суботу ввечері, — нагадала я. — Оця подробиця зможе допомогти нам його притиснути. Може, навіть він належав до осіб із привілейованим доступом.

— Гаразд, тоді почнемо перелік цих осіб наново, — сказала Анна, взявши аркуш паперу.

Вона занотувала імена акторів.

— Можеш додати мене й Кірка, — сказав Майкл. — Ми теж там були. Хоч я й не маю татуювання на спині.

Він задер футболку і показав спину.

— У мене теж нема! — вигукнув Кірк і задер сорочку.

— Ми вилучаємо Шарлотту зі списку підозрюваних, тому що шукаємо чоловіка, — провадив Дерек. — А також Алісу і Джеррі Ідена.

Перелік скоротився до чотирьох імен:

— Можна також вилучити Островскі, — сказала Анна. — Він ніяк не пов’язаний з Орфеєю, бо приїздив сюди тільки на фестиваль.

— Тим паче, що ми бачили їх у трусах, — сказав я, — і ні він, ні Ґуллівер не мають татуювання.

— Отож, — сказав Дерек, — залишаються тільки Семюель Падалін і Стівен Берґдорф.

Коло звужувалося. Невблаганно. Пополудні Анна зв’язалася з Кейт Ґренд, подругою Меґан, яка зателефонувала їй із готелю в Північній Кароліні.

— Прочитавши щоденник Меґан, — пояснила їй Анна, — я виявила, що в неї був зв’язок із якимось чоловіком на початку 1994 року. Вона писала, що казала вам про це. Ви щось пам’ятаєте?

— У Меґан справді була любовна пригода. Я не бачила того чоловіка, але знаю, що для неї це скінчилося недобре.

— Тобто?

— Її чоловік, Семюель, виявив це і дав їй добрячого прочухана. Того дня вона прибігла до мене в нічній сорочці, щоки палали від ляпасів, губи в крові. Я прихистила її на ніч.

— То Семюель Падалін вдавався до насильства?