Та ба, не минуло й години, і ці зусилля, що загалом відповідали моїм намірам, однак аж ніяк не відповідали моєму карликовому зросту, спричинили до того, що я відчув у голові, в руках і ногах, у всіх суглобах страшенний біль.
Оскар уже ладен був облишити гру, і він легко знайшов би привід, щоб, скажімо, між двома вибухами снарядів, які майже один за одним стрясали будівлю, втекти звідти, якби доти незнане почуття відповідальности не наказало йому терпіти далі й страху гаданого батька протиставити єдино можливий дійовим засіб — гру в скат.
Отож ми грали далі, не даючи Кобиєлі померти. Йому просто було не до цього. Адже я дбав про те, щоб карти ні на мить не залежувались. А коли після вибуху на сходах лойові свічки попадали й погубили свої пломінці, саме я, не втрачаючи самовладання, зробив те, що можна було зробити насамперед: дістав у Яна з кишені сірники, заразом прихопивши звідти й сигарети з золотим мундштучком, повернув на землю світло, припалив Янові заспокійливу «Регату» й відновив у темряві вогник за вогником, щоб Кобиєла не скористався з темряви й не змотав назавжди вудочки.
Дві свічки Оскар поставив на свій новий барабан і поклав напохваті сигарети, хоч сам, однак, від них зневажливо відмовився: зате Янові він пропонував сигарету за сигаретою, одну стромив навіть до перекривленого рота Кобиєлі, і справи пішли на лад, гра знов пожвавішала, тютюн утішав і заспокоював, хоч і не заважав Янові Бронському програвати партію за партією. Цей пітнів і, як і щоразу, коли чимось захоплювався, облизував кінчиком язика горішню губу. Ян так розпалився, що, забувши про все на світі, почав називати мене то Альфредом, то Мацератом, а в Кобиєлі побачив як партнера бідолашну мою матусю. І коли в коридорі хтось крикнув: «Конрада вбило!», він докірливо подивився на мене й промовив:
— Прошу тебе, Альфреде, вимкни радіо! А то вже самого себе не чути.
І вже геть розлютився бідолашний Ян, коли рвучко розчахнулися двері, й до сховища листів унесли вже готовенького Конрада.
— Причиніть двері, тягне! — обурився Ян.
Тягло й справді. Стривожено заблимали свічки, і вгамувалися вони аж тоді, коли Конрада забгали в куток, і чоловіки, що принесли його, причинили за собою двері. Ми троє мали вигляд далебі примарний. Знизу нас осявало світло від свічок, і в ньому ми здавалися всевладними чарівниками. І коли потім Кобиєла вирішив зіграти чирвою без двох валетів і сказав: «Двадцять сім», а тоді: «Тридцять» — навіть не сказав, а пробелькотів, до того ж очі в нього раз у раз закочувалися під лоба, а в правому плечі сиділо щось таке, що поривалося вихопитись назовні, здригалося, безглуздо там вовтузилось, а тоді нарешті вгамувалося, зате вже й не стримувало Кобиєлу, і він упав ницьма, через що білизняний кіш із листами й мертвяком без підтяжок — той самий кіш, до якого було прив'язано коменданта, покотився на коліщатах, коли потім Ян рвучко, одним-однісіньким рухом перехопив і Кобиєлу, й білизняного коша, коли Кобиєла, якому й цього разу не дали піти, нарешті прохрипів: «Чирва без прикупу!», а Ян тільки прошипів: «Контра!», а Кобиєла спромігся видавити з себе: «Ре», Оскар збагнув: оборона Польської пошти вдалася, ті, хто саме наступає, щойно розпочату війну вже програли — навіть якщо до її завершення їм іще пощастить захопити Аляску й Тибет, Острови Пасхи і Єрусалим.
Одне лиш було кепсько: те, що Янові так і не пощастило завершити свого великого, безпрограшного гранта з чотирма валетами, оголошеними тридцятьма очками й без взяток.
Почав він із жиру — у нього була його ціла купа, — називав мене тепер уже Аґнес, а Кобиєлу приймав за свого суперника Мацерата, облудно виклав бубнового валета (я, до речі, волів удавати для нього краще вже мою бідолашну матусю, ніж Мацерата), потім — чирвового валета (бути Мацератом я не хотів нізащо) й терпляче чекав, поки той Мацерат, а насправді каліка й комендант на ім'я Кобиєла, скине карти; на це пішло чимало часу, але потім Ян ляснув по підлозі червовим тузом і не міг, та й не хотів збагнути, зрештою, він так і не втямив цього по-справжньому ніколи, бо завжди був усього-на-всього синьооким, пахнув одеколоном, не мав клепки в голові, а тому й не зрозумів, чого це раптом Кобиєла випустив усі карти, поставив білизняного коша з листами й покійником у ньому на ребро, поки спершу той покійник, а вслід за ним пака листів і нарешті й увесь на совість сплетений кіш перекинувся, присипавши нас цілою купою кореспонденції, так ніби ми — адресати, так ніби тепер настала й наша черга полишити карти й заходитися читати ті послання чи колекціонувати поштові марки. Але Ян читати не хотів, він не хотів колекціонувати марки, він наколекціонувався їх ще в дитинстві, він хотів грати, хотів дограти свій грант; Ян хотів виграти, перемогти. Тож він підвів Кобиєлу, поставив коша на коліщата, але покійника лишив лежати й листів збирати теж не став, одне слово, коша як слід не завантажив, а проте був непомалу вражений, бо Кобиєла, прив'язаний до вже легенького коша на коліщатах, тепер не міг усидіти на місці й щораз нижче хилився наперед, поки Ян гримнув на нього:
— Альфреде! Прошу тебе, Альфреде, не псуй гру! Ти чуєш? Ще одну партію, й підемо додому. Чуєш, Альфреде!
Оскар, пересилюючи дедалі глибший біль у голові, в руках, ногах і всіх суглобах, звівся на ноги, поклав на плечі Янові свої невеличкі, але витривалі руки барабанщика й змусив себе негучно, однак настійливо промовити:
— Та облиш його, тату. Він помер і вже не гратиме. Якщо хочеш, пограємо в шістдесят шість.
Ян Бронський, якого я оце назвав татом, відпустив комендантову тлінну плоть, втупився в мене своєю синизною, потім та синизна розпливлася, й він заплакав:
— Ні, ні, ні, ні, ні!
Я почав його гладити, але Ян і далі щось заперечував. Тоді я багатозначно поцілував його, однак він тільки й думав, що про свій недограний ґранд.
— Я б його виграв, Аґнес! Я б запевне пішов додому з грандом!
Так він скаржився мені замість моєї бідолашної матусі, і я, його син, змирився з цією роллю, я йому підтакував, присягався, що він виграв би, що він, по суті, вже виграв, треба тільки, щоб він, мовляв, твердо в це вірив і в усьому слухався своєї Аґнес. Та Ян не вірив ні мені, ні моїй матусі, спершу він гучно плакав, гірко нарікаючи на долю, потім перейшов на невиразне бурмотіння, вигріб з-під охололої гори — Кобиєли — карти, понишпорив рукою в коменданта між ногами, гора листів повернула йому кілька карт, однак він не вгамувався доти, доки зібрав докупи всі тридцять дві. Ян постирав з них оту липку сукровицю, що просочувалася крізь штани Кобиєли, ретельно обтріпав кожну карту, перетасував колоду, хотів був знов роздавати, й аж тоді під його гожим чолом, навіть не низеньким, однак обтягненим надто гладенькою, непроникною шкірою, зринула думка, що третього партнера для ската на цьому світі вже нема.
У сховищі листів запала глибока тиша. Мабуть, і там, надворі, зволили тривалою хвилиною мовчання вшанувати пам'ять останнього гравця й третього партнера. Та раптом Оскарові причулося, ніби тихенько прочинилися двері. Озирнувшися через плече й сподіваючись побачити будь-що, але тільки неземне, він угледів навдивовижу сліпе й безвиразне обличчя Віктора Велюна.
— Яне, я згубив окуляри! Ти ще тут? Треба втікати. Французи не прийдуть, а якщо й прийдуть, то надто пізно! Ходімо зі мною, Яне. Виведи мене звідси, я згубив окуляри!
Нещасний Віктор, певно, подумав, що втрапив не до тієї кімнати. Бо, не діставши ні відповіді, ні окулярів, ні простягненої Янової руки, ладної разом із ним утікати, він знову сховав своє обличчя без окулярів за дверима, причинив їх, і я ще чув, як Віктор ступив навпомацки кілька кроків, долаючи туман і пускаючись навтіки.
Що ж такого смішного сталося в невеличкій Яновій голові й чому він спершу нишком, ще крізь сльози, але потім гучно й весело розсміявся, заграв своїм свіжим, рожевим язиком з гострим кінчиком для всіляких там пестощів, підкинув над собою колоду карт і нарешті, позаяк у цій коморі з понімілими чоловіками й німими листами стало тихо і, як у неділю, врочисто, почав, затамувавши дух, обережно, виваженимим рухами складати карткову хатку? У підмурівок лягли винова сімка й жирова дама. Їх накрив бубновий король. З чирвової дев'ятки й винового туза Ян, скріпивши їх жировою вісімкою, спорудив біля першого підмурівка ще один. Обидва ці підмурівки він перев'язав: поставив на ребро десятки й валети, над ними зробив перекриття з дам і тузів так, що всі карти підтримували одна одну. Потім він надумав звести над другим поверхом ще й третій, і коли робив це, пальці його немовби виконували якийсь обряд заклинання, — ті самі пальці, що їх знала, мабуть, і моя бідолашна матуся, коли вони виконували такий самий обряд. І коли Ян прихилив чирвову даму до короля з червоним серцем, споруда зовсім не завалилася, ні, вона й далі стояла, така вся повітряна, тендітна, стояла, легко дихаючи в тій кімнаті, де було повно бездиханних мертв’яків і живих людей, що затамували подих, стояла, не потребуючи підтримки наших рук, змушуючи оцього скептика Оскара, що за всіма правилами оглядав карткову хатку, забути про ядучий чад і сморід, які звивисто й скупо просотувалися крізь шпарини в дверях і створювали таке враження, немовби ця комірчина з картковою хаткою в ній двері в двері сусідить із самим пеклом.
