Перед сховищем і воднораз тимчасовим шпиталем на нас уже чатував доктор Міхон — так само в сталевому шоломі, з нагрудної кишеньки так само галантно виглядав ріжок хустини — й такий собі Конрад, уповноважений з Варшави. І в Янові Бронському тієї ж миті прокинувся колишнй страх, так і сяк малюючи в його уяві якнайжахливіші каліцтва. Віктор Велюн — адже він був цілий-цілісінький та ще й в окулярах, одне слово, цілком годящий стрілець — мав спускатися до оперційної зали, а нам дозволили залишитися в кімнаті без вікон, ледве освітленій лойовими свічками, бо електростанція міста Данциг уже не хотіла забезпечувати Польську пошту енергією.
Доктор Міхон не дуже вірив у те, що рани в Яна серйозні, однак і здатність свого секретаря захищати пошту теж ставив не високо, отож наказав йому побути тут таким собі санітаром і понаглядати за пораненим, а заразом не спускати з очей і мене (кого він мимохідь і, як мені здалося, у розпачі погладив по голові) — щоб хлопченя, мовляв, не потрапило під кулі.
Польова гаубиця поцілила в стіну операційної зали. Нас підкинуло, мов гральні кості. Сталевий шолом Міхон, варшавський посланець Конрад і рознощик грошових переказів Велюн кинулися на свої бойові позиції. А ми з Яном та ще семеро чи восьмеро поранених лишилися в кімнаті без вікон, куди тільки глухо долинало відлуння бою. Навіть полум'я свічок тут майже не миготіло, коли гаубиця надворі бралася за своє діло по-серйозному. Тут було тихо, хоч поранені й стогнали, а може, саме через те й було тихо, що вони стогнали. Ян поквапно й незграбно обмотав стяжками від порваного простирадла Кобиєлине стегно, а тоді надумався подбати й про себе, однак ні щока, ні другий бік долоні в нього вже не кровоточили. Порізи зашерхли й заніміли, та, схоже, все ж таки трохи нили й цим живили Янів страх, який у низенькій і задушливій кімнаті не знаходив собі виходу. Дядько стривожено обмацав свої кишені й дістав повну колоду карт. Скат! І доти, доки оборона зазнала поразки, ми грали в скат.
Ми перетасували тридцять дві карти, підрізали, роздали, походили. В усіх кошах уже лежали поранені, і ми посадовили Кобиєлу просто на підлозі, зіперши його спиною на один із кошів, потім, оскільки він раз у раз поривався впасти, ще й прив'язали до коша підтяжками, які взяли в іншого пораненого, й наказали комендантові не випускати з рук карт, бо він був нам потрібний. Що б ми робили без нього, адже в скат можна грати лише втрьох! Ті, що лежали в кошах, уже не відрізнили б чорну масть від червоної, їм було не до скату. А втім, Кобиєлі вже також було не до карт. Він хотів просто лягти й лежати. Нехай буде, як буде, пустити все на самоплив — ось чого хотів комендант. Згорнути без діла свої комендантські руки, приплющити повіки без вій і спостерігати, як добігає кінця цей крах. Але нам такий фаталізм був ненависний, ми міцно прив'язали Кобиєлу до коша, ми присилували його бути третім, тоді як Оскар був другим, і нікого не дивувало те, що такий недоросток уміє грати в скат.
Щоправда, коли я вперше озвався мовою дорослих, кинувши: «Вісімнадцять!», Ян підвів погляд від своїх карт, коротко й спантеличено зиркнув на мене своїми синіми очима, однак ствердно кивнув головою. Тоді я знов: «Двадцять!» Ян одразу: «Так само». Я: «Два! А три? Двадцять чотири?» Ян, скрушно зітхнути: «Пас». А що ж Кобиєла? Той, попри підтяжки, вже знов надався був зсунутися набік. Але його підхопили, перечекали, поки вляжеться гуркіт снаряда, що вибухнув десь надворі, далеко від нашої кімнати, і тоді в тиші, яка запала відразу по цьому, Ян нарешті процідив: «Двадцять чотири, Кобиєло! Невже ти не чуєш, що замовляє хлопець?»
Уже й не знаю, звідки, з яких глибин випірнув комендант. Здавалося, свої повіки йому довелось підводити домкратом. Нарешті його водявий погляд ковзнув по десятьох картах, що їх перед цим делікатно, навіть не спробувавши змахлювати, вклав йому в руку Ян.
— Я — пас, — сказав Кабиєла.
Правильніше сказати, ці слова ми прочитали на його губах, надто, мабуть, пересохлих для того, щоб ними розмовляти.
Я зайшов з жирового валета. Ми розіграли перші взятки, Ян оголосив «контру» й мусив гаркнути на коменданта, а потім добродушно, хоч і досить різко, штовхнути його під бік, щоб той очумався й не забував, чого тут сидить. Бо я вже видурив в обох усі козирі, викинувши жирового короля, якого Ян покрив виновим валетом; та позаяк бубни в мене не було, я взяв у Яна бубнового туза й знову перебрав хід — чирвовим валетом вибив у нього десятку. Кобиєла скинув бубнову дев'ятку, і мені лишилося тільки добити їх купою чирви: раз-походив-два-контра-три-не-набрав-очок-і-програв-чотири-побив-жир-і-це-вже-сорок-вісім-очок-або-дванадцять-пфеніґів! Аж у другій партії — я саме ризикнув більше ніж ризикованим ґрандом без двох валетів, а Кобиєла, що хоч і мав тих валетів, дійшов лише до тридцятьох трьох очок і взяв мого бубнового валета своїм жировим — гра трохи пожвавішала. Комендант, ніби взявши сам себе на власну взятку, пішов бубновим тузом, на якого я мусив викласти всю свою бубну, а Ян ще й підкинув десятку. Кобиєла згріб узятку й походив королем, якого я мав би взяти, але не взяв, а тільки скинув жирову вісімку. Ян підмащував комендантові як міг, навіть зайшов з винової десятки, і я мало не взяв її козиром, але цей Кобиєла, дідько його матері, перебив мене виновим валетом — я чи то забув про нього, чи то гадав, що він у Яна, а той валет раптом виявився таки в Кобиєли, — одне слово, перебив мене й аж зареготав. Звісно, тепер він пішов вином, я мусив раз у раз скидати карти, а Ян і далі підмащував комендантові, і коли вони нарешті пішли чирвою, мені це вже не допомогло, я налічив усього-на-всього п’ятдесят двоє очок: без-двох-граєш-тричі-ґранд-це-буде-шістдесят-програв-сто-двадцять-або-тридцять-пфеніґів. Ян позичив мені два гульдени дрібняками, я заплатив, але Кобиєла, хоч і виграв, знов скис, грошей не взяв, і навіть коли на сходах тієї хвилини вперше вибухнув снаряд із протитанкової гармати, комендант теж не зронив жодного слова, хоч то були його сходи, які він багато років невтомно прибирав і натирав.
Зате Яна, щойно двері нашого сховища листів здригнулись, а вогники лойових свічок уже не знали, що з ними коїться і в який бік їм хилитися, знову пойняв страх. Навіть коли на сходах стало вже досить тихо, коли ще один протитанковий снаряд вибухнув далеченько від нас, аж перед фасадом, Ян Бронський, тасуючи карти, поводився, мов божевільний, і навіть двічі роздав собі. Але я вже тільки мовчки дивився на нього. Поки тривала стрілянина, казати щось Янові була марна річ, він сидів знервований, раз у раз кидав не ту карту, забував навіть залишати прикуп і весь час прислухався котримсь із своїх невеличких, гарненьких, чуттєво-пухкеньких вух до того, що діялося надворі, тоді як ми нетерпляче чекали, коли вже він нарешті повернеться до гри. А ось Кобиєла, на відміну від Яна, що грав чимдалі неуважніше, — Кобиєла пильности на втрачав, хіба що час від часу скисав і зсувався набік, і тоді нам доводилося штурхати його під ребра. Грав він не так уже й кепсько, як цього, коли судити з його вигляду, слід було сподіватись. А осувався він лише тоді, коли вигравав партію або коли, оголосивши «контру», зводив нанівець Янові чи мені ґранд. Вигравати чи програвати — йому було вже байдуже. Йому — аби грати. А коли ми лічили й перелічували очки, він косо повисав на позичених підтяжках і дозволяв лише своєму борлаку злякано посмикуватись, даючи так знати, що комендант Кобиєла ще живий.
Оскара також стомлювала ця гра втрьох. Ні, я досить спокійно сприймав отой гуркіт та двигтіння, що супроводжували облогу й захист пошти. Причина була радше в тому, що мені довелося вперше, несподівано і, як я поклав собі, на певний час відмовитися прикидатись кимось іншим. Коли доти без личини мене бачили тільки наставник Бебра й ота його сновида Розвіта, то цього дня уже й перед Яном, своїм дядьком і гаданим батьком, а також перед інвалідом Кобиєлою, тобто людьми, які згодом могли бути лише свідками й у жодному разі нічим більшим, я постав, згідно зі своєю метрикою, п'ятнадцятирічним підлітком, який хоч трохи й ризиковано, а проте досить непогано грає в скат.
