І хоч уздовж молитовної алеї таких пам'ятників з поверненим ліворуч торсом стояло цілком достатньо — перед початком весняного сезону нерідко їх добрий десяток розкривали тут свої обійми, — корнефівський Ісус Христос припав мені до вподоби найдужче, через те, авжеж, саме через те, що він нагадував мого атлетичної статури гімнаста, який, випнувши груди й граючи м'язами, висів над головним вівтарем у церкві Серця Ісусового. Біля тієї огорожі я простоював годинами.

Я проводив палицею по її дрібних вічках, мріяв про се, про те, думав про все на світі — й ні про що. А сам Корнеф на очі мені довго не траплявся. З одного віконця в його халабуді витикалася, переходячи з коліна в коліно, й нарешті здіймалась над пласким дахом труба від грубки. Жовтавий димок від поганенького вугілля кволо курився вгору, спадав на толь, якою був укритий дах, плив вікнами вниз, стікав ринвою, танув серед необроблених каменів та уламків мармурових плит із Лана. Перед розсувними дверима майстерні під кількома парусиновими чохлами, немовби замаскувавшися від штурмової авіації, чекало триколісне авто. Звуки з майстерні — дерево гупало по залізу, залізо билось об камінь — свідчили про те, що всередині працює каменяр.

А в травні чохли з триколісного авта зникли, і розсувні двері вже стояли навстіж. У майстерні я побачив складені один на одного камені, сірі на сірому тлі, шибеницю шліфувального верстата, полиці з гіпсовими моделями й, нарешті, самого Корнефа. Він ходив згорблений, позгинавши в колінах ноги. Витягнену вперед голову тримав нерухомо. Уся його шия була заліплена навхрест рожевими пластирами, просоченими чимось чорним і масним. Корнеф вийшов із граблями й почав загрібати — адже настала весна — між виставленими напоказ надгробками. Він робив це дуже ретельно, лишаючи на гравії різноманітні сліди, а ще збирав торішнє листя, що поприлипало до декотрих пам'ятників. Уже коли він під самою огорожею обережно проводив граблями між підставками з черепашнику й діабазовими плитами, мене несподівано вразив його голос:

— То що, хлопче, тебе, либонь, виживають із дому, еге?

— Ваші надгробки мені так подобаються! — спробував підлизатись я.

— Тілько не тра' про це так кричати, а то матимемо клопіт.

Аж тепер він трохи поворухнув шиєю і повів скоса очима на мене чи, радше, на мій горб.

— Що це вони з тобою зробили? Воно ж, видко, й спати не дає?

Я зачекав, поки він досхочу насміється, а тоді пояснив, що горб не конче має заважати, що я певною мірою головніший від свого горба, що навіть трапляються жінки й дівчата, яких так і тягне до горба, які навіть залюбки пристосовуються до незвичайних обставин і можливостей горбатого чоловіка, які, відверто кажучи, від такого горба ще й дістають насолоду.

Корнеф, спершись підпоріддям на граблище, замислено промовив:

— Мо', так воно і є. Але я про таке не чував.

Потому він розповів мені про те, як жив колись в Айфелі, працював у базальтовому кар'єрі й мав до діла з одною жінкою, а в тої була дерев'яна нога, нібито ліва, і її можна було відстібати, і ту ногу він порівняв із моїм горбом, хоч мій «заплічних», мовляв, і не відстібається. Про свої пригоди каменяр згадував довго, велемовно і з багатьма подробицями. Я терпляче слухав, поки він вибалакається, а та жінка знов пристібне ногу, а тоді попросив дозволити мені подивитись на його майстерню.

Корнеф відчинив бляшану хвіртку посеред дротяної огорожі, показав граблями в бік відчинених розсувних дверей — мовляв, заходь, і під моїми ногами зарипів Гравій, а тоді мене огорнув запах сірки, вапна й вільгости.

На залізних листах з іще грубими гострими краями, але вже відрихтованих на ріжках, лежали важкі дерев'яні довбні грушоподібної форми, з одного боку розмачулені і з волокнистими заглибинами від постійного биття. Залізні насадки для киянок, залізні насадки з дерев'яними головками, щойно викувані, ще сині від гартування зубила, довгі, пружисті травильні щипці й молотки для мармуру, широко розведені скарпелі на гематитовій плиті; на квадратних дерев'яних козлах підсихала шліфувальна пульпа, а на дерев'яних котках стояла, поставлена на прут і готова до перевезення, стела з травертину: масна, жовта, пориста, як сир, — для могили на двох.

— Оце-о — бучарда, оце-о — фриз, оце-о — фальцювання, а оце-о… — Корнеф узяв планку з долоню завширшки й кроків три завдовжки, перевірив на око її край. — Оце-о — правило. Ним я правлю штихелі, коли вони вже не вибирають борозенки.

Я звернувся до нього із запитанням і то не тільки з чемности:

— А учнів ви берете?

Корнеф заходився нарікати:

— Та я знайшов би роботу й для п'ятьох. Але ж ниньки жодного й зі свічкою не знайдеш. Тепера всі вони, бач, учаться торгувати на чорному ринку, песиголовці!

Отже, каменяр, як і я, не схвалював отих темних оборудок, що не давали сповненому надій юнакові надбати пристойне ремесло. Поки Корнеф демонстрував мені різноманітні грубі й тонкі карборундові камені та їхні шліфувальні властивості на прикладі сольнгофської плити, у голові в мене крутилася одна невеличка ідейка. Пемза, шоколадно-бурий шелак для попереднього полірування, трепел, за допомогою якого все, що потьмяніло, доводять до блиску… А в моїй голові, тільки вже чимдалі яскравіше, та сама невеличка ідейка. Корнеф тим часом показував зразки шрифтів, розповідав про шрифти випуклі й заглиблені, про те, як їх позолочують, а щодо золота, то, мовляв, не так воно все й страшно: одним справжнім давнім талером можна позолотити і коня, і вершника. Ці слова відразу нагадали мені про пам'ятник Кайзерові Вільгельму в Данцигу, — отой, що на Сінному базарі весь час скаче в бік піщаного кар'єру (польські прихильники давнини нібито збираються тепер покрити його золотом); але згадка про коня з вершником у сухозлотиці не витіснила з моєї голови ту невеличку, проте чимдалі ціннішу для мене ідейку, я бавився нею, уже вбирав її в слова, поки Корнеф пояснював мені будову триногої пунктирувальної машини для скульптурних робіт, постукуючи кісточками пальців по різноманітних, повернутих то ліворуч, то праворуч гіпсових зразках розп'яття.

— Отже, ви взяли б собі учня? — Моя ідейка почала торувати собі шлях. — Адже загалом ви шукаєте собі учня, еге ж? і.

Корнеф потер пластирі в себе на шиї, обкиданій чиряками.

— Тобто ви взяли б мене, коли що, до себе учнем?

Запитання я поставив невдало, тож відразу виправився:

— Не варто недооцінювати мої сили, шановний пане Корнеф. У мене лише ноги трохи слабенькі. Зате руки — о-го-го!

У захваті від власної рішучости, ладен іти до кінця, я підсмикав лівий рукав і запропонував Корнефові помацати хоч і невеличкий, зате твердий, як у бика, м'яз. Але каменяр мацати не схотів, отож я взяв на плиті з черепашника долото, на доказ своїх слів дав тій шестигранній залізяці пострибати на моєму чималому, як тенісний м'ячик, м’язі й припинив цю демонстрацію аж тоді, коли Корнеф запустив шліфувальну машину і синьо-сірий карборундовий круг завищав по підставці з травертину для двомісної стели. Не відводячи погляду від машини, Корнеф крикнув крізь шліфувальний скрегіт:

— Ти, хлопче, помізкуй гарненько, виспись. Робота тут — не мед. А як не передумаєш, приходь, візьму тебе таким собі практикантом.

Пам'ятаючи про пораду каменяра, я цілий тиждень засинав і прокидався зі своєю ідеєю, день при дні порівнював Куртикові кремінці з надгробками вздовж молитовної алеї і чув Маріїні докори: «Ти ж бо сидиш у нас на шиї, Оскаре! Візьмися бодай за що-небудь — хоч би за чай, чи за какао, чи за сухе молоко». Але я ні за що не брався, я слухав, як Густа — вона ставила мені за приклад свого далекого Кьостера — нахвалює мене за моє стримане ставлення до чорного ринку, і дуже страждав через свого сина Курта, що, складаючи цілі колонки чисел і переносячи їх на папір, не помічав мене так само, як я вмів роками не помічати Мацерата.

Ми саме обідали. Дзвінок на дверях Густа відімкнула, щоб покупці не застали нас за яєчнею зі шкварками. Марія сказала: