Одне слово, довелося присоромленому батькові припнути язика і з чималими кишеньковими грішми, одержаними завдяки дитячій ласці того ж таки Куртика, якомога частіше виходити з помешкання в Більку, щоб не бути свідком власної ганьби.
Нині хтозна й стільки добре влаштованих критиків економічного чуда стверджують (і що менше вони пригадують тодішню ситуацію, то більшим захватом сповнені їхні голоси): «О, то були дивовижні часи перед грошовою реформою! Тоді в житті бодай щось та відбувалося! Люди з порожніми шлунками стояли в чергах перед театральними касами! Навіть нашвидкуруч зімпровізовані вечірки з картопляною горілкою були просто казкові й удавалися багато краще, ніж фуршети з шампанським та коньяками, що їх влаштовують тепер».
Так міркують романтики втрачених можливостей. У мене, власне, теж були причини нарікати, адже в ті роки, коли невичерпно било Куртикове кремінцеве джерело, я з тисячами спраглих надолужити чи поглибити свою освіту майже задарма відвідував вечірні загальноосвітні курси, почав учащати до німецького центру Британської Ради, що мав назву «Міст», дискутував з католиками й протестантами про колективну провину, відчував і власну провину разом з усіма тими, хто гадав: «Якщо ми поставимо всі крапки над «і» тепер, то все лишиться позаду, і нас не гризтиме совість потім, коли справи підуть на краще».
Принаймні своїми знаннями, хоч і досить скромними, зате разюче неповними, я завдячую саме тим вечірнім курсам. У ту пору я багато читав. Книжки, яких мені, поки я не почав рости, цілком вистачало, щоб поділити світ навпіл між Распутіним і Ґьоте, мої знання, добуті з кьолєрівських морських альманахів за дев'ятсот четвертий — дев'ятсот шістнадцятий роки, мене вже не задовольняли. Уже й не пригадую всього того, що я тоді читав. Я читав, сидячи у вбиральні. Читав, годинами стоячи за квитками в чергах перед театральними касами, затиснутий між молодими дівчатами з книжками в руках і з моцартівськими кісками. Я читав, поки Куртик торгував кремінцями, читав, розфасовуючи штучний мед. А коли вимикали електричне світло, я читав, поставивши обабіч дві свічки, — завдяки Куртиковому джерелу ми мали ще й трохи лойових свічок.
Сором казати, але все, що я тоді читав, не западало в мене, а радше прослизало крізь мене. Щоправда, окремі фрази, тексти на клапанах суперобкладинок таки лишилися в пам'яті. Як щодо театру? Імена таких акторів і актрис, як Маріана Гопе, Петер Есер, «р» у вустах Елізабет Флікеншільдт, дівчата з театрального училища, які на сценах студій силкувалися вимовити оте «р» краще від самої Флікеншільдт, Ґустаф Ґрюндґенс, що, граючи Тасо, весь у чорному, скидав з перуки передбаченого Ґьоте лаврового вінка, бо те листя нібито обпалює йому чуба. Або знов той-таки Ґрюндґенс, і теж увесь у чорному, але вже в ролі Гамлета. А Флікеншільдт стверджує, буцімто Гамлет важко дихає. На мене справив враження й череп Йоріка, бо те, що казав про нього Ґрюндґенс, узагалі дуже вражало. Потім вони грали перед приголомшеною публікою в неопалюваних залах «Там, за дверима», і в моїй уяві замість Бекмана в поламаних окулярах поставав Кьостер, Ґустин чоловік, який нібито вже повернувся додому і, за словами Густи, мав усе перемінити й засипати кремінцеве джерело мого сина Курта.
Нині, коли все це лишилося позаду і я знаю, що повоєнне сп'яніння було саме сп'яніння, і воно призвело до тяжкого похмілля, від якого на серці шкребуть коти, без угаву нявкаючи й уже сьогодні проголошуючи історією все, що вчора ще сходило нам з рук, як сходить з рук свіже й криваве діяння чи злодіяння, — нині я з глибокою вдячністю пригадую уроки Гретхен Шефлєр між сувенірами від «Сили в радощах» і її в'язаними речами: не надто багато Распутіна, в міру Ґьоте, штрихами історія міста Данцига у викладі Кайзера, озброєння давно потопленого лінкора, швидкість у морських вузлах усіх японських міноносців, що брали участь у битві під Цусімою, а далі — Велізарій і Нарсес, Тотіла й Тея, «Битва за Рим» Фелікса Дана.
Уже навесні сорок сьомого я кинув ходити й на курси, й до Британського центру, й до пастора Німьолєра, попрощався з другого ярусу з Ґустафом Ґрюндґенсом, що в програмі й далі стояв як Гамлет.
Ще не минуло й двох років відтоді, як над могилою Мацерата я надумав рости, а до життя дорослих мені було вже байдужісінько. Я шкодував, що втратив пропорції трирічного малюка. Я не міг забути про свої дев'яносто чотири сантиметри і мріяв бути меншим від свого товариша Бебри й покійної Розвіти. Оскарові бракувало його барабана. Під час тривалих прогулянок він нерідко опинявся поблизу лікарняного містечка. Він і так мав щомісяця показуватися професорові Ірделю, який називав його «цікавим випадком», отож принагідно Оскар раз у раз навідував і знайомих сестер-жалібниць, і навіть коли вони зовсім не мали для нього часу, він почувався поруч із тими жвавими білими халатиками, що обіцяли одужання або смерть, спокійним, майже щасливим.
Сестри мене любили, по-дитячому, проте незлостиво жартували з мого горба, завше пригощали чимось смачненьким і крадькома ділилися зі мною своїми нескінченними, заплутаними, приємно-стомливими лікарняними історіями. Я слухав, давав поради, навіть брав на себе посередництво в дрібних інтрижках, позаяк мені симпатизувала старша сестра. Для двох-трьох десятків дівчат, схованих під білими сестринськими халатиками, Оскар був єдиним і, хоч як дивно, жаданим чоловіком.
Бруно вже згадував: у Оскара гарні, виразні долоні, легенький хвилястий чуб і оті — досить-таки сині — все ще чарівливі очі Бронських. Можливо, мій горб, а також випнуті й воднораз вузькі груди, що починаються відразу під підборіддям, відтінюють, мов вигідне тло, красу моїх рук, очей, привабливість чуба; принаймні досить частенько траплялося так, що сестри, коли я сидів у них у кімнаті, хапали мене за руки, гралися моїми пальцями, ніжно торкалися чуба, а як виходили, то казали одна одній: «Як зазирнеш йому в очі, то про все інше в нього враз забуваєш».
Одне слово, я стояв вище від власного горба й, поза всяким сумнівом, зважився б на звитяги в лікарняних стінах, якби на той час ще тримав у руках барабана й був певний свого не раз підтверженого хисту барабанщика. Присоромлений і збентежений, не довіряючи невиразним порухам власного тіла, після таких ніжних прелюдій я, уникаючи головної дії, йшов з лікарняного містечка, давав собі волю, гуляв у парку чи довкола дротяної огорожі, яка одноманітно тяглася з усіма своїми дрібними вічками навколо лікарняної території, навіюючи на мене таку байдужість, що хотілося на все начхати. Я дивився вслід трамваям, які їхали в бік Веретена й Бенрата, втішався приємною нудьгою на бульварах уздовж велосипедних доріжок і посміювався з марнотратної природи, що гралась у весну і, дотримуючись календаря, розкривала, мов хлопавки, бруньки.
А по другий бік вулиці наш спільний художник-аматор з дня на день вичавлював із тюбика щораз більше соковитої зелені на дерева Верстенського кладовища. Кладовища мене завжди приваблювали й доти. Там усе таке доглянуте, однозначне, логічне, мужнє й живе. Кладовище — це те місце, де можна набратися духу й ухвалити рішення; тільки на кладовищі життя прибирає чітких обрисів — я маю на увазі, певна річ, не обкантовку могил — і, якщо хочете, набуває сенсу.
З північного боку вздовж кладовищенського муру тяглася алея для молитовних процесій. Там конкурували між собою сім майстерень, що виготовляли надгробки. Були з-поміж них солідні підприємства, як, приміром, «К.Шнооґ» чи «Юліус Вьобель». А також халабуди всілякої дрібноти — «Р. Гайденрайх», «Й. Бойс», «Кюн і Мюлєр» та «П. Корнеф». Щось середнє між бараком і майстернею скульптора, великі, або ще свіжо пофарбовані, або вже майже геть облуплені вивіски на дахах з написом під прізвищем власника, як-от: «Виготовлення надгробків», «Пам'ятники й огорожки», «Надгробки з природного й штучного каменю», «Надгробний живопис». Над халабудою Корнефа я прочитав по літерах: «П. Корнеф. Каменяр і скульптор».
Між цією майстернею і дротяною огорожею навколо кладовищенської території вишикувалися — так, щоб усіх їх було добре видно, — готові надгробки: на звичайних і подвійних постаментах, призначені для могил від одномісних до чотиримісних, так званих сімейних. Одразу за дротяною огорожею, терплячи на собі, коли світило сонце, ромбики від її узору, стояли підставки з черепашнику для потреб скромніших, поліровані діабазові плити, де матовим лишилося тільки пальмове гілля, типові — вісімдесят сантиметрів заввишки — обведені канавками дитячі надгробки із сілезького, трохи тьмяного мармуру, з рельєфами, вибитими на горішній його третині, — здебільшого то була троянда з надламаною ніжкою. Далі — ряд звичайних метрових кахменів з рудого майнського пісковику, який, потрапивши сюди з розбомблених фасадів торгових домів та банків, святкував тут своє воскресіння, якщо тільки так можна сказати про надмогильний камінь. А в центрі цієї експозиції — її перлина: пам'ятник, складений із трьох постаментів, двох бічних плит і великої, розкішно оздобленої стели — все з блакитно-білого тірольського мармуру. Над центральною стелою велично здіймалося те, що каменярі зазвичай називають «торсом». Голова й коліна цього торса були повернені ліворуч, терновий вінець, три цвяхи, бороди нема, долоні розтулені, з рани в грудях скапує стилізована кров — краплин, мені здається, п'ять.
