Гелена Не випада мені карать за злочин, Що через мене стався… Скрізь і всюди, Собі на безголов'я, пориваю До безуму серця мужів, які Себе й других ладні згубить за мене. Боги й напівбоги, герої й демони За мене бились, шарпались, боролись І за собою по світах водили… Первинна вже накоїла я лиха, [98]Вторинна ж, і третинна, й четвертинна — Ще більше! Увільни цього бідаху. Кого знетямив Бог, невинен той. Лінкей виходить.
Фауст Володарко! Здивовано я тут І влучницю, і влученого бачу, І лучницю, і враженого нею… Ось стріли знов за стрілами летять І в мене б'ють, дзижчать навкруг, пернаті, Пронизуючи наскрізь замок мій. Що я тепер? Бентежиш ти мені Знічев'я вірні слуги й кріпкі мури; Боюсь, що й військо скориться моє Тобі, непереможно-переможній. Що ж діяти? Мабуть, себе і все, Що мав своїм, — тобі віддати мушу… Дозволь мені до ніг твоїх схилитись І вільно й щиро визнати тебе Царицею, єдиною віднині. Лінкей (несучи скриню; слуги за ним несуть ще декілька) Могутня владарко, я знов На тебе глянути прийшов! Хай подивлюсь на вроди чар, Убог, як раб, багат, як цар. Чим був я перш? Чим став тепер? Чи я вродивсь, чи я помер? В очах моїх, немов крізь сон, Мигоче твій сліпучий трон. Зі сходу ми юрбою йшли І захід весь мов залили. Народ повсюди плив, як плав, Передній заднього не знав. Один поліг, другий надбіг, І третій з ратищем настиг, Скрізь за одним валило сто, На вбитих не вважав ніхто. Нестримний був той наш похід, Ми йшли й горнули все під спід, Де я сьогодні панував, Там завтра інший плюндрував. Усе ми брали на трапку: Ті білу челядь, хто яку, А ті — бики, а ті — воли, А інші коней знов вели. Я ж на абищо не хапавсь, Я тільки в рідкіснім кохавсь, І те, що в інших теж було, Кидав я геть, як бите шкло. Я всюди нишпорив скарбів, І зір мене несхибно вів, Бо він до всіх кишень сягав, Крізь віко скрині прозирав. Без ліку злота я надбав І самоцвітів назбирав. Бери що хоч — ось чудо з чуд, Великий ярий ізумруд. Найкращий жемчуг-жемчужок Візьми собі для сережок; На засоромлений рубін — Зблід від твого рум'янцю він. Візьми увесь коштовний скарб, Що грає змінним блиском фарб; Складаю я тобі до ніг Набуток ратних діл моїх. Багато скринь вже на виду, А треба буде — ще знайду: З твоєї ласки я б тут звів Палату цілу з тих скарбів. Лиш зійдеш ти на трон ясний, І вже схиляються як стій Багатство, розум, сила й міць Перед царицею з цариць. Те все добро було моє, Тепер воно твоїм стає; У чім я мав життя мету, Вбачаю нині суєту. Все те зів'яло й полягло, Неначе скошене зело; Та як привітно глянеш ти, Все буде знов рости й цвісти. Фауст Неси назад набуток бойовий, Коли без гани, то й без нагороди. І так уже усе належить їй У замку в нас — чи ж випада давати Окремо щось? Іди порозкладай Скарби всі влад! Небачену пишноту Яви очам! Щоб замкове склепіння Заграло чистим небом, щоб чудовно І неживе в тім раї ожило! Щоб їй під ноги славсь квітчастий килим, Щоб їй долівка скрізь пушилась пухом, Щоб їй усе промінним сяйвом сяло, Таким, що не засліпить лиш богів! Лінкей Зайвий, пане, твій наказ — Все слуга влаштує враз: Тій красі добро й життя — Все віддам без вороття… Присмирніли вояки, Притупилися клинки; Взрівши той чудовий вид, Сонця лик — і той поблід… Проти кращої з богинь Все на світі — прах і тлінь! (Виходить). Гелена (до Фауста) Бажаю я розмовиться з тобою; Сядь при мені! Займи порожнє місце І воднораз мені моє вбезпеч. Фауст Ні, перш дозволь навколішки упасти, Зложити клятву вірності і руку, Що підійма мене, поцілувати! Хай буду я співвладником твоїм Безмежній, неоміряній державі, Приклонником, слугою, оборонцем! вернуться Первинна вже накоїла я лиха, / Вторинна ж, і третинна, й четвертинна — / Ще більше! — Гелена страждає від докорів сумління, але пов'язує щоразу нову вину свою з волею богів. |
