Що скажеш ти про Геркулеса?

О, не буди в мені жаги!

Не бачив Феба я, Ареса,

Не знаю, що то за боги,

Але не раз дививсь на того,

Що люди славили, як Бога.

Хоч родом він і цар був сам,

Юнак, красою незрівнянний,

А брату старшому слухняний

І найвродливішим жінкам.

Такого не вродить вже Геї,

І Гебі в небо не піднять;

Даремно творять епопеї,

Даремно статуї різьблять.

Таку ти змалював картинку,

Що і різьбяр навряд би вдав.

Про мужа кращого сказав,

Скажи ж і про найкращу жінку.

Красу жіночу славить годі,

Вона бува пуста й німа;

Яка ціна холодній вроді,

Де життєрадності нема?

Краса сама собі царює,

А грація усіх чарує,

От як Гелена, що я віз.

Ти віз її?

На цій ось спині.

Куди і я оце заліз?

Від щастя я не тямлюсь нині.

Вона й держалася отак,

Як ти, за гриву.

Мов у сні я…

Вона ж моя єдина мрія!

Розказуй все мені, що й як,

Куди її і звідки віз ти?

Про се цікаво розповісти.

Тож Діоскури, гідні похвали,

У розбишак сестричку відняли;

А ті не звикли до таких невдач,

Оговтавшись, в погонь пішли навскач,

Та я з братами мало не застряг

На елевсінських болотах;

Вони йшли вбрід, а я з сестрою виплив…

Як дякувала там мені вона,

Розсудлива, поважна й приязна;

По вогкій гриві гладила…

Та юнь старого знадила!

Це в десять літ!

Обман філологічний —

Літа лічить вродливиці міфічній!

Поет її усе одною зна:

Не зріє і не старіє вона,

Ізмалечку її вже викрадають,

За літньою герої упадають,

Чи втратить же вона коли красу?

Поет не визнає оков часу.

Й вона хай буде часу непокірна!

Без часу бо, щасливий неймовірно,

Ахілл її у Ферах десь найшов,

На зло судьбі добув її любов.

Чи ж я не зможу силою чуття

Прекрасний образ визвать до життя,

Безсмертну ту істоту богорівну,

Величну й ніжну, владну і чарівну?

Де, де вона, скажи, богиня ця,

Прекрасна і жадана без кінця?

Одне бажання пориває душу —

Як не знайду її, то й жить не мушу.

По-людському ти просто захопився,

А духам так здається — з глузду збився.

Але тобі щастить-таки, нівроку:

Я хоч на мить навідуюсь щороку

У храм до Манто, доньки Ескулапа;

Там молиться отцю старенька баба,

Щоб він нарешті лікарів направив,

Цілить, а не вбивать людей наставив,

І тим себе на всі віки прославив.

Навряд чи є ще хоч одна сивіла,

Щоб так, як Манто, пособить уміла;

Вона вже певно дасть такого зілля,

Що вилічить тебе від божевілля.

Не треба ліків! Розумом я світлий!

Хіба ж мій намір, як у інших, підлий?

Не дай зневаги помочі святій.

Приїхали… Злізай мерщій!

Ти мчав мене по рінявій ріці,

Куди, скажи, прибились ми вкінці?

Отут, поміж Олімпом і Пенеєм,

Стялись колись Емілій із Персеєм;

За царство неосяжне йшла в них пря,

І переміг громадянин царя.

Дивися вгору! Бачиш, на вершині

Видніє храм у місячнім промінні.

Від тупу кінських ніг

Гуде святий поріг;

То півбоги серед ночі.

Це ми!

Розплющуй лиш очі!

Вітаю! Ти таки сюди.