Узимку сорок третього Митько у Гребінках потрапив в облаву. Хапали підлітків — і в вагони, без пайок і одежі. Назбирали душ із сімдесят. Ніхто навіть не глянув, що то ще дитина. Височенький, широкоплечий — уперед. Завантажили кілька тепляків і вночі від’їхали від Гребінок. П’яний, мов хлющ, поліцай насилу виліз, лише причинивши двері, щоб хлопці могли сходити до вітру. Навколо снігу і снігу. Крізь заметіль не видно, де кінчається земля й починається небо. Митько вгадує, що десь ліворуч — їхній Табір… Просунувся до щілини в дверях — голова пролазить. Поліцая не видно. З другого вагона спереду від тендера стелиться пара. Кинувся хлопець з вагона, зарився в сніг, чекав, що поїзд зупиниться чи почнуть стріляти. Нічого не сталося. Добіг, добрів додому крізь снігові кучугури. Перелякана мати умовляє, щоб сховався в землянку до корови.

— А мене не з дому забирали.

З Табору до Німеччини справді нікого ще не забирали; економія потребувала робочих рук, і всі з довколишніх сіл хотіли найнятися сюди на роботу.

Київ звільнили 7 жовтня 1943 року, проте смугу в шістдесят кілометрів повсякчас обстрілювали аж до Нового року. У Таборі порядкували німці. У конюшнях стояли їхні коні, що тягали гармати. Коло коней ходили власовці. Митько зі своїм волом розвозив корм по стайнях.

За ніч перед Новим роком власовці великим обозом рушили в бік Корсуня-Шевченківського.

— Хай хлопець допомагає, — розпорядився старший.

Митька примушували щось підносити й ув’язувати, приставили до однієї з підвід. Хлопець ішов і весь час міркував, чи довго ще йому чекати.

— Парень, а ты куда собрался? — тихенько запитує солдат.

— Та жду, коли віддадуть коня і вола.

— Убегай. Будет остановка, спрячься. Никто ничего тебе не отдаст.

Тільки тоді Митько зрозумів, куди він поперся. Усю дорогу видивлявся, де б сховатися, і не міг знайти схованки. Тільки з кожним кроком віддалявся від рідних місць.

В одному селі він побачив кузню з маленьким відчиненим віконцем, шмигонув під стіну в темені й насилу втисся у вікно.

Коли після недовгої зупинки обоз рушив далі, чув, як його гукали. Йому здавалося, що його неодмінно відшукають. Зіщулившись, присів під стіною на купі якогось залізяччя і ще довго навіть у цілковитій тиші боявся ворухнутись, а потім схопився й побіг додому.

Уночі проти Нового року прийшли розвідники, а назавтра прилетів наш літак і почав хтозна-навіщо стріляти по спорожнілих стайнях, по вулицях і кидати невеличкі бомби.

Німці відступили, пройшли наші війська. Приїхала якась комісія, і військовий звернувся до людей, щоб допомогли фронтові хто чим може. Люди виносили зерно: хто — відро, хто — два. Мати винесла солдатам цілий мішок.

— Син тягав, тягав, а вона взяла й віддала. Чужа б пожаліла, а своя дурна, — ловить Митько чийсь заздрісний голос.

І вперше в хлопця промайнула думка: «Це ж моє зерно! Не вона його припасала». Незнайоме «моє» вперше викликало відразу до матері.

Усе сіно в Таборі згодували німецьким коням, і знову з Терешком їх послали по солому в бік Василькова, на колишню передову, де від осені стояли скирти й раз по раз розривалися снаряди. Терешко став на воза й загадав Митькові залізти на скирту й скидати звідти сіно.

«Воно, скотина, на возі, а я на скирті, що її, може, нашпигували снарядами. Чужої дитини не шкода», — і Митько, встромляючи в солому вила, щоразу завмирав душею. — «А як рвоне! Де той батько?! Де?»

Надійшов запит, чи є такі й такі. За якийсь час дістали виклик і почали збиратися в дорогу, щоб їхати до батька. Відразу продали корову, але вона тікала з сусіднього села й ревла. Митькові серце краялося. Корову знову забирали, а вона тікала й тікала.

У Конотопі сіли в загальний вагон поїзда до Хабаровська. Попереду ще двадцять один день подорожі, з пересадками. Спочатку Митько й Петро дивились у вікно вагона, не відриваючись, а потім звикли до руїн та розбитої техніки і нетерпляче чекали зупинок на вокзалах, де можна було купити солоних огірків, картоплі, смажену курку і яйця. Та то для інших пасажирів. Мати ж насушила в дорогу сухарів і наварила меду з маслом. На кожній станції можна було дістати окропу.

Коли перевіряли документи, контролери попросили в матері паспорт Митька і довго перезиралися, дивлячись то на свідоцтво про народження, то на хлопця.

Як прожиті роки, пролітають за вікнами дерева, махають йому вітами, прощаючись, чи стоять собі нерухомо. Митько углядається в темінь за вікном, шукає й не знаходить у душі жодного солодкого спогаду. Юність кличе його в невідомий світ, і він безстрашно поспішає їй назустріч.

Удивляється стара хвора жінка в пожовклі папірці: один — мамин лист, другий — відповідь на нього, третій — відповідь на її запит, і між ними, між датами — шістдесят шість років. Ці три папірці написали різні люди в різний час… Зі скупих слів маминого листа постає в пам’яті світ її дитинства і юності — такий гарний, як пора життя, і такий гіркий від сліз, бідності, образ і безнадії. І відповіді на мамин запит, на її запит об’єднані хворобливою жорстокістю. Хіба людина при здоровому глузді може написати, що вирок до страти, виконаний 1938 року, скасовано через дев’ятнадцять років після його виконання, бо не було складу злочину. Складу злочину не було, а в обвинуваченої людини відібрали життя. Затавровані цим обвинуваченням, члени родини пройшли крізь пекло трудових таборів і будинків для дітей ворогів народу. З огляду на це обвинувачення комусь віддали їхню квартиру і майно. І ні вибачення, ні компенсації. Складу злочину не було… Був. Був талановитий і успішний — талановитий від Бога, а успішний через надзвичайну працьовитість, освіченість та широкий світогляд — чоловік, що любив Україну.

Жінка знов і знов учитується в пожовклі слова і бачить своє життя, що про нього в цих паперах — ані рядка.

…Молодому талановитому доцентові з кафедри органічної хімії потай усі заздрили. Йому лише тридцять п’ять років, а він уже відомий у наукових колах своїми працями, і ходять чутки, що незабаром його заберуть до Москви. А народився він у звичайному українському селі, і хоч в автобіографії мусив писати, що він з бідної селянської родини, проте батьки, певно, були заможні, та й ім’я Зіновій не траплялося в бідних сім’ях. Устиг перед революцією закінчити чотирикласну церковнопарафіяльну школу, після якої випускники мали право вчителювати, однак після революції довелося йти в найми. Неймовірними зусиллями вступив до політехнічного інституту. Обдарований і товариський, мав гострий розум, різнобічні здібності, будь-яке товариство вважало за честь бачити його в своєму колі, друзі познайомили його з відомими діячами науки та культури, бажаний гість, де були дівчата на виданні.

Бурхливий розвиток непу дав могутній поштовх до розвитку науки й культури. Багато хто повірив у свою щасливу зірку. Як і коли Зіновій усе встигав — невідомо, та його реферати були подібні до дипломних робіт, а дипломна робота — до наукового опусу. Ще студентом він одружився з дочкою непмана, якій брак вищої освіти компенсувало біле личко, розкішне пшеничне волосся, весела вдача й легкий, кокетливий характер. Здається, Зіновій був закоханий у всю її родину і чимось був схожий на свого тестя — вони годинами могли захоплено обговорювати історичні та політичні моменти розвитку України, і те, що не завжди доходили згоди, не заважало їм закінчити зустріч українською піснею. А як співали! Обидва мали чудові голоси. Те, що сільський хлопець потрапив у сім’ю непмана, нікого не бентежило. У хлопця був природжений хист легко спілкуватися з людьми, не зважаючи на їхню маєтність, цінуючи тільки розум та світогляд. Тесть відверто й щиро пишався своїм зятем.

— Ти наш, — говорив вусач, розправляючи на грудях розкішну манишку своєї вишитої сорочки, і вкладав у ці слова якусь таємничу вдячність за шану до минувшини свого народу.