Іде весна…

— Цього року Валечка закінчила б десять класів, — гомонять між собою свахи. — Тільки Любі не нагадуймо нічого.

Однак Люба пам’ятає все сама: вона щодня хвилюється, уявляючи Валю в школі, вдома, серед однокласниць і однокласників. Усюди жінка ловить дівочий сором’язливий погляд, чує ввічливі слова, бачить дочку на випускному вечорі. Коли дівчатка тягнуться до школи, вона стоїть біля хвіртки і проводжає кожну сумним поглядом.

— Добрий день! — вітаються з Любою, і радісні личка на якусь мить оповиває смуток.

— Бувайте здорові, дівчатка! Які ви гарні сьогодні! Зовсім дорослі.

І, зашарівшись від задоволення, йдуть далі, вже ніби оповиті білою хмаринкою журби.

На випускний вечір майже всі дівчатка прийшли у весільних сукнях. «Ну, це матері перестаралися», — думала Люба. І довго сиділа під кленами, згадувала, журилася, плакала, а тоді пішла спати. А вранці зі сходом сонця пробудилася від страшного крику.

Кричало село. Біжать молоді й старі на той високий берег, куди зі школи пішли випускники зустрічати схід сонця. Стоять налякані вчорашні десятикласники. У дівчат — брудні патьоки на обличчях від розмазаної косметики, у хлопців на руках — кров товаришів, що поряд лежать з розплющеними очима, дивляться, та вже не бачать свого останнього світанку. Всі начебто мовчать, але звідкілясь рветься цей страшний крик — чи то з грудей нещасних батьків, чи, може, то з самої землі.

Хто це лежить навзнак — такий довгий? Та це ж Сашко! Сашко-шибеник!.. Завжди всюди ліз першим і цього разу кинувся першим навперейми хлопцеві з ножем. Поруч зіщулився Вадик. Якимось дивом тримаються на переніссі окуляри. Та він і битися ніколи до ладу не вмів!.. Завжди тримався осторонь зі своїми книжками… І Іван — гордість школи… Хто заплющив їм очі? Мабуть, директор.

Побачивши це жахіття, хтось кинувся тікати, хтось у знемозі осів на землю. Несила було дивиться на батьків і рідних, що тільки вчора проводжали дітей на той довгожданий випускний вечір, який мав би відкрити дорогу в доросле життя. Але на неї дітям так і не судилося ступити. Рідні поривалися припасти до тіл дітей, бо не вірили своїм очам. Їх би відвести додому, проте не можна… Треба дочекатися, поки приїде міліція. Ніхто до пуття нічого не знає. Складаються докупи пошепки промовлені слова, вигуки, незв’язні речення переляканих дітей, що збились юрмою. Їх забирають батьки, а вони тримаються за руки так міцно, що годі розірвати. Діти бояться одне за одного.

З тих скупих слів постає страшна картина. Виходили зі школи після танців. Хтось залишився чекати вчителів, які зайшли в учительську, хтось рушив уперед, на схили, де найкраще видно схід сонця. Стояли й чекали перших променів, що вже пробивалися крізь помережаний хмарками небосхил. Раптом, наче нізвідки, з’явився зовсім незнайомий хлопець. Ровесник. Він заздро дивився на школярів. А щоб не сміялися, хвалькувато крикнув:

— У мене ніж є!

І метнувся з ножем до дівчат.

До нього кинулися хлопці, хотіли були його схопити, а він почав бити ножем одного, другого, третього. Діти затулялися від ножа голими руками. Все трапилося в одну мить — таку коротку, що й не встигнеш ковтнути води чи ранкового цілющого повітря. Коли підбігли вчителі й схопили цього невідомого, троє дітей уже конали на землі, а сонце посилало їм своє останнє «прощавайте».

Люба брела додому, не бачачи дороги, і тихо плакала. Її біль, що майже рік міцно тримав душу в своїх пазурах, ніби зіщулився, поступаючись місцем новому відчуттю горя — такого страшного й непоправного. Згадувала слова мудрого свекра, що не можна бути щасливим серед нещасних. Чомусь уявляла того, хто в щасливий для всіх вечір випускного балу виїхав з міста в село, щоб не бачити щасливих однолітків, пішов на берег, а там такі ж щасливі й безтурботні хлопці та дівчата, взявшись за руки, йшли зустрічати сонце, мріючи віднайти свою життєву стежку. Він не мав тої стежки. Тільки батьків-п’яниць та хвору бабу. Не мав і випускного вечора, бо не ходив до школи. Жив самою злістю: «Це вам, щоб знали!..»

2004 рік… Наближаються вибори третього Президента України. Знову люди спішать до телеекранів. Кандидати обливають брудом одне одного, закидали все село агітаційними матеріалами — буде чим у печі палити. Ніхто не знає, за кого голосувати. Там буде видно. Як залишилося тільки двоє кандидатів, село розкололося. Були в селі й такі, що пройшли крізь табори.

— Люди, ви не знаєте, що таке зек! У нього нелюдська психологія.

— А може, цей упорається, бо взнав у тюрмі, почім корець лиха.

— Сідай у тюрму, тоді взнаєш і сам. Кому ти віриш?

— Нікому.

Люди прислухаються, радяться. Зростає напруження і в селі, і в країні, і в день виборів більшість голосує за Ющенка: хтось — свідомо, хтось — не зовсім. Та після виборів байдужих уже не було: всіх підхопив той ще не видимий рух боротьби. Не за президента — за свій голос. Мовляв, як усе вже забрали, то хоч голос не крадіть.

І ось Майдан… Збираються в селі біля клубу, переказують, чого не почуєш з телевізора.

Телефонує з Києва Анатолій.

— Тату, я на Майдані!

— Ти віриш у справедливість?

— Не знаю, але це неважливо. Треба, щоб нас було багато, щоб не стріляли в людей.

— Що він каже? — жахається мати.

— Мамо, ти тільки не бійся. Я теж їду з хлопцями, — обережно повідомляє Микола.

— А якщо справді стрілятимуть? Тебе ж можуть убити!.. — плаче Люба.

— А як когось іншого вб’ють? Треба їхати!..

А Майдан росте… Він у кожному місті й селі… Він дарує людям віру і надію… Він об’єднує всю Україну…

…Минуло двадцять п’ять років, як не стало Павла Васильовича.

Павло Васильович помер, проживши з Ларисою п’ять років — сам собі їх відміряв, коли просив дітей зрозуміти його і не нарікати, що після смерті їхньої матері одружується з жінкою, за якою вони стежили колись, щоб, не дай Боже, не залишилась ніколи наодинці з татом.

— Якщо мені судилось прожити скількись років, я всі їх проміняю на п’ять років життя з Ларисою Іванівною, — поставив перед вічністю умову, а та взяла й виконала її, бо помер уві сні, мабуть, і не помітив. Ларису виходжували усією сім’єю, залишилася з нею Одарка, а та тільки в журбі за коханим чоловіком — усе інше проходить повз неї. Вчорніла, схудла, весь час проводила на кладовищі, поки не звалилася з ніг і не потрапила в лікарню.

Померли батьки, нічого не обіцяє майбутнє, і Лариса радіє кожному приходу учнів — вона віддала їм усе життя. Прожила життя і не навчилась брати — у будинку, де мешкала майже сорок років, нічого взяти. Вона береже ті меблі, що купували разом з Павлом Васильовичем, зберігає спаковані та перев’язані по роках випуски «Роман-газети» (її так важко було передплатити), зберігає подаровані колишніми учнями їхні друковані праці — і літературні, і наукові, гордиться ними. Та найчастіше вона в минулому всіма думками, по минуле до неї приходять колишні учні. Зважує, коли можна було вчинити інакше. Переживає за Людочку, що десь у далекій Москві мається по лікарнях з хворим чоловіком. Наталя не дає журитись своєю долею — у неї все гаразд, та Лариса сама відчуває свою провину перед старшою дочкою: бачила, як вони любилися з Любомиром, не застерегла, що це може ніколи не повторитись, тільки зраділа, що ніщо не завадить тій здобути спеціальність — старшим за неї він був і хотів сім’ю. Тепер вона все бачить. Наталя приходить до неї, а Лариса починає розповідати вже вкотре, як та народилась, як маленькою любила матір, як навчалась, як колись Лариса заганяла її з побачення палкою, била нею по штахетинах, щоб усі боялись.

— Яка ж ти невилюблена, дочко, — тільки раз гірко вирвалось у неї, та вона враз замовкає, піймавши застережливий погляд Наталі.