У Василівці довелося зазнати голоду, проте вижили всі. 1932 року не вродило не лише через непогоду, а й тому, що найкращих хліборобів розкуркулили, знищили, створивши колгоспи на чолі з тими, кому ніколи не доводилось обробляти своєї ниви. Були, звісно, й інші причини, про які боляче згадувати.

Стало в пригоді зерно від турецького проса, що його сіяли на потреби школи. Мішки стояли в коморі, однак продзагони не додумалися забрати сорго. Скільки життів удалося врятували, коли відкрили їдальню в школі!.. А головною помічницею там стала Орина, яка вночі з техпрацівницею пекла млинці. До борошна додавали листя лободи, буряків, готували вариво з усього, що можна було їсти, берегли кожну крихту. Харчів Іван не довіряв більше нікому. Тож дітей у класах мали стільки, що не було де садовити. Усі односельці були йому вдячні й дуже поважали його. Щоправда, ніхто не знав про неабияку Оринину заслугу.

Іван усе працював і вчився… Заочно… А як би він учився, коли б не така дружина?.. Блискуче захистивши дипломну роботу, дістав призначення до Полтавського педагогічного інституту на денний відділ зі збереженням заробітної плати і вирушив на навчання. Орина теж готувалася до переїзду: треба було продати хату, корову, бджоли, зібрати врожай. У місті придбала будинок, що його разом з дітьми перепланувала й виштукатурила. Цілі ночі вистоювала вона в довгих чергах за ситцем, взуттям та субпродуктами. Навчалася на робітфаку Лариса. Навчалася на вчительських курсах Одарка. Навчалися в школі Миколка і Валя. Навчався й Іван. Роки були тяжкі. Діти враз підросли. Ану ж, прогодуй і одягни таку ватагу! Про все дбала Орина. У країні відбувалися дивні й страшні речі. Щодня на робочому місці або в освітньому закладі дізнавалися про розжалування «вождів». На щастя, це лихо оминуло родину. Клопотанням Іван дістав вільний доступ на роботу в приміській школі, а з 1938 року — в технікумі. Скрізь йому була шана: любили його студенти, поважали за порядність і професіоналізм колеги… І так аж до війни. Війна вирвала з родини єдиного сина, залишивши на серці невигойну рану. Не стало й братів. Колись їхні імена запишуть у Книгу пам’яті героїв — Григорій, Степан та Микола Тимофієви.

Тужив Іван за сином. Так тужив, ніби самого не стало. Орина зчорніла і змовкла. Більше не чути було її співу. Знову взяла на себе весь сімейний клопіт — одна за всіх. Як же трапилося, що він не помітив такого скарбу? Найкраща з Орлівен несла в собі вроду матері: висока, з розкішним чорним волоссям, туго зібраним у дві коси, горда та неприступна в дівоцтві й така доброзичлива. Дуже довго трималася за свої дівочі мрії, а вони не здійснювались, обертаючись на обов’язок. Дивну схожість із грузинськими жінками зберігали тільки ніс з горбинкою, меткий погляд та прекрасні, витончені руки, які переробили стільки роботи, що дивували кожного, хто звертав на них увагу. Замолоду весела та співуча, а тепер статечна й хазяйновита, вона була тією господинею, що вміла все, матір’ю, яка давала раду всім дітям. Могла навіть нагодувати сиріт. Обігріти не вдавалося, бо як обігріти тих, хто, нацькований чоловіковою сестрою, сам не хотів цього? А чоловік не допоміг. Щастя калатало в двері, заглядало у вікна, щільно завішені фіранками, стукало в самісіньке серце, та він не озвався. То, мабуть, Орина, до всіх привітна й ласкава, як ніхто, так чекала любові, опіки, допомоги. Словом, усього того, що сама дарувала людям.

Іван знав, що вона його догляне: чергуватиме коло ліжка довгими безсонними ночами, подасть ліки і воду, нагодує, помиє й укриє. Та не буде вже ніколи поміж ними любої розмови. Тільки-но хочеться щось згадати, як відразу в пам’яті зринає якась гірка образа і з’являється Одарчина тінь. Чи любив Одарку? Хтозна… Любив дітей: малих братів та сестер, своїх рідних, онуків… Любив учнів. Діти — як сад, як дерева в саду: що прищепиш, те й виросте. Весь свій час Іван проводив з малечею: голубив малих, розповідав їм казки, майстрував для них нехитрі іграшки. І вони поспішали до нього по ласку та втіху з подряпиною на ліктику і в душі. Розказував їм усе, що знав. А коли йому казали, що з його знаннями та здібностями треба робити кар’єру, відмахувався: бачив свій обов’язок у служінні дітям. І вони тяглися до нього, горнулися, любили і шанували. Усіх людей міг розгледіти крізь призму дитячих років, щоб краще зрозуміти. Скількох учнів він мав? Усіх навіть не пригадаєш. Він присвятив дітям своє життя, і вони завжди могли знайти притулок у його серці.

Ось і Наталя бентежила його серце. Він бачить вразливу натуру, яка весь час намагається дати раду взаєминам і настроям близьких їй людей.

Усі розповіді про те, як зрізують на вступних екзаменах, викликають у Лариси та Сергія цілковите розуміння, бо ж самі вчителі. Побачили на своєму віку чимало. Ось і тепер виїхали від батьків на нове місце роботи, але досі пам’ятають кожного зі своїх випускників, що вступали в інститут. Вони полюбили їх з першого знайомства, пишалися ними, намагалися віддати їм усі свої знання і вболівали за них.

Наталя вже цілий місяць навчалася в технікумі, та приїхала Лариса, знайшла її з групою на збиранні кукурудзи в одному з приміських колгоспів і забрала в школу, бо коли в школі Наталя не з’явилася першого вересня і батьки гордо повідомили, що вона вчиться в технікумі, заслужена вчителька Берта Борисівна сказала їм з докором:

— Хіба можна було цю дівчинку забирати зі школи? У мене таких учениць не було.

І тільки після цих слів старої вчительки відчули, як легковажно поставилися до вибору дочки. Та й хіба то був вибір?.. Тікала з родини, не розуміючи цього, до діда і баби, де почувалася зовсім інакше. Поруч з ними їй хотілося не тільки краще вчитись, а більше знати, бути в усьому першою, щоб нею гордився дід Іван, бути сміливою і наполегливою, як навчав дід Хома.

Повернувшись до школи у восьмому класі, відчула себе дорослою серед дітей: два місяці перебування в колективі студентів — молодих людей, що вже обрали свій шлях у житті, пройшовши такий важкий вступний період, де, крім знань, треба було мати ще й удачу, — змінили її світогляд, і Наталя з головою поринула в науку; конкурси, олімпіади, спартакіади… Вона все встигала і здобувала нагороди.

— Ти будеш фізиком, — казала їй фізичка.

— Наталю, я бачу тебе тільки літератором, — повертаючи твір, хвалила мовничка Раїса Іванівна.

— Тобі треба вступати на хімічний факультет.

— З тебе буде погана вчителька, — заявила Ганна Йосипівна, — ти не зрозумієш психології дитини, якій важко дається навчання.

— А я буду лікарем!

Наталя засинає і прокидається з цією думкою.

На літніх канікулах, коли батьки роз’їжджались у відпустки, поспішала в село до діда Хоми, разом з Любою наводили в хаті лад — усе вибивали, провітрювали, мили, і дід ніби молодшав, і десь насміхаючись із себе, ніс онукам гостинчика — гроші, і сам радів, бачачи, як червоніли личка від ніяковості й задоволення. Так, він буде їм робити подарунки. Аби чути в хаті ці ще ніжні дівочі голоси, відчувати турботу онук, застерігати їх.

Упоравшись в хаті, біжить Наталя до фельдшерського пункту і проводить там майже весь вільний час — переписує папери, подає під час перев’язок усе, що просить фельдшер, розводить дезінфекційні розчини — їй усе треба. І ще треба до діда Івана.

І один, і другий нагадують їй:

— Бережи себе. Ти дівчина.

— Я знаю, — відповідає поважно.

Вона знає, що це таке.

Закоханість прийшла раптово навесні: у шістнадцять років відчула себе героїнею всіх тих пісень, у яких любов то тріумфувала, то тужила; приміряла до себе історії героїнь романів і любила когось разом з ними. Але то були чужі історії, і її герой ще не з’явився. А вона замріяно рахувала пелюстки на ромашках, домагаючись від них відповіді, чи хтось її любить, чи не любить. Хто? Закохалася в когось, хто був найкращий, а той усе не з’являвся. Вони познайомилися на пляжі, куди, склавши останній вступний іспит, прийшов хлопець і сидів там над рівнянням, що його не зміг розв’язати на екзамені. Розв’язували вдвох, потім пішли до гурту молоді грати у волейбол, де стояли поруч, удвох поверталися з озера. Була з ним поважна й сувора, жодним словом не виявила уваги до нього — тільки вдома нетерпляче чекала наступної днини і журилася, що до його від’їзду залишилося так мало днів. Що таке листування? Це якась магія стосунків, коли ти дивишся на одні слова, а бачиш інші, читаєш ненаписане, не задумуючись, що, може, того й не було. По-своєму уявляєш свого героя, про що він, може, навіть не здогадується, чекаєш слів і вчинків від того вигаданого і твориш себе, щоб бути гідною його.