І лише місяць по тому Віктор, Нінин чоловік, відпустив жінку глянути на онуку. Повернулася засмучена й сказала:

— Там такі злидні…

А другого дня вони поїхали й забрали молоду сім’ю до себе. Невістка швидко оговталася в чужій хаті, тільки й чути було: «Сергію… подай… принеси… повісь… потримай…»

Віктор казав Ніні:

— Дивись і вчись у невістки, як сина виховувати! А то — хай синочок поспить… хай погуляє… він слабенький… Держить міцно. Може, воно й на краще.

Сергія перевели до вечірньої школи. На роботу влаштуватися нема куди. Гуляти нема коли. Берися, хлопче, до господарства, бо батьки на роботі цілими днями. Треба ж якось молоду сім’ю утримувати.

— Коли б не ця крихітка, — думав Віктор, — вигнав би їх до бісової матері.

Бавить він мале дитя, притискає до грудей, спішить з роботи додому то з іграшкою, то з новеньким платтячком і не розуміє, чи він дід у свої тридцять п’ять, чи батько.

Василь ще перед армією влаштував Миколу учнем у телеательє, щоб мав актуальну спеціальність, адже в хлопця золоті руки. Про армію Люба згадувати не любила. Ніколи не думала, що буде рятувати сина від армії. Не боялася служби — боялась дідівщини. То чутки, то газетні публікації про знівечене молоде життя, про скалічену душу — не у ворожому полоні, а у своїх військових частинах — не давали спокою. Виноси, викохай дитину, навчи бути людиною в цьому складному житті, щоб отак просто, через чиюсь забаганку чи примху, спаскудили хлопцю душу. Потай від Василя бігала Люба перед призовом до військкомату, аж поки напитала офіцера, який пообіцяв «відмазати» сина від армії. Віддала й дідового подарунка — золотого. Добре, що нікому нічого не казала. Коли Микола одержав повістку, той офіцер пропав… А разом з ним і золотий — дідова пам’ять.

— Ой, діду, як добре було маленькою… — тихенько звертається подумки жінка до діда.

Може, почує… Може, десь сидить її добрий дід поруч мудрого Бога і просить у нього для неї благословення, бо сам уже не годен її захистити від життя, що стає дедалі незрозумілішим.

Десь у Біловезькій Пущі вирішено долю Радянського Союзу. Молоді радіють. А Михайло з Марією, Василеві батьки, журяться. Вони впевнені, що їх знову обдурять. Коло старого Михайла весь час крутиться Валя. Дивлячись на діда з онукою, Люба здумує собі, про що вони розмовляють. Мабуть, Михайло розповідає Валі те саме, що колись говорив їй дід Хома. А та шукає в нього розради. Як онука переживе дідову смерть, Люба боїться навіть уявити. Чому їй ніхто не шепнув, що свекор помре не від старості, а від горя…

Одного дня Люба чекала дочку зі школи. Уже й борщ захолов, а дівчини все нема. «Може, в подружок де загуляла», — заспокоювала себе Люба. А її раз по раз обсипає жаром. Тремтить душа. Люба жене від себе всі думки. Тільки прислухається, чи не стукне хвіртка І, не дочекавшись, біжить по хатах: може, до кого зайшла. Тоді — в школу, де все зачинено: нема ні гуртків, ні додаткових уроків. Біжить… Чи хоче бігти?.. Ноги вже ніби ватяні. Насилу переставляє їх. Помітила, що Василь і Микола йдуть за нею слідом, та вона знає, що їм ніхто нічого не скаже.

Пішла селом чутка: пропала дівчина… Доходить до Люби. Хто пропав? Це її Валя пропала? Ні, це якась інша — її Валя зараз прийде, підкрадеться ззаду, обхопить і попросить, щоб мама на неї не сварилася. От я їй дам! Де можна ходити? Заходять у хату Марія й Олеся, заходить Михайло, ніби в гості, ховають одне від одного свій страх, опускаючи очі, бо звідти рветься розпукою біль. Близько півночі повертаються Василь і Микола. Без Валі. Село давно спить. Темно, тільки в одній хаті горить світло. Там тяжко плаче мати, а здається, що плачуть вулиці й садки. Стелеться стежками, зривається до небес материнський плач, схожий на виття пораненого звіра.

Рано-вранці виходять з дому Василь з Миколою, а їх уже чекають молоді хлопці: хто з мотоциклом, хто з велосипедом. Вирушають шукати. Під’їжджають до кожної копи, обнишпорюють чагарі — ніде нема, ніби хтось її забрав на небо. Всі люди в селі сидять по хатах, а зустрівшись, питають одне одного:

— Не знайшли?

— Не знайшли.

І знову тихо, тільки висить над селом стогін. Люба вже не плаче. Прибігла сусідка-медсестра, щось упорснула, щоб спала, от жінка й лежить з розплющеними очима, боїться заплющити, щоб не проґавити, коли прийде Валя. Коло худоби пораються чужі люди, хтось варить обід.

На третій день приїхав син Анатолій. Цей з міліцією розпитує людей по сусідських селах. Може, хто бачив? Ні, ніхто нічого не бачив. Та ось один дачник згадав, що був на городі й почув, як хтось кричав «Рятуйте!» біля крайньої хати. А потім усе стихло. Думав, що то молодь гуляє.

Коло крайньої хати, майже в селі, знайшли тіло дівчини, прикрите гілками… Недалеко лежав портфель з книжками й невеликий пакунок із прив’ялими опеньками. Підступив ліс до самого села…

На похорон прийшли люди з трьох сіл. Усіх посадовив за стіл старий Михайло. Виставили найкращі страви, винесли й роздарували подружкам Валині речі. Тільки велику ляльку Михайло залишив собі, бо сам подарував її онуці, коли та йшла в перший клас.

— Така велика і бавилася лялькою, — хитав головою. — Ще й не дівувала.

Люба не пам’ятає нічого. Згодом їй розповідали, як ішла за труною й падала, а свекор умовляв її триматися, бо ж проводжає дочку в останню путь.

Люба ще довго не вірила, що дочки в неї більше нема: не бачила її мертвою. Прибитих горем Олесю й Марію держали попідруки онуки. Старі жінки не відходили одна від одної…

Василь ішов біля труни, він хотів би сам нести на своїх плечах ту страшну й таку дорогу ношу. А домовина пливла над головами. Віддаючи шану молодому життю, труну несли до кладовища на руках, хоч слідом їхала машина.

На кладовищі, припавши грудьми до домовини, почала голосити Олеся. Голосила тим давнім плачем, яким проводжали споконвіку померлих. І весь натовп заходився риданням. Зграйкою стояли однокласники. Їм було важче за інших повірити в смерть ровесниці. Плакали навіть хлопці. Тільки Сашко не плакав — той, що з першого класу намагався носити Валиного портфеля, а вона не давала, бо мав з поведінки двійку. Такий шибайголова, а тепер стояв, ніби скам’янів.

Поховали Валю.

Михайло не міг сидіти вдома: заглядав то в одну хату, то в другу, розпитував про врожай, цікавився, чи не знають, яка завтра буде погода, і йшов кудись. Тільки б сороковини відзначити. Тільки б дотягти. На другий день після поминок зайшов до Василя та Люби й заніс гроші:

— Це я збирав Валі на посаг. Замовте на них пам’ятник.

— Тату, ще рано.

— Ні, не рано. Бувайте, діти, здорові. Уже час.

І пішов.

А вранці знайшла його Марія мертвим. Лежав, ніби заснув.

Поховали діда.

Люба горить вогнем помсти. Ходить до прокуратури, до слідчих. Передає їм усе, що чує від людей, і звинувачує:

— Ви не хочете шукати!

— Жінко, — заспокоює її прокурор, — у мене двоє дітей. Дівчата. На сьогодні я більше ніж ви зацікавлений знайти тих нелюдів. Ми шукаємо.

Вийшовши з приміщення, Люба бачить на стенді «Їх розшукує міліція» велике фото своєї Валентини. Білі кучері облямовують личко, довірливо дивляться на всіх волошкові очі, всміхаються злегка ніжні дитячі уста.

— Треба жити, — вмовляє Василь дружину.

— Навіщо?

— Гадаєш, що синам не потрібна мати?

Промайнули осінь і зима…

Затягається горе рубцями, які час від часу рвуться і знову кривавляться.

Анатолій спішить вирватися до батьків: він турботливий син. Має намір одружитись, і не тільки з любові, а й з інтересу до становища її батька. Хлопець закінчив інститут з червоним дипломом і непогано влаштувався, проте, щоб утриматися на плаву, самих здібностей і працьовитості тепер замало. Скільки його однокурсників пішло торгувати!.. Він не піде… Він не поїде за кордон… Він тут здобуде все…