Повна незалежність — ні в кого не треба брати дозволу й ні перед ким не треба відповідати за свої дії, бо не відчував себе господарем народ. На цілу індустрію обернулося вивезення чорного й кольорового брухту за кордон — як після війни везли ешелонами перетоплювати розбиту техніку, так і тепер майже на кожному кроці з’явилися величезні бази для збору брухту, тільки це вже була не розбита військова техніка, а порізані механічні лінії для виробництва меблів, консервів, трикотажу, а також унікальне обладнання для виробництва електронних приладів, зокрема й у військової галузі… Усе приймали за безцінь, за кордон вивозили за гроші, що їх ніхто не тільки не рахував, а й не бачив.

Обираючи другим президентом Леоніда Кучму, дехто задумався про свою відповідальність перед майбутнім, але після виборів більшість усе ж запам’ятала саму картинку демократичної зміни керманича з вітанням і міцним потиском рук.

Обіцянки Кучми зробити російську мову державною, до чого перед ним ніхто не додумався і що допомогло йому набрати більше голосів, спочатку ніхто не сприйняв як основну умову розколу суспільства. А руйнація країни набула небачених масштабів.

Вибори президента 2004 року… Раніше словосполучення «брудні вибори» майже не вживалось. А з екранів телевізорів, з газетних шпальт політологи констатують той факт, що вибори будуть брудними, як щось незворотне, як землетрус чи всесвітній потоп. Поливають брудом один одного кандидати в президенти, кожний намагається підкреслити свою значущість не своїми діловими і моральними характеристиками, а вишукуючи негатив на опонента та його родичів. А ще рахують, скільки буде витрачено грошей на підкуп електорату. Звучить так, ніби не людей, не виборців, а якогось «лекторату». Та й важко засуджувати тих, що ледве животіють і віддають свій голос за олію чи гречку… Ситий голодного не розуміє — розуміє той, хто купує. Єдине, що залишилось у людей, які втратили країну, де пройшла їхня молодість, за яку віддали життя їхні батьки, ровесники, родичі, яку вони будували, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, яку тепер розтягують і розпинають, розпродують, у якій вони нікому не потрібні, — це голос. Та про ціну свого голосу вони дізнаються пізніше.

Наталя спочатку чекала, що прийдуть агітатори уточнювати списки, але ніхто не приходив. Дізнається, що з лікарні теж нікого не залучали в агітатори, іде на виборчу дільницю звіритись зі списками. Усе в порядку, усі члени сім’ї, названі нею, є в списках, які раніше були вивішені й де кожний сам міг себе знайти. І Наталя механічно, майже випадково, просить подивитись, хто ще є в списках по її квартирі.

— Шевченко Марія Іванівна… 1919 року народження.

— У нас такої немає. Це помилка, ви викресліть її.

— Вам треба звернутись у відділ реєстру виборців міста в робочий час.

— У робочий?

Вона піде. А спочатку телефонує багатьом своїм знайомим і цікавиться, за кого ті будуть голосувати.

— Не знаємо. Мабуть, за того кандидата, що і діти — їм жити.

— А вони розбираються?

Хтось збирається за Ющенка, хтось проти всіх, хтось за Януковича.

— То я ж маю право на свій голос?

— Маєш, тільки не за зека, послухай дітей.

Наталя теж збирається голосувати, час радитися з дітьми, може, вона не в усьому з ними погоджується, та боїться їх підвести.

Розібратись хочуть усі. Про помилки в списках передають спочатку одне одному як про службову недолугість:

— Наталіє Сергіївно! Рада вас бачити! За кого голосуєте?

— За президента, — сміється. — Як вам живеться в новій квартирі?

— Нічого, спасибі. Знаєте, я пішла звіряти списки, чи внесли нас за новою адресою.

— Внесли?

— Внесли. І за новою, і за старою — двічі записали всю сім’ю як Федоруків і як Федорчуків.

— Це просто помилка.

День виборів першого туру проходить напружено, усі прислухаються до кожної звістки. Іноді до дільниці під’їжджають автобуси зі стомленими чоловіками, і хтось старший — той, що їх привіз — показує документ, за яким ці люди можуть проголосувати без реєстрації. На дільниці майже всі знають одне одного.

— Добрий день. Ви вже проголосували?

— Ні. Моє ім’я записали неправильно, замість Ліна — Лина, не дозволили.

І так майже на кожному кроці.

А давня знайома, з якою Наталя вже багато років на «ти», признається Наталі:

— Якщо я тобі скажу, як написали моє прізвище, будеш сміятись або упадеш.

— Як?

— Як можна було з єврейського прізвища Тевліна зробити випадково українське — Тельмоненко?

Вони обидві розуміють, що це не описка.

Напруження наростає. Люди починають звертатись до центральної виборчої комісії, щоб змінити складну процедуру внесення поправок у списки, за якою треба вистояти в чергах, розшукувати незнайомі кабінети. Та бігають не всі. Ходять чутки про масові порушення, усі цікавляться, хто за кого голосує.

— Нічого. Ще буде другий тур! — люди кинулися виборювати своє право на голос.

Наступного дня після виборів з’явилось нове вітання: «Слава Україні!» Спочатку його вимовляють невпевнено. Так довго ніхто вголос не вимовляв це горде «Слава Україні!», яке примушує згадати своїх героїв — «Героям слава!»

Усі чекають другого туру. А під час другого голосування — ті ж помилки, поправки ніхто не вносив у нові списки, ті ж каруселі з автобусами — тільки посилюється тривога. А наступного дня шириться по Україні заклик «На Майдан!»

— Наталю! — серед розмаїття почуттів проривається з телефонної слухавки такий рідний спокійний голос. — Я чекаю на тебе біля головпоштамту, як завжди. Не забудь тепло одягнутись, — говорить Анатолій так, ніби щойно вийшов з квартири.

— Я йду. Ми всі йдемо.

Стають Майданом усі площі населених пунктів України — міст великих і малих, містечок і сіл. Молодь вийшла! На Майдан!

Споконвіку передавалася з покоління в покоління естафета готовності захистити свою країну. Так, дід Хома ще хлопчиком готувався до цього обов’язку, готувалась уся родина. Це 1941 року, уже старий, Хома передає своєму синові, як естафету, наказ:

— Іди, сину. Батьківщина в небезпеці!

Пройшли роки в лозунгах і брехні — здавалося, що в серцях немає нічого, крім байдужості і зневіри, і немає серед нас тих, хто передасть далі наказ наступному поколінню. Це покоління… воно саме вирвало цю естафету, підняло з землі, відродило з пам’яті про героїв. Це молодь перша вийшла на Майдан. А Майдан співає і тривожиться, закликає й обіцяє, стоїть твердо. Цей прекрасний Майдан 2004 року…

Є в житті людини моменти, які ніколи не стануть спогадами — вона живе ними, ними живе країна, ними захоплюється світ. Це Майдан.

Майдан 2004 року скидається на молоду щасливу жінку, яка вперше дізналася про свою вагітність і поділилася своєю радістю й тривогами. Ейфорія охопила близьких їй людей, та попереду довгі місяці невідомості, любові і зради, надії і розпачу.

Майдан 2014 року — це надія під кулями, це провалля розпачу, це бенкет зради, це боротьба зі зброєю в руках і без зброї. Байдужих нема. Найстрашніше у світі — це байдужість, під її покровом, як у зміїному кублі, яке обходиш, гидливо морщачись, розкрадались або знищувались чесноти нації, її здоров’я фізичне і моральне, гідність і культура, усе розчинилось у брехні й байдужості, і ніде ні від чого не можна сховатись.

Я пишу роман, пишу і згадую, ховаючись за ці спогади, то боюсь, то збираюсь воювати (комусь же треба мити посуд чи прати бинти від крові). Від крові ллється кров, а з кров’ю дітей країна губить силу і міць.

Сьогодні вибори президента — таких виборів ще не було: усі йдуть як на роботу чи на війну, і в кожного в душі сумніви й вагання, для всіх спільне одне — країні потрібен президент, усі довіряють опублікованим рейтингам і голосують, щоб не загубився голос за кандидата з найвищим рейтингом, голосують, переступивши через свій вибір. А якщо рейтинг — це піар? Вибори пройшли, і всі заспокоюють своє сумління — Майдан усе виправить. А Майдан стоїть і будує на Хрещатику житло, як сільську хату.