Комсомольськ… Коли Митько з мамою і братом навесні вийшли з поїзда, то не мали часу роздивлятися. Знайшли за адресою батькового знайомця. Двері їм відчинив парубок. Зустрів, а сам поїхав велосипедом повідомити Івана Тимофійовича про приїзд його родини. Той приїхав і забрав їх.

Комсомольськ… За сопками — Амурстальбуд і селище коло заводу, що перетоплює техніку з полів бою; далі знову сопки. Коло Амура — суднобудівний завод зі стапелями, по яких спускають підводні човни просто у воду; ліворуч — військова частина авіації.

Ці сопки заворожили Митька своєю фантастичною загадковістю. Для нього вони були ніби частина краєвидів з невідомих планет. Мабуть, саме сопки приохотили його до фотографії.

Митькова дружба з кіномеханіком у Комсомольську повернула хлопця у світ дитячих мрій. У Гребінках, ще перед війною, він бігав у кіно. Механік давав йому крутити динамо. Митько тоді ще не знав, як робиться кіно і що треба вміти й знати, щоб його зробити. Це було якесь чарівне дійство, яке бентежило його уяву, його душу. А тепер він знає, що хоче бути оператором, хоче вчитися в Москві.

1945 року Митько купує в Комсомольську свій перший фотоапарат — тепер він розглядає навколишній світ крізь об’єктив; у кожний кадр плівки йому хочеться впіймати мить єдності світу природи й людей, тонку вразливість усього живого, красу й силу духу тих, з ким його звела доля.

Проте знайомий оператор, що відбуває свій строк на поселенні, охолоджує Митька:

— Якщо в країні знімають п’ять кінокартин, а інститут щороку випускає групу операторів, то це такий несталий заробіток, ненадійний шматок хліба.

Митько не може отак зразу відкинути свою мрію, однак обов’язок заробляти гроші з дитячих літ, щоб утримати сім’ю, повертає його в реальний світ. Але з фотоапаратом він уже не розлучався ніколи. Той став його постійним супутником. Мінялися марки, та все бачене вкладалось у кілометри фотоплівки — у довгу дорогу його життя.

Тепер він має і гроші, зароблені в оркестрі при клубі МВС… Знову похорони, танці… Узимку в морози давали спирт: «Не пий, трохи в рота візьми, щоб клапан не примерзав».

В оркестрі він уже тенор. На свої гроші він купує фотоапарат, фотоплівки, годинника…

В інтернаті годують добре. На перервах між уроками дають у їдальні по одній ложці кетової ікри й по чайній ложці цукру. Батько платить за його утримання двісті п’ятдесят карбованців на місяць, тимчасом як хлібина коштує триста п’ятдесят. Знову Митько не б’є по кишені своїх батьків.

Хлопець не знає шкільних канікул: пасе корову, порається на городі, поле, підгортає. Під час навчання легше, ніж на канікулах.

У сьомому класі прийшла до них класним керівником молода вчителька, після третього курсу Хараборського педінституту. Весь час вона підкреслювала відстань між собою й учнями, щоразу нагадуючи про те, що вона кандидат у члени партії. І Митько не витримав: коли вона загадала прочитати напам’ять вірш «Мы наш, мы новый мир построим, кто был никем, тот станет всем…», хлопець устав:

— Це не вірш, а революційна пісня. Хай там як, але не можна все зруйнувати, щоб побудувати щось нове. Ось Комсомольськ будують, а тут весь світ!.. А жити де будемо? У наметах?

Що тут почалося? Побігла до директора, звинувачуючи хлопця в контрреволюційній пропаганді й вимагаючи виключити його з школи. Викликали батька — на той час він уже був комендантом Старту й носив галіфе. З ним приїхав приятель — капітан медичної служби. Він намагався заспокоїти батька:

— Ходімо, Іване Тимофійовичу, прочистимо їм мозок.

У кабінеті директора інтернату при зачинених дверях капітан і директор розтлумачили учительці, що ніякої контрреволюції в словах учня не було. Хлопець просто на життя дивиться практичніше за неї. До того ж про нього ось у газеті написано: мовляв, створив учнівський струнний оркестр, прославляє школу, ще й відмінник. На цьому розійшлися.

Звістки, що приходили з України, і лякали, і викликали недовіру. Який голод?.. В Україні?.. Намірялися виїхати додому, щойно закінчиться навчальний рік.

Митько хотів дізнатися правду. Там, в Україні, залишилися його земляки. Невже мруть з голоду його ровесники й малі діти? Відповідь знаходить у розмові з в’язнями: ті дістають найправдивішу інформацію від новоприбулих. Хлопець чує не тільки про голод, а й про даремність цієї жертви для країни. Серед останньої партії — вантажники Одеського порту. Саме від них і дізналися: хліб, що його відібрали в голодних людей, щоб виконати обсяги постачань, і продавали за найнижчими в світі цінами, тепер віддавали просто задурно. У порту, де бракувало вантажної техніки, зривалися терміни перебування кораблів, у які засипали зерно, і штрафні санкції мало не перевищували вартість збіжжя, що пливло за кордон. А з ним відпливали навіки надії й життя тих, кому не вистачило хліба, щоб вижити в цьому бездушному світі.

Відбулася грошова реформа. Пропали гроші в Митька, пропали в батька. Митькових грошей стало тільки на ящик шампанського, що його він купив у ресторані в Комсомольську й віддав батькові, — хлопець усе звик нести в сім’ю.

1948 рік. Прощавай, Комсомольську… Прощавай, Амуре… Прощавайте, друзі з інтернату і з таборів, які допомогли вийти в життя з вірою в себе, навчили чути й бачити тих, хто поряд, дали приклад стійкості й гідності…

Ніколи не думав Митько, що так нетерпляче чекатиме, коли за вікном вагона з’являться рідні краєвиди України. Ніби та сама земля і дерева ті самі, але степовий простір посадки ділять на такі рівні квадрати. А самі посадки схожі на щільні шеренги козаків у зелених жупанах, підперезаних брунатними й червоними поясами. Хлопці аж припали до скла. Задивилась у вікно й мама, а там лани, лани, лани… Ні, їм не здається — лани й справді оброблені старанніше. І рослини вищі, густіші, зеленіші…

Вони їдуть додому. Дорога від Хабаровська до Москви забрала дев’ять діб. А далі — до Києва. Там їх зустріли батькові знайомці, у яких вони тимчасово житимуть. Батько затримався на Далекому Сході, щоб продати будинок. Мама зразу віддала гроші за квартиру й харчування. Хлопців записали до школи. У цій школі, де навчалися здебільшого діти працівників партапарату, Митька стали звати Дімою. Так і закріпилося за ним це ім’я назавжди. Прощавай, Митьку… Прощавай, босоноге дитинство… Тепер він уже високий стрункий хлопець з широким світоглядом, сформованим у надзвичайно складних обставинах.

По приїзді довго шукали приватної садиби, яку можна було б купити, проте на Сталінці за будинки просили до ста тисяч карбованців, і батько став напитувати дім у передмісті, де він після першої втечі з тюрми працював на торфорозробках.

Новокупленому будинкові ніяк не може нарадуватися мама. Хлопців найбільше вабить садок — тридцять дев’ять соток.

До школи Діма прийшов записуватися сам, і те, що в класі були майже самі переростки, його втішило, бо в інтернаті у Комсомольську майже всі були діти. Хлопці з цікавістю прийняли Діму в своє товариство.

Батько влаштувався працювати в заводську пекарню, і полетіла слава про його хліб і булки. Діма бере з собою дві булки, щоб поділитися з однокласниками. Йому, хлопцеві, що пережив сорок сьомий рік не в Україні, а їв ікру ложками в інтернаті КДБ, ніколи не зрозуміти тої святобливості й удячності, з якою товариші брали з його рук хліб.

Під час перерви Діма раптом помітив худу, недоладну дівчину, що сиділа в середньому ряді порожнього класу і, здавалося, не зводила з булки очей. Він переломив булку з маслом надвоє й половину подав їй. І вона взяла, не вагаючись, бо хлопців жест був такий великодушний і щедрий.

Наступного дня, дивлячись, як мама готує йому в школу сніданок, він попросив покласти три булки.