З того ж таки екрана зухвалі хлопчики виголошували: «Незабаром ви будете мільйонерами!» Виявилося, що вони таки казали правду: спочатку зарплату видавали тисячами, — отримуючи, її треба було класти не до гаманця, а в пакет, — але потім її перестали видавати зовсім.

На допомогу населенню прийшли трасти. Звідусіль закликає реклама: мовляв, варто покласти на рахунок певну суму грошей — і ти будеш урятований, бо щомісяця матимеш шалені відсотки, а отже, житимеш розкошуючи, мов пан. Тільки попереджають, що гроші треба класти, як і яйця, до різних кошиків. Справді, гроші, як яйця: вони і псуються швидко, і б’ються.

Ті, що шикувалися в черги, щоб здати гроші, знову стоять у чергах, прагнучи повернути свої заощадження. А грошей нема. Зрештою, як і винуватців. Несли ж, мовляв, добровільно, часом навіть продаючи житло. І все заради майбутнього розкошування. Скільки їх, заколисаних обіцянками й гарантіями, — тих, що були подібні до неляканих птахів у заповідниках? Їх скрізь голіруч ловили махінатори. Хтось помер від інфаркту? Не біда — самі винні.

Пережила це все і Варя. Відмовляючись від чергового відпочинку, вона завжди обіцяла собі, що все матиме на пенсії, коли їй не треба буде ходити на роботу, коли вона, немов ті іноземні туристи, зможе подорожувати чи, наприклад, ткати килими.

Варя шкодувала, що так пізно до неї прийшов той досвід роботи, який уже годі використати. Їй би тільки працювати й працювати. Єдине місце, де ще можна було заробити гроші, — ринок. Удвох з Борисом ходили по всіх ринках і придивлялися, вишукуючи вільну нішу.

— А ти зможеш? — тривожиться чоловік.

— Я все зможу.

Вона для нього зможе все. Ставлення Бориса щире, як ніколи. Хай навіть через хворобу. Варю це не цікавить: вона потрібна йому — і все.

Якось подруга каже їй:

— Та він просто вампірить тебе!

— То й що?! Чи мені шкода енергії для свого чоловіка? — сміється Варя.

Коли її хтось починає жаліти, що вона так працює тяжко, Варя дивується. Їй не тяжко! На ці гроші вона може забезпечити чоловікові гідне харчування, ліки й оплатити навчання Ігоря. А ще треба поводитися так, щоб ніхто не запідозрив, як вона розтягує ті гроші, щоб на все вистачило. Якщо їх добре потягти — вони справді тягнуться.

Якось їй порадили купити козу, бо Борис потребував козячого молока, але Варя вагалася. І, як завжди, взялася вивчати спеціальну літературу. Треба, щоб коза була біла, безрога, м’яко доїлась і давала поживне молоко. А як прийшла купувати козу, то на базарі побачила тільки рогату, руду, в білих плямах. Молоко смачне, проте господиня признається, що коза туго доїться. Варя заглядає козі в очі, наче в якесь опукле дзеркало, що крізь нього коза роздивляється на неї… і купує. Коли господиня завела козу в двір, Борис здивувався.

— Чому не біла і не безрога?

— Іншої не було.

— Як не було? — дивується жінка. — Та я продавала п’ять кіз, і поряд з цією була припнута Білочка — саме така, яку хоче ваш чоловік.

Варя купує й Білочку. Але її улюблена, Зойка, вважає себе за старшу в їхніх стосунках. Може, так воно і є, бо це ж Зойка дає молоко. Вона така щедра на нього, що нема куди його дівати. Зойка визнає тільки Варю. Коли та заводить її у двір, Аза ховається в будку. Якщо Варя доїть спершу Білочку, то Зойка не дає молока: привчає всю сім’ю до дисципліни.

— Як вона така розумна, то чому її продали? — непокоїться Борис.

Коли настав час окоту, Варя побачила, що коза лежить і не встає. Зателефонувала до ветлікарні і, сподіваючись звичного «ведіть сюди козу», здивовано почула:

— Жінко, помийте гарно руки й діставайте козенят!

— Як? Рукою?

— А ви вважаєте, що моя рука менша за вашу?

Доки грілася вода, Варя набралася рішучості й, нікому нічого не кажучи, щоб не збили з наміру, пішла в хлів. А за півгодини одне за одним занесла в дім троє козенят. І знову до Зойки. Білочка ніжна, як велика кішка. Вона слухняно стежить за Зойкою й ловить кожний її рух, повторюючи за нею все. Вона молодша сестра, і молоко в неї смачніше. Коли довелося згодом продавати кіз, бо Борис не міг більше заготовляти їм трави й сіна, Варя плакала. І Зойка теж плакала.

— Козо моя мила, козо моя люба…

Ця дивна тварина своєю поведінкою й норовом була вища за собак. Дуже самостійна, вона не служила, як собака, а товаришувала. Коли щось було не по-її, то бубніла, вичитуючи господині: «Чому не переодягла халата після кухні? Чому кінці хустки висять спереду, а не зав’язані на потилиці?» Розуміла кожне слово.

— Це в тебе біополе, однакове з козою і взагалі з тваринами, — пояснював Борис. — А в інших людей — з рослинами.

— Може, — погоджувалася Варя.

На той час вона вирощувала ще нутрій і продавала їх. Часто їздила у віддалені села під Києвом, де вони були дешевші, скуповувала, а потім перепродувала.

Одного разу сіла з клітками в тролейбус і задрімала, аж раптом прокинулася від якихось переляканих вигуків, а потім — від цілковитої тиші.

Тролейбус стояв, ноги водія були на кермі, а в його кабіні, в кутку, тремтіла від страху самичка.

— Маленька моя, — шепоче їй на вухо Варя, — куди ти тікаєш?

І всі здивовано дивляться, як звіринка притулилася до жінки.

— Вони не кусаються?! — чути звідусіль.

— Ні, їх просто треба розуміти.

На базарі всі чекали, коли Варя продасть свій товар. Інакше ні в кого більше нічого не куплять.

— Я у вас торік купив нутрію, — звертається чоловік.

— І що? — аж дух тамує Варя.

— Ми її так любимо! Вона привела нам дев’ять малят.

Це значить, що люди все робили так, як радила їм Варя.

Назар одружився вдруге, а невдовзі й Ігор знайшов свою половину.

Здавалося б, радій собі й живи, та де там!.. Здоров’я Бориса дедалі погіршувалося. І хоч алергія кудись зникла, та цілковите безсилля, судоми і тремор ніг мучили його дедалі частіше. Це все після того нещасного випадку на підстанції, де останнім часом працював Борис.

Варя завжди телефонувала Борисові на роботу в один час, а того вечора ніхто не відповідав аж тридцять хвилин.

Не може бути… Нічого поганого не може бути…

А за тридцять хвилин якийсь незнайомий голос у телефоні сказав їй:

— Ваш чоловік буде бачити. «Швидка» забирає його в лікарню.

— Що сталося?

— Він потрапив під електричну дугу десять тисяч вольтів. Пожежу вже загасили.

Перша думка — кинути все і бігти, та, охоловши трохи, Варя наказує собі:

— Сядь! Заспокойся! Не занепадай духом! Він живий, ще й бачити буде.

Варя сіла, розгорнула медичну енциклопедію й прочитала все, що треба робити при опіках. Зібрала речі й побігла на зупинку. Транспорту ніякого. Плаче. Аза тут, у дворі, виє.

Нарешті Варя дісталася до лікарні. І ось вона вже біжить сходами, шукає по всіх поверхах палату з номером, що його дали їй у віконечку для довідок.

Знайшла. Кілька разів хапалася за дверну ручку, але щоразу відпускала й відходила від дверей. Умовляла себе не плакати… Наважившись, з усмішкою зайшла до палати. Це її Борис лежить чорний, як негр? Вона навіть не відразу зрозуміла, що то від мастила. Біло тільки навколо очей і на руці, там, де був ручний годинник. Якби були застебнуті манжети спецівки, то руки не обпеклися б по лікоть… Якби був у захисному шоломі, то не згоріло б волосся… Якби… Це все вона відзначає подумки, а вголос бадьоро говорить:

— Ти живий. Ти можеш бачити. Усе інше загоїться.

У Бориса уражено тридцять відсотків тіла. Губи спалені. Йому страшенно боляче…

Наступного дня Варя в лікарні вже о пів на сьому. Відчиняє двері й бачить, що Борис не відводить від них погляду.

— Рідна моя, — не чує, а вгадує Варя.

Чому?.. Чому мовчав?.. Чому чекав аж такої нагоди, щоб сказати їй ці дорогі й дуже важливі для неї слова?..

Поки Борис у лікарні, Варя сидить цілими днями коло нього і змочує опіки розчином фурациліну, щоб рани не бралися струпом. Зранку спішить через усе місто, щоб якнайскоріше відчинити двері в його палату. І завжди зустрічає його тривожний погляд.