Коли, бува, навідується начальник планового відділу з претензіями, ніби Катя нічого не робить, Варя мовчки кладе перед ним щоденник, де стоїть підпис кожного, хто звертався по довідки чи розрахунки.

— У вас неправдива інформація, — нетямився він.

Захворіла інженерка, що завжди готувала звітну документацію, і от Варя сама взялася за звіт. Обраховуючи цифри за попередній місяць, побачила, що вони не відповідають контрольним цифрам. Перерахувавши місячні звіти за півроку, Варя пересвідчилася, що жінка, йдучи на лікарняний, не «забувала» підправити цифри. Варя доручила цю роботу Каті. Та бунтує:

— Я не зможу.

— Зможете.

— Ви ж знаєте, що тільки Леся Петрівна сидить на звітах, а потім іде у відгули.

— Я вам дам відгули.

— Два дні?

— Два дні.

Катя сідає за звіт, і десь за дві години — бо це ж Катя — збентежено кладе на стіл чернетку.

— Зуміли? А тепер ідіть беріть свої два дні. Тільки вдома перевірте кошторис на ремонт дитячого садочка.

— Ну, нехай тепер тільки спробує під час звіту вимагати тиші й пити валер’янку з валідолом, — бурчить пошепки Катя і за мить зникає за дверима.

У відділі працює Михайло Іванович — літній чоловік, що давно вже на пенсії. Та йому, мабуть, важко сидіти вдома без роботи з тим багажем знань, що його надбав за все життя сумлінною працею. Перше, що зробила Варя, — пересадила його з кутка за стіл біля вікна, бо робота над генеральними планами потребувала світла. Хоч це, звісно, сподобалося далеко не всім. Порядність Михайла Івановича не дозволяла йому пліткувати, проте, стежачи за тим, як Варя перевіряє роботу кожного працівника, він тихенько підказував:

— Ви перевіряйте, перевіряйте…

І Варя сприймала це як попередження.

Михайло Іванович приходив на роботу раніше за всіх і дуже нервувався, коли бачив, що Варя вже працює. Ніколи Варя не зустрічала капітальника такої високої кваліфікації й організованості. Вона вчиться в нього, радиться з ним і ділиться сумнівами, а той попереджає:

— Ви тільки все перевіряйте.

Часом директор комбінату просить її поїхати замість нього на нараду до першого секретаря міськкому партії, якщо там обговорюють питання капітального будівництва. Одного разу, коли присутній на нараді начальник міськводоканалу звернувся до першого секретаря по роз’яснення, той йому тільки й порадив:

— Я людина нова. Ви зверніться краще до Варвари Петрівни. Вона вам люб’язно допоможе.

Залою засідань перебіг шумок, схожий на здавлюваний сміх.

Де ж та рівновага між зайнятістю жінки на роботі й у домашньому господарстві? І там, і там треба віддаватися справам усією душею. І як обдурити себе, що ти все маєш: і роботу, і господарство, і любов, і хвилювання? Інколи на Варю напливали думки, від яких жінка спішила відмахнутися, але вони настирливо лізли в голову і щораз більше видавалися слушними. Це вона зіпсувала життя своєму чоловікові. Хоч би й тим, що погодилася стати йому за дружину, а взявши на свої плечі все, не відчувала себе ні коханою, ні захищеною і мало не загинула сама. Не привчила чоловіка до відповідальності піклуватися про сім’ю. Він лише допомагав у всьому, однак, мабуть, теж хотів би бачити себе головою родини, а вона не дала. Він боровся з нею, з собою, прагнув першості в родині, але тільки подумки, бо платня, яку щомісяця клав на стіл, була копійчана. А заробити більше він не міг — от і потрапив у залежність від дружини. Але чому, щороку лікуючись у санаторіях, він навіть не помислив про її лікування? Їй соромно за те, що вона лише раз була на морі «дикуном», як не рахувати тої давньої подорожі в Севастополь.

Коли Борис каже, що любить її, то Варі здається, ніби він каже це собі, бо тримається за неї. А її тримає Борисова хвороба. Так, вони друзі. Їх пов’язує почуття ніжного обов’язку. Ніхто з них не признається собі в примусі.

Варя щосили намагається захистити Бориса від страхів. Вона згодна переїхати будь-куди, аби не прогресувала хвороба. Може, в Херсон? А вночі їй наснився сон: хтось розстилає перед нею карту України, на якій малесенькі макети міст, і чимдалі на південь — ці макети повалено чи розкидано, а коло Криму — взагалі купи битої цегли… Це попередження? Про яку біду? Переселення відкладено.

Щось дивне в країні твориться: усі хочуть торгувати або рахувати гроші, ніхто не хоче працювати над фундаментальними науками. Не хоче після школи вступати до інституту й Назар.

— Ти ж істориком мріяв бути з п’ятого класу, — мало не плаче Варя.

— Мамочко, сьогодні на цих спеціальностях платять найменше.

На випускному вечері вчителі пророкували Назарові долю майбутнього вченого. Але не в тому річ. Іще до вступних іспитів на історичний факультет ходили чутки, що вже є списки тих, хто там навчатиметься. Ці списки — постріл у душу юних людей, які чесно хотіли змагатися за себе і за свої мрії. Чимало тих мрій скоректував Чорнобиль: він перекраяв увесь хід економіки країни й життя кожної людини, а найбільше молоді. За звичайним молодим зухвальством десь причаївся страх перед майбутнім і недовіра до проголошених гарантій безпеки в цьому житті. Про яку безпеку можна говорити, коли уряд держави дуже грамотно й незаперечно довів своєму народові не тільки потребу вкрасти в усіх заощадження, а й те, що після цього всім стане краще? Якоюсь мірою справді стало краще, але не всім. Тим часом гра грошовими знаками, цінами, долями триває.

На питання про те, скільки в неї пропало грошей, Варя завжди відповідала спокійно: «Всі…» Як добре, що в них на рахунку лежало лише сімнадцять карбованців.

Устиг одружитися й розлучитися Назар, а Варя й досі не може вирішити, чи мала вона право щось радити, втручатись в особисте життя сина. Їй здавалося, що син хотів у цьому розбурханому світі знайти свій тихий, надійний притулок. Але той притулок виявився нестійким, мінливим, як і все в суспільстві на той час.

Раніше всі знали, що чоловік у сім’ї головніший за жінку. Коли ж усе змінилося? Може, ще в школі? Скільки разів, чекаючи під дверима класу, щоб зустрітися з синовою вчителькою, могла почути: «Я вийду з класу, а ти, Оксано, і ти, Петре, доповісте мені, хто пустував». Звичайно, хвалили більше дівчинку, бо вона старанніша. А як мали почуватися маленькі пустуни-першокласники, коли з сім’ї, де їх заохочували і хвалили, вони потрапляли в один клас з однолітками-дівчатками, що і швидше все схоплювали, і вправніше відповідали, і були охайніші, і частіше за хлопців діставали схвальні оцінки від учителів. На перерві дівчатка кидали якомусь хлопчикові: «Ти дурник!» І так аж до шостого-сьомого класу. Чи багато тих, хто витримає це повсякчасне приниження здорового самолюбства?

У школі працюють здебільшого вчительки… Вони, певна річ, чудові спеціалісти, але психологія в них жіноча. От коли б у школах, як раніше, були чоловічі та жіночі класи, а серед учителів — чоловіки й жінки, то все, мабуть, вийшло б на інше.

Звикнувши ще в школі, що дівчатка в усьому слухняніші й успішніші за хлопчиків, згодом, у дорослому житті, — і в сім’ї, і на роботі, — чоловіки не тільки відмовляються од відповідальності, а й бояться її. Може, вона знову помиляється, бо ще є реальне життя зі складнощами й економічними ризиками, є реальне усвідомлення того, що чесно забезпечувати свою сім’ю тепер просто неможливо. Тим-то в сім’ї й починає головувати жінка, втративши довіру до чоловіка, що мав із природи бути добувачем, оборонцем її та дітей. Виходить, ще в школі знищують гідність…

Горезвісний танок із «Лебединого озера», яким розпочалась одного дня ранкова телепередача, провістив розпад Радянського Союзу. Керівництво України ніби вирвало з рук імперії незалежність, — з рук, які нічого не могли вже втримати. Незалежність, за яку віддавали життя, проливали кров тисячі патріотів, раптом ніби впала з екранів телевізорів, і склалося враження, що ніхто не знає, що з нею робити. Крім ейфорії, що на якийсь час охопила всіх небайдужих людей, не було нічого. Ніхто не знав, що тепер будувати. Раніше була одна мета на всіх — будівництво комунізму. Та цей комунізм, як привид, зник не тільки в Європі, а й у Радянському Союзі. Не треба було тягтися за тим осяйним життям, що настане коли-небудь і дасть усім, хто чого хоче. Лишилося тільки працювати, щоб заробити собі на шматок хліба.